Українська держава як форма існування української нації,здійснення її мрій та прагнень

Із загальної кількості молдаван більша їх частка зосереджена в Одеській і Чернівецькій областях. Більшість болгар живе в Одеській і Запорізькій областях, 85 % греків – у Донецькій області. Майже вся румунська меншина сконцентрована у Чернівецькій та Закарпатській областях. В останній практично проживають всі угорці України. В Одеській області – майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де у всі часи була велика частка українського сільського населення, з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська).

Нагальною проблемою для України є не “переплавлення” її етнічної різноманітності в одному тиглі, а подолання культурно-історичної різнорідності її регіонів. Ці історичні відмінності, як свідчать сучасні соціологічні дослідження, найрельєфніше проявляються в геополітичних, етнокультурних та релігійних орієнтаціях.

У західних областях більше розвинута психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більш поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов’яни. Оскільки ця частина України тривалий час входила до складу інших держав, то внаслідок прагнення етносу до самозбереження серед українців історично склалися міцні традиції консолідації на національному грунті.

Центральна й південно-східна Україна є історично основним регіоном розселення українського етносу, який тут найменше “розбавлений” інонаціональними елементами. Переважає сільське населення колгоспного типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок мігрантів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємництва значно знівельовані післяреволюційними процесами, тому ідеї ринкової економіки сприймаються тут обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається південно-східний регіон, а також Крим. Це – традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення дуже строкатий, якщо порівнювати з рештою території України. Поряд з українцями – великий відсоток росіян і представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.

Виразно регіональну специфіку мають і найбільші церкви України – вплив УПЦ поширюється, головним чином, на Схід та Південь, УПЦ (КП) – на Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної та протестантської церков – на Захід і, частково, на Центр. З цієї точки зору актуальною є проблема становлення Єдиної Української Помісної Православної Церкви. Сучасний стан поділу українського православ’я є закономірним наслідком розірваності українських земель і української Церкви протягом історично тривалого часу. Водночас це є гальмом (цілком закономірним) консолідації нації.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 – 2002 роках у 6-ти регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та в Києві ) було зосереджено 48,4 % основних засобів країни, 52 % виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5 % виробництва промислової продукції, 48,5 % обсягу інвестицій в основний капітал.

Історичними причинами цього є зосередження на Сході та Півдні країни основних корисних копалин та родючих чорноземів, і як, наслідок, концентрація виробничих, фінансових і людських ресурсів. Нинішні причини – переважаюче інвестування конкурентоспроможних на світовому ринку виробництв. “Донецькі”, “луганські”, “дніпропетровські”, “київська група” – звичні назви для визначення різних центрів впливу й концентрації капіталів. Внаслідок цього певні регіони розвиваються як донорські (східні та південні), інші – як депресивні. Ці обставини не можуть не усвідомлюватися як населенням, так і регіональними елітами й штучно активізуватися певними політичними силами, які “працюють” на етнічному полі.

Показовими в цьому плані є позиції прихильників так званого федеративного устрою України. Як вважає, наприклад, П. Баулін, заступник голови Російського блоку і РДУ, народний депутат України 14-го скликання, керуючись принципами культурно-історичної ідентифікації сьогодні в Україні можна було б утворити (укрупнивши області) такі суб’єкти федерації: Підкарпатська Русь, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Наддніпрянщина, Чернігівсько-Сіверський край, Полтавський край, Слобожанщина, Запорізький край, Новоросія, Донбас, Таврида. Окремою адміністративно-територіальною одиницею він виділяє столицю – Київ. На думку П. Бауліна, краєві треба надати право регулювати мовну політику залежно від етнічного складу і бажання громадян. При цьому українська мова має зберігати свій державний статус на території всієї України, її вивчення повинне бути обов’язковим. П. Баулін вважає, що такі заходи знімуть напругу в соціальній і міжнаціональній сферах; ніхто не буде нав’язувати “свій статут у чужому монастирі”; нас припинять, як це робиться зараз, поділяти на українців щирих і другосортних. Це зміцнить єдність держави, відродить щиру дружбу і довіру між нашими народами.

Хоча, з нашої точки зору, проблема полягає якраз в іншому – не стільки в “уписуванні” в українську політичну націю різних етнічних компонентів, чого так боїться П. Баулін, скільки в консолідації в єдину національну спільноту реально існуючих у рамках України історично сформованих тут регіональних спільнот. Там, де вони мають чітко виражений етнічний та економічний акценти, існує найбільша небезпека їх політизації і трансформації в напрямку войовничого сепаратизму з усіма його негативними наслідками, прикладів чого є чимало – Країна Басків в Іспанії, Квебек в Канаді, Ерітрея в Ефіопії і т. д.

Причому це “вписування” повинно відбуватися на основі “зняття” етнічної специфіки регіонів як запоруки розвитку регіонального сепаратизму, наочним прикладом чого є кримська ситуація. Зняття міжетнічної напруги в Криму можливе лише на шляху соціально-політичного та економічного розвитку регіону хоча б тому, що коли кримські татари мають теоретичну альтернативу влитися до складу регіональної спільноти, то в так званого російськомовного населення Криму реальної можливості стати кримськими татарами не існує. За наявності у різних регіонів специфічних інтересів присутність в деяких із них компактних і до того ж чисельно помітних етногруп надає етнополітичним відносинам в Україні доволі виразного регіонального характеру.

На етнополітичній карті країни вирізняється кілька так званих проблемних регіонів, які або є зосередженням складного комплексу міжетнічних відносин, або самі ініціюють гострі питання, позиція щодо яких різних етнополітичних суб’єктів суперечлива, а часом і непримиренна. Одна з них – обсяги повноважень регіонів самим контролювати політичну й соціально-економічну ситуацію на місцях та право “делегувати” своїх представників до вищих органів державної влади, що в деяких засобах масової інформації дістало назву кланового принципу їх формування. Крім того, спостерігається і розбіжність позицій регіонів з деяких питань загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій з перспективою їх переростання в міжетнічні конфлікти.

Проте спільне усвідомлення населенням України найважливіших проблем суспільного розвитку все ж має позитивну динаміку. Передусім, це підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 року, частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50 %. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 року найнижчого за всі роки незалежності рівня – 56 %. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997, а особливо 1998 року внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксоване в грудні 2001 – березні 2002 року. А от у листопаді 2000 року було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян – 77 %. Тоді уперше за її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року.

Таким чином, ставлення громадян України до її незалежності за ці роки відзначалося стабільністю переважання чисельності прихильників незалежності над противниками, хоча й за істотної мінливості кількісного їх співвідношення.

Іншим важливим показником динаміки суспільної свідомості населення країни є співвідношення кількості прихильників правих, лівих і центристських політичних партій, про що свідчить аналіз результатів парламентських виборів 1994, 1998 і 2002 років.

В цілому за роки незалежності співвідношення кількості прихильників правих, лівих і центристських політичних партій серед громадян України змінювалося не на користь центристських. Частка їхніх прихильників серед дорослого населення скоротилася з 43,7 % до 20,5 %. При цьому, спочатку — включно з виборами 1998 року — це супроводжувалося суттєвим зростанням частки прихильників лівих партій (від 14,4 % до 32,2 %) і незначним — прихильників правих (від 7,7 % до 10,2 %). Але впродовж чотирьох наступних років зміни були явно не на користь лівих партій, частка прихильників яких скоротилася з 32,2 % до 23 %. У той же період — з 1998 до 2002 року — частка прихильників правих партій зросла майже вдвічі — з 10,2 % до 21,5 %.

Найбільш симптоматично те, що за цей період популярність правих партій зросла не лише за кількістю симпатиків, а й поширилася територіально із Західної України на Центральну. Так, під час парламентських виборів 1998 року тільки у двох областях Західної України — Івано-Франківській і Тернопільській — за кандидатів правих партій проголосувало понад половину виборців, а ще у трьох областях — Львівській, Рівненській і Волинській — більше чверті. Проте під час парламентських виборів 2002 року за кандидатів правих партій понад половину виборців проголосувало вже в шести областях Західної України, і більше чверті — в дев’яти областях, зокрема у восьми – Центральної України.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка є важливим чинником формування української політичної нації. Бо етнічний грек, попри те, що він живе в Україні, все ж залишається носієм грецької культури, росіянин – російської, поляк – польської, угорець – угорської і т. д. Проте саме українське середовище – не лише культурне чи соціальне, а й навіть природа, клімат, ландшафт – накладає відбиток на етнічність і мову меншин. Це не той грек, що в Греції, не той росіянин, що в Росії, не той поляк, що в Польщі, не той угорець, що в Угорщині.

Тому соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема – Дж. Бремером), показують, що більшість росіян, наприклад, у Львові і Києві постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо – таких у Львові 64 %, а в Києві – 70 %, щодо телебачення – відповідно 74 % і 75 %, щодо газет і журналів – 58 % і 68 %. Навіть у Сімферополі 27 % росіян слухають українське радіо, 33 % дивляться українське телебачення і 17 % читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет, однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні.

Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах. Майже всі росіяни у Львові і Києві (96 % і 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни пов’язують із знанням української мови.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження про стан і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що “об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує“. Показово‚ що в цьому майже суцільно зросійщеному за радянських часів регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8 % донецьких респондентів відповіли ствердно‚ і тільки 4‚8 % з цим не погодилися.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. Тому на нинішньому етапі розвитку українського суспільства єдино можливим принципом функціонування та розвитку української політичної нації може бути не сутнісний принцип націєтворення “хто ми?”, а скоріше функціональний – “що нас поєднує і як ми вирішуємо спільні соціальні проблеми?”, хоч формулою динамічного розвитку сучасної політичної нації є органічне поєднання досконалих механізмів етнокультурного відтворення та вирішення політичних і соціально-економічних проблем.

Література:

1. Липа Ю. Призначення України. - Львів ,“Просвіта”. – 1992. – С. 103.

2. З. Варналій, А. Павлюк, О. Шевченко. Стратегія подолання диспропорцій у розвитку регіонів // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. Київ, НІСД, 2003. – С. 162.

3. Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003 р., № 1. – С. 18 – 19.

4. Там же. – С. 21 – 22.

5. Bremer J. The Politics of Ethnicity Russian in the New Ukraine. - Europe-Asia Studies. Vol. 46‚ № 2‚ 1994, р. 261 – 283.

6. Рябчук М. Росіяни в Україні з погляду американського соціолога. - Схід‚ 1995, № 2, с. 29 – 33.

7. www.politik.org.ua