Історичні віхи розвитку світової адвокатури та адвокатури України

Під колегією розумілася група осіб, які займалися певною професією, а не їх внутрішня організація. Основний принцип цієї організації полягав у прирівнюванні адвокатської професії до посадової служби. Дисциплінарний нагляд за адвокатами здійснював правитель провінції. Серйозними професійними порушеннями вважалися:зрада клієнту, вимагання великих гонорарів, наклепи та ін. За ці та інші порушення професійних обов'язків накладалися дисциплінарні стягнення у вигляді штрафу, заборони займатися адвокатською практикою з виключенням із списку. Для адвокатів була встановлена особлива професійна присяга, яку вони виголошували не при вступі до стану, а на початку розгляду кожної судової справи. Цією присягою адвокати зобов'язувалися прикладати зусиль до того, щоб захистити законні та справедливі вимоги клієнта, і відмовитися вести справу у будь-який час (навіть під час її провадження), якщо переконаються у безпідставності вимог незалежно від того, чи будуть вони мати моральний або юридичний характер. У випадку відмови адвоката від ведення справи позивач не мав права запрошувати іншого, щоб, як наголошувалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо позивач мав декілька адвокатів, з яких одні вважали за можливе вести справу, а інші — ні, то перші продовжували захист, але на місце других заборонялося запрошувати нових. На суді адвокат був зобов'язаний утримуватись від образливих виразів та свідомо не зволікати процес. Щодо гонорару, то до розгляду справи адвокат не мав права наперед обумовлювати винагороду, але після захисту він вже міг ставити таку умову. За наявності домовленості розмір гонорару визначався адвокатом, а при відсутності, за його позовом гонорар призначав суд, враховуючи складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури і ранг судової інстанції, але щоб він не перевищував такси, встановленої законом. Незаможним громадянам гарантувався захист за призначенням". Зайняття адвокатською діяльністю було заборонено лише суддям та намісникам провінцій. У цей період правозаступництво злилося з судовим представництвом. Тепер три пра-возахисні функції адвокатів, повірених та юрисконсультів, що існували у республіканський період, стали прерогативою адвокатів".

Підсумовуючи, слід зазначити, що організація римської адвокатури позначена двома крайнощами: необмеженою свободою та безмежною регламентацією. Так, у республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Кожна особа, яка відчувала бажання і покладалася на свої сили, могла надавати громадянам юридичну допомогу. Адвокатура республіканського періоду висунула ряд видатних судових ораторів, оточених ореолом пошани і слави. У часи ж імперії організація адвокатури грунтувалася на протилежних принципах. Свобода професії була обмежена, а її представники перетворилися з судових ораторів на посадових осіб.

4. Адвокатура у середні  віки

У середні віки (V—XV століттях) принципи організації  адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції  для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати право на зайняття адвокатською діяльністю на невиз-начений строк.

Класичний порядок  допуску до адвокатури сформувався  у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримувала звання "внутрішніх адвокатів" (inner barristers), які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внутрішні адвокати перетворювалися на "зовнішніх" (outer, utter barristers) і отримували право практикувати1.

Для внутрішньої  організації адвокатури у середньовіччя  характерним було те,що адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спостерігається зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного "братства св. Миколи" (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами.

Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права й привілеї своїх  членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири "судові колегії", в яких й сьогодні об'єднуються у єдиній корпорації практикуючі юристи — судді та адвокати.

Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накреслений  юстиніановим законодавством. Так, у  Франції починає застосовуватися  такса, яка встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити  і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині існувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню2.

Професійна діяльність адвокатів, в описувані часи, здійснювалася  у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів3

Значних змін зазнала  у середні віки діяльність адвокатів  в кримінальному процесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 p. указом короля Франциска І

^аськовский  Е. В. Организация адвокатурьі.  — С 88, 198, 199, 230 ''Там ж е. —  С 89, 90, 195, 196, 231 3^ ам же —С. 92.

24

участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду'.

Загалом для  адвокатури середньовіччя характерним  було" відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва  від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування  з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару2.

5. Адвокатура  в XVI—XIX століттях

Впродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово набирає  іншого вигляду. У нові часи вона стає самостійною і виробляє станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції утвердження самостійного стану сталося внаслідок розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набрала більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали останнім звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і, загалом, відали усіма справами общини.

У Німеччині  за статутом 1876 p. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську  колегію) на чолі з виборною радою.

У США за законом 1871 p. адвокати Нью-Йорку об'єдналися в самоврядну колегію, очолювану  виконавчою комісією і головою. У  Канаді в ці ж роки адвокати та повірені увійшли в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секції — по округах головних міст3

У цей період твердо утвердилася додаткова умова  щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу  юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 p. вимагалася наявність 3-річного

Васьковский Е  В. Организация адвокатурьі. — С. 114. 2 Т а м же — С. 106, 158, 267, 382, 285. ^амже.—С 106,198,267,382,385

25

практичного стажу або 5-річне стажування. У Німеччині статут 1878 p. встановив 3-річну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності'.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер  винагорода за захист в суді або  надання юридичної поради перестала бути платнею за особисту послугу, перетворившись на почесний дарунок, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати по суду (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 p. визначення гонорару чинилося як за домовленістю, так ї за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг вчинити до клієнта позов в суді2.

У зазначений період для адвокатури характерною є її станова організація та відносна безоплатність праці адвоката.

Отже, слід погодитись з думкою Є.Васьковського, що адвокатура, на нижчих стадіях людської культури, проходячи через різноманітні періоди свого розвитку, набуває повного розквіту в державах Західної Європи. Первинною її формою була родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура опиняється у сфері інтересів заінтересованих осіб і перетворюється у професію.

Отже, слід зробити  висновок, що у стародавній період розвитку громадянського суспільства  адвокатура ще відсутня як особливий  стан адвокатської професії. В цьому  можна погодитись з висновком  Є.Васьковського, що зачатки адвокатури, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через фази істотного розвитку, набувають повного  розквіту в цивілізованих державах. Так, первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яка згодом перетворилася у професію. Цей процес розпочався, проте не встиг закінчитися в Греції. Через нього пройшов Рим та інші цивілізовані країни Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишалася неорганізованою, але доступною для всіх і кожного сферою діяльності. З економічним і соціальним розви-

^аськовский  Е. В. Организация адвокатури  — С. 139, 140, 259. 2 Та м же —С. 112, 206, 216, 273—276, 382, 385.

26

тком, ускладненням правовідносин у суспільстві  поступово розпочинається процес її організації. В республіканському  Римі законодавство визначило лише окремі сторони адвокатської професії: визнало її абсолютно вільною, поставило  обмежувальні рамки допуску до адвокатури і вирішило питання винагороди юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення  правозаступництва від судового представництва, абсолютній свободі  професії, відносній її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів заступили інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом, професія з вільної стала замкненою, незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі, адвокатура перетворилась спочатку в регламентовану діяльність, а потім у державну посаду, гонорар з добровільного пожертвування трансформувався у винагороду, одержувану через суд'. Разом з тим слід визнати кроком вперед імператорське законодавство, яке торкнулося усіх істотних сторін адвокатури: професійного та організаційного оформлення, дисциплінарної і гонорарної практики та ін.

У такому вигляді  адвокатура перейшла в спадщину середніх віків: відсутністю станової організації; відокремленням правозаступництва  від судового представництва; відносною  свободою відправлення професійних  обов'язків; тісним зв'язком з судовими органами та дисциплінарною залежністю від останніх, римською системою визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX століттях) 'відбулися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура організувалася у стан і у ній знов запровадилася відносна безоплатність праці адвоката2.

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності й консолідації, перетворившись на силу, яка активно  використовується в сучасному світі як надійний гарант забезпечення прав і свобод людини.

Стоянов А. История  адвокатурьі у древних народов. — С. 122. Васьковский Е В. Организация адвокатурьі — С. 387—388.