Поняття та види адміністративного права

Варіант 30.

1. Поняття та види адміністративного права…………………………… 3

2. Трудові правовідносини та їх суб’єкти………………………………... 6

3. Використана література………………………………………………… 10

1. Поняття та види адміністративного права.

У рамках правової системи джерела права розташовані за принципом їх ієрархічності і підпорядкованості, утворюють цілісну систему, її вертикальна структура будується таким чином, що розпорядження одних джерел права видаються на основі вищестоящих джерел. Чітка підпорядкованість джерел права, законодавчо закріплена і забезпечена за допомогою юридичних механізмів, і має важливе соціально-політичне значення. Єдність системи джерел права означає єдність вираженої в законі верховної державної волі.

Щодо адміністративного права необхідно зазначити, що воно складається з великої кількості правових норм: законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів, положень, статутів, рішень та розпоряджень тощо, які необхідно упорядковувати. Так, норми адміністративного права містяться в різних нормативно-правових актах, які часто належать до різних галузей права, але такі акти можна вважати джерелом адміністративного права лише в тому випадку, якщо вони містять положення щодо державного управління, управлінської діяльності, організації управління, правового становища громадян та посадових осіб, тобто коли закон буде наповнений адміністративно-правовим змістом.

На відміну від конституційного права, джерелом якого виступає конституція держави і деякі конституційні закони, адміністративне право має достатньо розгалужену систему правових джерел.

Джерелами адміністративного права можуть бути і спільні акти, що приймаються державними органами та органами громадських об' єднань.

До джерел адміністративного права належать:

- нормативні акти законодавчого органу, що містять адміністративно-правові приписи;

- нормативні акти органів виконавчої влади;

- нормативні акти органів місцевого самоврядування.

Таким чином, джерело адміністративного права - це акт правотворчості органів державної влади, що складається з адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки і регулює виконавчо-розпорядчу діяльність.

Правові системи держав розрізняються насамперед тим, яке із джерел права переважає в національній правовій системі даної держави, тобто якими специфічними способами й у яких особливих формах норми права набувають свого загальнообов'язкового характеру, ким і як вони об'єктивуються.

У теорії держави і права до джерел (форм) права належать:

- судовий прецедент;

- нормативно-правовий акт;

- релігійні норми;

- правові звичаї;

- нормативний договір;

- правова доктрина;

- принципи права.

Щодо питання видів джерел адміністративного права необхідно зазначити, що їх кількість, співвідношення між собою залежать від типу правової системи і конкретних історичних передумов розвитку держави і суспільства.

З радянського адміністративного права українським законодавством був успадкований вплив держави на формування та розвиток джерел цієї галузі, але ця обставина не перешкоджає впливу джерел адміністративного права іноземних держав, особливо європейських, на українське законодавство.

З огляду на різноманітність джерел адміністративного права їх доцільно розділити на такі види:

- Конституція України.

- Законодавчі акти України:

- закони України;

- кодекси, положення, статути й інші кодифіковані акти управлінського спрямування.

Постанови Верховної Ради України, які містять адміністративно-правові норми організаційно-правового характеру.

Укази та розпорядження Президента України. Нормативні акти органів виконавчої влади України:

- нормативні постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

- положення, статути, правила, інструкції, інші акти, затверджені Кабінетом Міністрів України;

- нормативні накази, інструкції керівників міністерств, державних комітетів і відомств України.

Нормативні накази керівників державних підприємств, об'єднань, установ і організацій.

Нормативні акти місцевих рад, їх виконавчих органів.

Розпорядження місцевих державних адміністрацій (їх голів).

Міжнародні угоди України з іншими державами та міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані нашою державою.

Акти Конституційного Суду України.

Для класифікації джерел адміністративного права важливе значення мають такі чинники:

- адміністративно-територіальний поділ держави;

- відповідність і співвідношення з актом, на підставі якого вони приймаються;

- форми державного правління, державного устрою, державного режиму;

- підпорядкованість органів влади та управління між собою, їх відношення до вищого органу влади.

Так, за масштабом своєї дії джерела адміністративного права можна класифікувати на такі, що мають загальний, галузевий, місцевий або внутрішньо-суб'єктивний характер.

2. Трудові правовідносини та їх суб’єкти

До трудових правовідносин належить весь комплекс суспільних відносин, врегульованих нормами трудового права (як власне трудових, так і пов’язаних з ними). В науці трудового права виділяють наступні види трудових правовідносин: 1) власне трудові правовідносини (індивідуально-трудові) – це правовідносини, що виникають на підставі укладення трудового договору між працівником і роботодавцем: правовідносини робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни, охорони праці; 2) колективно-трудові правовідносини – соціального партнерства та встановлення умов праці на підприємствах; 3) правовідносини працевлаштування; 4) правовідносини навчання і перекваліфікації на виробництві; 5) правовідносини, що виникають з приводу нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства; 6) правовідносини, що виникають з приводу розгляду трудових спорів. Існує також і така класифікація трудових правовідносин: 1) індивідуальні трудові правовідносини та 2) колективні трудові правовідносини.

Характерною ознакою трудових правовідносин є наявність досить широкого кола суб’єктів. Відповідно до поділу трудових правовідносин на індивідуальні та колективні всіх суб’єктів також можна поділити на відповідні групи: а) суб’єкти індивідуальних трудових правовідносин (найманий працівник і роботодавець); б) суб’єкти колективних трудових правовідносин (окремий роботодавець, організації та об’єднання роботодавців, трудові колективи, професійні спілки, виборні органи професійних спілок, інші представники працівників, а також органи державної влади, місцевого самоврядування, Національна служба посередництва і примирення).

Працівники як суб’єкти трудових правовідносин. Працівник набуває статусу суб’єкта трудових правовідносин з моменту укладення трудового договору. Як сторона трудових правовідносин працівник володіє трудовою правосуб’єктністю. Оскільки всі учасники правовідносин є правоздатними від народження, трудова правосуб’єктність визначається настанням трудової дієздатності при досягненні певного, визначеного законом віку. Відповідно до ст.188 КЗпП України заборонено приймати на роботу осіб молодше 16 років. Водночас ч.2 цією статті передбачено, що за згодою одного з батьків можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. В цій же статті зазначено, що „для підготовки молоді до продуктивної праці” допускається прийняття на роботу учнів у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків. У науці трудового права вважається, що трудова правоздатність виникає з 16-річного віку. Проте існує також думка, що трудова правоздатність виникає у разі досягнення 15 років. Згода одного з батьків у даному випадку – елемент фактичного складу, яким визначається виникнення конкретних правовідносин. Але трудова дієздатність неповнолітнього не є повною, оскільки залежить від волевиявлення і дій інших осіб. Таким чином, вважається, що трудова дієздатність виникає у повному обсязі з настанням повноліття.

Правовий статус неповнолітніх у цілому прирівнюється до правового статусу повнолітніх, крім того, законодавством передбачено для них низку гарантій: право на скорочений робочий час, більш тривалу відпустку у зручний для них час, їм можуть бути знижені норми виробітку тощо. Проте для неповнолітніх є певні обмеження: 1) обов’язковий попередній медичний огляд; 2) батьки, державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання з неповнолітнім працівником трудового договору у тих випадках, коли продовження його чинності загрожує здоров’ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси (ст.199 КЗпП); 3) законодавством забороняється залучати неповнолітніх до робіт із шкідливими, небезпечними та важкими умовами праці, до підземних робіт, до роботи у нічний час, надурочних робіт, у вихідні дні (ст.190, 192 КЗпП), укладати з ним договорі про повну матеріальну відповідальність (ст.135-1 КЗпП).

За загальним правилом трудова правосуб’єктність не має граничного вікового обмеження, забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника з ініціативи власника з мотивів досягнення пенсійного віку (винятки: наприклад, передбачено граничний вік для перебування на державній службі – 60 років для чоловіків і 55 років для жінок). Крім вікового критерію, законодавством встановлено також особливості правового статусу працівників залежно від статі, стану здоров’я, рівня освіти, наявності вченого ступеня або вченого звання, наявності громадянства, родинних зв’язків, наявності судимості.

Роботодавці як суб’єкти трудових правовідносин. В науці трудового права називаються такі основні ознаки правосуб’єктності роботодавців: а) можливість приймати на роботу і звільняти працівників; б) майнова самостійність роботодавця; в) здатність забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін. Роботодавці поділяються на такі види: 1) роботодавці – юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб: всі суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об’єднання громадян; 2) роботодавці – державні органи: міністерства, державні комітети, суди, прокуратура тощо; 3) роботодавці – фізичні особи: які використовують найманих працівників для власного обслуговування та обслуговування членів своєї сім’ї та які використовують найману працю з метою отримання прибутку (підприємці, адвокати, приватні нотаріуси тощо).

Використана література:

1.      Конституція України, - 1996 р.

2.      Кодекс України про адміністративні правопорушення: К.: Парламентське видання, 2003.

3.      Законодавство України про працю. Збірник законодавчих та нормативних актів.-К.: Атіка, 2003.-944с.

4.      Закон України «Про внесення змін до Закону України» Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р.

              - 1 -