Местные суды в судебной системе

Базисом для  будь-якої судової системи, її першоосновою є місцевий суд, на який покладено  завдання з вирішення по суті більшості  правових спорів. Саме на цій стадії найбільш повно знаходить відображення дія основних засад судочинства. Стаття 125 Конституції України та статті 18, 21 Закону України ’’Про судоустрій України’’ визначають місцеві суди складовою частиною системи судів загальної юрисдикції. Реальні сьогодення Так, стаття 21 Закону України ’’Про судоустрій України’’ говорить про види і склад місцевих судів. За видами такі суди законодавець поділяє на місцеві загальні суди, відносячи до них районні, міські, міськрайонні суди та військові суди гарнізонів, місцеві господарські суди та місцеві адміністративні суди, якими є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України. Якщо місцеві господарські суди у складі місцевих судів загальної юрисдикції визначаються тільки вказаною статтею Закону, то відповідно до статті 18 КАС України місцевими адміністративними судами є місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди, що утворюються в округах. Тобто система місцевих адміністративних судів, на відміну від господарських і військових судів, є дволанковою. За змістом чинного процесуального законодавства на місцеві загальні суди як суди першої інстанції покладено вирішення цивільних і кримінальних справ, адміністративних справ, у яких однією із сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам, а також адміністративних справ з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності. Відповідно до ст. 125 Конституції України реалізація принципу спеціалізації судочинства, зокрема запровадження судових органів адміністративної юрисдикції, свідчить про те, що вона повинна забезпечувати високу ефективність правосуддя і слугувати, насамперед, людині, а не створювати для неї додаткові проблеми і незручності. Однак на підставі аналізу чинного законодавства про судоустрій складається враження, що законодавець вирішив мінімізувати різницю між загальною і спеціалізованою юрисдикцією, що вбачається серйозною методологічною помилкою. Основою правосуддя у будь-якій державі є суд загальної юрисдикції, який вирішує цивільні і кримінальні справи. Це випливає і з вітчизняної традиції судового устрою, для якої характерною є побудова судової системи з домінуванням саме суду загальної юрисдикції з процесуальним приєднанням судів спеціалізованої компетенції. З цього приводу необхідно погодитися з думкою М. Сірого, який зазначає, що в багатьох країнах світу поряд із судами загальної юрисдикції запроваджено підсистеми спеціалізованих судів, які можуть організовуватися такими способами: 1) становити систему лише місцевого рівня (суди у справах неповнолітніх); 2) діяти при державних установах (фіскальні, податкові суди); 3) діяти як самостійні установи (Претензійний суд США, Федеральний патентний суд ФРН); 4) існувати як суди при недержавних організаціях (Сірий М.І. Судова реформа: заяви, проекти і реалії // Дзеркало тижня 2007 — № 10). Спеціалізовані суди ще мають статус квазісудових органів і в основному діють на засадах колегіальності. До складу такого суду, як правило, поряд із професійним юристом входять або фахівці у певній галузі, або представники відповідних асоціацій (роботодавців, найманих працівників тощо). Аналіз положень ч. 4 ст. 127 Конституції України дає підстави для висновку, що саме така модель спеціалізованого суду закладалася в нашій країні, оскільки визначено, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів і вони здійснюють правосуддя лише у складі колегій суддів. Наведене підкріплюється і приписами частини 5 цієї ж статті щодо законодавчого встановлення додаткових, у порівнянні із суддями загальних судів, вимог стосовно окремих категорій суддів спеціалізованих судів із акцентуванням уваги на їхній стаж, вік та професійний рівень. Разом із тим, реалії сьогодення свідчать про те, що державна судова політика дрейфує у напрямі створення заборонених Конституцією України особливих судів та наділення їх рівнозначними повноваженнями із судами загальної юрисдикції шляхом трансформації спеціалізації як якісного базисного принципу побудови єдиної системи судів загальної юрисдикції, що передбачений ст. 125 Основного Закону. Цей основоположний конституційний принцип поступово перетворюється у принцип автономізації як критерій виключення із судової системи політично та економічно привабливих юрисдикцій – адміністративної та господарської. Для них обґрунтовуються особливості ієрархічної побудови, властиві тільки їм принципи-завдання, необхідність створення окремих підсистем судів – судових вертикалей, що, на нашу думку, руйнує єдність судової системи. Європейський досвід Зауважимо, що розвинуті у правовому відношенні країни Європи і світу, які є представниками як континентальної, так і англосаксонської правових сімей, будують підсистеми спеціалізованих судових органів по-різному, але виходячи із усталеного розуміння пріоритету загальної юрисдикції та різниці між спеціалізацією суддів і спеціалізацією судів. Власне спеціалізація суддів передбачає, що серед суддів окремо визначеного суду (загальної чи спеціалізованої юрисдикції) проведено попередній розподіл справ конкретних категорій і вони на підставі відповідного процесуального закону повноважні їх вирішувати по суті. Спеціалізація судів – поняття нетотожне зазначеному, оскільки у даному випадку в судовій системі утворюються поряд із судами загальної юрисдикції суди спеціалізованої компетенції, які наділяються повноваженнями щодо вирішення в окремій нормативно визначеній сфері правовідносин тільки визначених категорій правових спорів, що і вирізняє ці судові органи від судів загальної юрисдикції. Здійснення судами спеціалізованої компетенції правосуддя у відповідних формах встановлюється процесуальним законодавством, нормами якого передбачається можливість оскарження рішень таких судів з метою їх перегляду, що безперечно впливає на структуру їх побудови. Така модель характерна для адміністративного судочинства Франції: рішення адміністративних трибуналів в апеляційному порядку підлягають оскарженню до відповідних апеляційних адміністративних судів, а в касаційному – до Державної ради. За змістом польського законодавства про судоустрій підсистема адміністративних судів складається із воєводських судів (перша інстанція) та Вищого адміністративного суду (апеляційна інстанція) з можливістю оскарження їх рішень до Верховного суду (палата у публічних справах). Тобто європейський і світовий досвід організації судового устрою щодо створення і діяльності місцевих судів спеціалізованої компетенції допускає, що саме через можливість перегляду рішення такого суду загальним судом як судом касаційної інстанції досягається єдність системи судів загальної юрисдикції, причому така єдність може бути нормативно визначена як на місцевому рівні організації судових органів, так і на вищих – апеляційному і касаційному. Але це зовсім не означає, що у такий спосіб розмивається різниця між загальними і спеціалізованими судами. Необхіно звернути увагу на те, що прийняття нового ЦПК України і КАС України, а також унесення змін до ГПК України Законом України від 15 грудня 2006 р. № 483-V, не виправдовує сподівань правників і громадян, а спотворює усталені правила підвідомчості і підсудності та дає підстави для подальшої ескалації так званого конфлікту юрисдикцій. Такого висновку ми доходимо з урахуванням того, що суспільство наразі є свідком мандрів справ по юрисдикціях: справи цивільної юрисдикції перекочовують до адміністративної, адміністративної – переходять до господарської і навпаки. У цій ситуації не те, що людині, яка прийшла до суду за захистом, навіть суддям досить складно визначитися з питаннями підвідомчості і підсудності спору. Як наслідок – тяганина при вирішенні справ, постановлення тисяч ухвал про непідвідомчість спорів, відверте порушення приписів процесуальних законів та збільшення навантаження на суди вищих інстанцій. Крім того, наразі суспільство потерпає від постановлення судами різних юрисдикцій рішень протилежного змісту із одного і того ж правового спору, а часто – між тими ж сторонами і з того ж самому предмета. ’’Допомагає’’ цьому і активне використання судів у рейдерських схемах. Адміністративна юрисдикція З набранням чинності КАС України у нашій державі відокремлено від загальної почала діяти адміністративна юрисдикція, основним завданням якої є захист прав громадян від сваволі чиновників різних рівнів. Але через необґрунтоване копіювання принципів побудови господарських судів на підсистему адміністративних судових органів насправді Україна отримала проблему визначення їх компетенції. Внаслідок цього виникла конкуренція у питаннях підвідомчості між адміністративним і конституційним судочинством, оскільки розгляд адміністративними судами непідвідомчих справ, на жаль, уже стає нормальним явищем. За умови більш раціонального підходу до побудови судових органів адміністративної юрисдикції така конкуренція унеможливлюється тим, що конституційна юрисдикція повинна найбільш тісно пов’язуватися із юрисдикцією загальною, а не із спеціалізованою. Більше того, механічне перенесення засад організації та діяльності господарських судів на підсистему адміністративних судів навряд чи дасть бажаний результат щодо поліпшення судового устрою і підвищення у такий спосіб ефективності адміністративного судочинства. Тому створення місцевих судових органів адміністративної юрисдикції повинно проходити на інших, ніж викладені у приписах Закону України ’’Про судоустрій України’’, засадах. Оптимальним для побудови вказаних судів убачається їх утворення з максимальним використанням наявних можливостей вітчизняної судової системи, що забезпечить доступність правосуддя і не вимагатиме великих бюджетних витрат. Отже, має право на існування пропозиція щодо впровадження у місцевих загальних судах спеціалізації суддів, які б мали компетенцію з розгляду і вирішення справ адміністративної юрисдикції. Внаслідок застосування цього підходу можливим є досягнення таких результатів: 1) дотримання конституційного принципу спеціалізації у побудові судових органів адміністративної юрисдикції шляхом спеціалізації суддів місцевих загальних судів з вирішення справ, які виникають у сфері публічно-правових відносин; 2) недопущення невиправданого розгалуження і накладення судових юрисдикцій та перетворення спеціалізованих правових форм судочинства на однопорядкові із загальною юрисдикцією з урахуванням статусу суддів, фактичної однаковості процесуальних приписів і змістом повноважень; 3) виправлення помилок законодавця у розв’язанні проблемних питань підвідомчості і підсудності цивільних, адміністративних, господарських справ та справ конституційної юрисдикції; 4) забезпечення єдності судової влади і системи судів та дотримання трьох основних функцій правосуддя – вирішення спору, апеляційне, касаційне оскарження судового рішення; 5) суттєва економія фінансових ресурсів держави за відсутності необхідності в такому разі створення окремих місцевих адміністративних судів та їх доступність до населення. Пребіг судової-практики реформування Таким чином побудова місцевих судів, які дають початок усій судовій системі, повинна консолідувати перевірені досвідом судового устрою позитивні напрацювання. Однак на даному етапі проведення судово-правової реформи доцільно залишити діючі місцеві господарські суди як спеціалізовані, зважаючи на усталеність їх побудови, що дозволяє вирішення ними усіх спорів відповідно до положень ГПК України. Хоча в перспективі можуть виникнути підстави для їх реорганізації з урахуванням діяльності місцевих загальних судів. ’’Нічого не буває рано чи пізно – все буває тільки вчасно’’, – говорив давньокитайський філософ Конфуцій. Наведене висловлювання цілком об’єктивно характеризує перебіг судово-правової реформи в Україні і свідчить про те, що, незважаючи на допущені помилки під час її здійснення і негаразди судової системи, які виникли внаслідок запровадження окремих заходів, цей процес необхідно довести до логічного кінця. З одного боку, вітчизняна система судів постійно відстає у своєму якісному розвитку від потреб суспільства, а з іншого – коли б не були реалізовані заходи судово-правової реформи, вони будуть позитивно сприйняті соціумом, оскільки людство, запровадивши суд, тим самим сконструювало той механізм, що асоціюється із вічним двигуном. Якими можуть бути прогнози результатів проведення заходів щодо побудови місцевих спеціалізованих судових органів? По-перше, раціональною вбачається побудова місцевих загальних судів із запровадженням у них спеціалізації суддів, повноважних вирішувати справи адміністративної юрисдикції. Це дозволить дотриматися принципів територіальності і спеціалізації у побудові судових органів місцевого рівня та коректно приєднати підсистему адміністративних судів до системи судів загальної юрисдикції. Однак на даному етапі вбачається логічною діяльність місцевих господарських судів. По-друге, побудова місцевих судів повинна здійснюватися на розумінні законодавцем різниці між спеціалізацією суддів і спеціалізацією судів, які за правовим змістом є нетотожними. Виокремлення із загальної юрисдикції підсистем судових органів, компетентних вирішувати тільки певну частину спорів згідно із запровадженою галузевою спеціалізацією, необхідно проводити з урахуванням базисного характеру загальної юрисдикції та цілісності системи судів такої юрисдикції, до якої на визначеному рівні судового устрою (апеляційна, касаційна ланки) процесуально коректно підключаються суди спеціалізованої компетенції шляхом запровадження можливості перегляду їх рішень судами загальної юрисдикції.