Власність і влада

     За  даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні  змінили майже 90,5 тис. підприємств, тобто відбувся досить масштабний процес приватизації. Він стосувався насамперед промисловості, де станом на 1 жовтня 2003 року у державній власності залишилося лише 15% підприємств. Сьогодні недержавний  сектор є переважним у всіх сферах економічної діяльності. Частка приватного сектора становить у середньому 60% – від 40% у виробництві електроенергії до 98-99% у хімічній і легкій промисловості. [8].

     Підсумки  процесу приватизації оцінюються неоднозначно. З одного боку, виконано головні  завдання масової приватизації –  стимулювання прискореного розвитку недержавного сектора економіки; формування на основі найактивніших соціальних сил класу  приватних власників, зацікавлених у модернізації виробництва та ефективному  використанні матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

     Поява нових приватних власників стала  одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х років. За 2000-2003 рр. реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%, обсяг продукції промисловості  – на 59,0, сільського господарства – на 10,0, експорт товарів і послуг – на 79,7, доходи населення – на 120,8%; вартість основних засобів в економіці протягом 2000-2002 рр. збільшилася на 23,3%. Наявність позитивних тенденцій підтверджується поступовим підвищенням інвестиційних рейтингів країни, хоч і повільним, але просуванням її у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Давоського економічного форуму, а також у рейтингу людського розвитку ПРООН.  [8].

     З іншого боку, відзначаються і недоліки та негативні наслідки процесу приватизації.

     У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали  реальними власниками. Більшість  із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи  витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право  власності на акції.

     Не  досягнуто однієї з головних цілей  приватизації – створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України  відмовилися від участі в сертифікатній  приватизації. Більшість із тих, хто  отримали акції і формально є  власниками, часто не мають доступу  ні до установчих документів, ні до достовірної  інформації про те, хто є справжнім  власником підприємства.

     Не  сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підгрунтям формування великої власності і  найбільшою мірою сприяє становленню  середнього класу, культури приватної  власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 року в Україні  було зареєстровано лише 253,8 тис. малих  підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж у  країнах з розвинутою економікою (500-700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств  у загальних обсягах виробництва  продукції (робіт, послуг) в Україні  становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах – 50-60%. [6].

     Приватизація  не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже –  фінансової підтримки соціально-економічного розвитку країни. За оцінкою першого віце-прем’єра України М.Азарова, за 11 років бюджет України отримав лише 6 млрд. грн., тобто «півекономіки країни оцінили в 1 млрд. дол.».2

     Приватизація  супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру. Особливо слід відзначити, що приватизація здійснювалася часто  тіньовими, а нерідко і кримінальними  методами. На найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою3.

     Недоліки  процесу приватизації в Україні  органічно пов’язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. У процесі здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Той тип взаємодії бюрократії і приватного капіталу, що склався  в Україні, визначив і форми зростання  приватного капіталу, а саме – шляхом консолідації навколо регіональних центрів влади: так утворилися тісно  пов’язані з владними (політичними) структурами промислово-фінансові  групи, що отримали назву олігархічних груп, регіональних кланів.

     Факт  значної ролі корупції в процесі  приватизації також офіційно визнаний на найвищому рівні. На Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою  злочинністю і корупцією 29 січня 2004 року Президент Л.Кучма заявив, що корупція вразила всі сфери  суспільного життя, особливо – такі сфери економічних відносин, як енергетика, агропромисловий комплекс, зовнішньоекономічна  діяльність, банківська система, приватизація, бюджетна сфера, підприємництво.

     Президент зазначив, що приватизація державного майна залишається «солодким  шматочком для корупції і злочинності». Лише у 2003 році у цій сфері виявлено 3600 злочинів, державі завдано шкоди  на суму понад 200 млн. грн.

     Набула  усталених форм практика використання державної власності в інтересах  окремих осіб або груп. Це досягається  за рахунок встановлення, за сприяння держави, прямого чи опосередкованого контролю над фінансовими потоками, що утворюються внаслідок використання державної власності. Тим часом  держава фактично не має прибутку від своєї власності. Так, за Фондом державного майна України закріплено корпоративні права на 1603 підприємства; 2002 року дивіденди державі нарахували тільки 58 (3,6% їх кількості), сума дивідендів становила лише 230 млн. грн. – приблизно 0,1% ВВП.

     Значна  частка власності та капіталів, набутих  тіньовим (нелегальним або напівлегальним) способом, не можуть використовуватися  повною мірою без ризику для їх власників. Причому ризики виходять як від недовірливого ставлення  до них із боку потенційних партнерів, так і від штучного створення  державою «гачків» (як їх назвала Ю.Мостова), через які можна впливати на власників, на фінансові потоки їх підприємств. Тобто підтримання напівлегальних відносин «бізнес-бізнес», «держава-бізнес»  іде на користь корумпованим чиновникам і значно стримує ділову активність. Така ситуація є головною причиною як низької інвестиційної привабливості  України, так і обмеженої її інвестиційної  присутності на зовнішніх ринках. За даними Державного комітету статистики України, станом на 1 січня 2004 року в  Україну надійшло 6,658 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій або близько 140 дол. на душу населення (для порівняння: аналогічний показник у Чехії  сягає 4000 дол., Угорщині – 2400, Польщі – 1000, Росії – 370 дол.); сукупний обсяг  легальних українських інвестицій на зарубіжні ринки становив лише 163,5 млн. дол. [2].

     Усталеною практикою стало надання у  непрозорий, економічно необгрунтований  спосіб різноманітних пільг окремим  суб’єктам господарювання. Це не лише призводить до втрат державного бюджету (за оцінками експертів, тільки податкові  пільги становитимуть 2004 року понад 7 млрд. грн.), а й спотворює конкурентні відносини та слугує потужним чинником впливу держави на підприємництво.

     Не  створено повноцінний фондовий ринок, що унеможливлює перерозподіл власності  ринковими методами та, більш того, є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів  та фондового ринку, станом на 1 січня 2004 року загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, становив лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції – 98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.).

     За  даними Першої фондової торговельної системи (ПФТС), капіталізація фондового  ринку України, розрахована за середньою  ціною між найкращими цінами попиту та пропозиції, 2003 року зросла з 23,28 млрд. грн. до 25,37 млрд. грн. (4,76 млрд. дол.). За даними міжнародного рейтингового агентства Standard&Poor’s, цей показник у січні 2004 року становив 3,93 млрд. дол. При цьому  найбільша капіталізація в зоні Frontier, до якої, крім України, належать ще 19 країн, була у фондових ринків Тринідаду  і Тобаго (11,45 млрд. дол.), Ямайки (9,38 млрд. дол.) і Хорватії (6,48 млрд. дол.). У  лютневий (2004 р.) список 50 найбільших за показником капіталізації компаній зони Frontier агентство Standard&Poor’s включило ВАТ «Укртелеком» (40-е місце). Перші  три місця рейтингу посіли RBTT (Тринідад і Тобаго), Pliva (Хорватія) і Hansabank (Естонія).

     Узагальнюючи  наведене, можна стверджувати, що в  результаті процесу приватизації в  Україні не відбулося головне  – відокремлення бізнесу від  влади. Бізнес, власність залишаються  переважно залежними від держави, діючої влади, окремих посадових  осіб. Симптомами цього є високий  рівень корупції, переплетіння інтересів  представників владних і бізнесових структур. Наслідками – гальмування  становлення цивілізованих ринкових відносин, відчутного піднесення добробуту  населення, формування середнього класу  та громадянського суспільства в  Україні. Тому перехід української  економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, вирішення проблем  легалізації власності та капіталів  значною мірою лежать у політичній площині та потребують докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.  
 
 
 

     2.2 Привид перерозподілу

         Отже, приватизація в Україні мала неоднозначні результати. З одного боку, вона стимулювала приватну ініціативу і була одним із важливих чинників виходу країни з глибокої системної кризи 1990-х років. З іншого – приватизація не виправдала сподівань, у численних випадках не мала результатом появу ефективного власника, а подекуди створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов’язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Серйозною проблемою залишається недостатня легітимність створеного приватного капіталу, що формувався в умовах численних порушень чинного законодавства.

     Таким чином, постає питання про те, що держава, не порушуючи курсу на приватизацію як базового принципу економічної політики, має вжити заходів із виправлення, наскільки це можливо, істотних недоліків  приватизаційного процесу та усунення їх негативних наслідків. І головне  питання тут полягає в тому, яким має бути зміст таких коригуючих дій держави.

     При цьому слід виходити з можливості двох принципово різних процесів:

     - процеси ринкового перерозподілу  власності як механізм нормального  ринкового перерозподілу активів  від менш ефективних до більш  ефективних власників у процесі  ринкової конкуренції;

     - перерозподіл власності як організовані  державою політико-економічні та  правові заходи.

     Перший  із названих процесів відбувається там, де є нормальна ринкова конкуренція, що зумовлює селекцію суб’єктів господарювання. Він є тим інтенсивнішим, чим  більшим є захист від тенденцій  монополізації і недобросовісної конкуренції. Держава в такому перерозподілі відіграє опосередковану роль – як гарант забезпечення конкурентного середовища.

     Другий  процес передбачає пряме втручання  держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація (повний перехід певного об’єкта  приватної власності у державну власність), деприватизація (часткове відновлення чи посилення державного контролю над приватизованими підприємствами) та реприватизація – повторна приватизація підприємств, попередні власники яких не виконали інвестиційні програми (по суті, це зміна приватного власника). Реприватизація може здійснюватися, зокрема, шляхом скасування підсумків раніше проведених інвестиційних конкурсів.

     Про що сьогодні йдеться в Україні? Висловлювання  політиків і фахівців з цього  питання свідчать про неоднозначне, а іноді і взаємовиключне трактування  зазначених процесів і понять.

     Так само неоднозначно можна зрозуміти  і положення урядового законопроекту  «Про повернення приватизованого майна  у державну і комунальну власність», що перебуває нині на розгляді Верховної  Ради України. Аналіз змісту законопроекту  дає змогу стверджувати, що в його основі закладено термінологічну плутанину, адже відновлення майнових прав держави  – це націоналізація (деприватизація), але у жодному разі не реприватизація. Реприватизація (від лат. re – повтор + privatus – приватний) – передача у приватну власність державного майна, що раніше належало приватному капіталу і було свого часу націоналізоване. Причому повернути (хоча б тимчасово) у державну власність можна лише підприємства, приватизовані через конкурсний продаж, а не під час «паперової» приватизації, оскільки на той момент їх повернення у державну власність юридично передбачене не було. [3].