Кирилиця

Автор: Пользователь скрыл имя, 06 Ноября 2011 в 15:09, реферат

Описание работы

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках 9 ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок 11 ст. на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до 9 ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Работа содержит 1 файл

Кирилиця.docx

— 27.42 Кб (Скачать)

Кирилиця (біл. Кірыліца, болг. Кирилица, мак. Кирилица, рос. Кириллица, серб. Ћирилица) — одна з двох абеток староцерковнослов'янської мови, що лягла в основу деяких слов'янських алфавітів.

Історія

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках 9 ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні  латинської мови серед слов'ян, брати  проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок 11 ст. на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до 9 ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Найдавнішою з нині відомих датованою кириличною пам'яткою  є напис 931 р. у скельному монастирі  біля с. Крепча в Болгарії. Найдавніші пергаментні кириличні рукописи — Савина книга (Савине Євангеліє) кінця 10 або початку 11 ст., Супрасльський збірник 11 ст. (обидва збереглися і відкриті на територіях, що входили до складу Київської Русі) та Енинський апостол 11 ст., знайдений у Болгарії. Найдавнішою точно датованою кириличною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056—1057 рр. Кирилиця протягом 10—12 ст. вживалася рівнобіжно з глаголицею, яку поступово витісняла. Певною перевагою кирилиці перед глаголицею було відносно простіше накреслення літер. Існує думка, що кирилиця прийшла до Київської Русі з Болгарії разом із старослов'янськими богослужними книгами після офіційного прийняття християнства у 988 р. Однак кириличний напис, що зберігся на корчазі з могили поблизу с. Гньоздова на Смоленщині (Росія), датують першою половиною або третьою чвертю 10 ст. Впевненіше датуються золоті та срібні монети Великого київського князя Володимира з кириличними текстами, карбовані, очевидно, з кінця 10 ст. Протягом історії кирилиці мінявся тип письма. Першим з'явився устав. З 14 ст. поширився півустав. Поява півуставу була зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та інших текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до виникнення в кінці 14 ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив — сучасне ручне письмо з пов'язаними буквами. В 14 ст. з'явилася і орнаментальна в'язь у заголовках. Півуставне письмо лягло в основу кириличних друкарських шрифтів. У Росії у 1708 р. був створений близький до нинішнього гражданський шрифт, яким мали писатися і друкуватися світські тексти. Накреслення букв стало спрощеним і наближеним до стилю латинського шрифту. Елементи такого шрифту в східнослов'янських друках з’явилися раніше (в Україні у 1591 р. у «Граматиці доброглаголиваго еллино-словенского язика»). Кирилицею у давнину користувалися усі православні слов'яни, а також румуни й молдовани. З уведенням додаткових літер і діакритичних знаків до літер кирилиці на позначення специфічних звуків на слов'яно-кириличній графічній основі грунтуються і нинішні системи письма українців, білорусів, росіян, болгар, македонців, сербів, чорногорців, а також (через російську) абетки багатьох народів колишнього СРСР і монгольська абетка. Румуни в 19 ст., а в 1932—1939 рр. та з 1989 р. і молдовани перейшли на латиницю. Спроби (в т. ч. силоміць) запровадити замість кирилиці латиницю на західноукраїнських землях (у Галичині в 19 ст., у Закарпатті — на початку 20 ст.) були відкинуті (див:Азбучна війна).

Існують думки, які  зокрема гарно викладені в  книзі «Шлях аріїв», що кирилиця насправді старіша, ніж вважають. Кирило з Мефодієм лише доповнили  абетку чотирма літерами, яка існувала у слов'ян із незапам'ятних часів. Всього в древній докириличній абетці було 22 літери. Згідно з цим же вважається, що кирилиця і зокрема древньоруська  мова є найстарішою в Європі і  є найбільш схожою до мови Аріїв.

На основі кирилиці побудовані абетки наступних слов'янських мов:

білоруської мови (білоруська абетка),

болгарської мови (болгарська абетка),

македонської мови (македонська абетка),

російської мови (російська абетка),

сербської мови (вуковиця),

української мови (українська абетка),

чорногорської мови (чорногорська абетка).

Кирилиця є офіційним  письмом для більшості мов  Росії. Цим абеткам властива значна кількість спеціальних літер, що не трапляються в кирилиці аж до XX століття.

Кирилицю використовують для запису також таких державних  неслов'янських мов як киргизька, таджицька, монгольська, казахська; частково також для узбецької (в Узбекистані  йде поступовий перехід на латинську  графіку).

До початку 1990-их кириличним письмом послуговувались також для азербайджанської, туркменської та молдавської мов. На території невизнаної Придністровської Молдавської республіки для запису молдавської мови досі використовують кирилицю.

Рання кирилиця

Кирилиця була створена для церковно-слов'янської мови. Замінила глаголицю, яка використовувалася раніше. Містила декілька невикористовуваних сьогодні літер. 
 

Глаго́лиця  — поряд з кирилицею, одна з найдавніших слов'янських абеток. Вважається, що саме глаголицю створив св. Костянтин (Кирило) Філософ в 862—863 році для запису священних біблійних текстів слов'янською мовою, а кирилицю розробили його послідовники на основі грецького алфавіту.

Зазвичай говорять про два види глаголиці: древнішу «круглу», також відому як болгарська, і пізнішу «ламану», хорватську, яка обмежено використовується в богослужінні до нашого часу. Алфавіт останньої поступово скоротився до 30 символів.

Гіпотези виникнення глаголиці

Глаголиця була створена майже в той же час, що й кирилиця. Найімовірніше, що в її основі лежав вже існуючий розподіл слов'янської мови на звуки. Можливими причинами створення глаголиці, або правильніше двох, а не одної абетки було існування двох чи кількох докирилівських слов'янських абеток. У всякому разі про існування докирилівських письмен говориться в VIII главі «Паннонського життя» Кирила: до створення кирилівської абетки слов'яни використовували для письма «риски і різи». Крім того Кирило, ще до створення азбуки, знаходив слов'янські книги і чоловіка, «глаголющого тою бесідою», котрий і навчив його читати ті книги. Найімовірніше, що ці книги були написані на основі грецького алфавіту, пристосованого до слов'янської мови і, можливо, доповненого новими літерами, необхідними для передачі звуків мови. Кирило ж переробив цей матеріал, створив азбуку (кирилицю), переклав ряд книг і активно сприяв просвітництву.

Іншою можливою причиною створення іншої азбуки — глаголиці  було переслідування німецько-католицькими монахами слов'янських книг, оскільки вони були написані літерами, схожими на грецькі, тобто візантійським письмом. Боротьба між західною і східною церквами часто приймала жорсткі форми. Щоб захистити слов'янські книги і могла бути створена глаголиця — азбука, яка дуже відрізнялася від кирилівської і не схожа на грецьку. Літери глаголиці виглядають штучними і не дуже зручні для написання. Це створює враження, що ця абетка розроблялася протягом короткого проміжку й не пройшла випробування часом. Кирилиця ж, навпаки, була створена повністю на основі грецького письма, яке вже пройшло через століття і прийняло зручний для написання вигляд. Можна зазначити також, що й грецький алфавіт, в свою чергу, був створений з фінікійського письма. Більша зручність кирилиці і дозволила їй з часом витіснити глаголицю. 

Наука, що досліджує розвиток мови, складається з ряду історико-лінгвістичних дисциплін (історична граматика, історична фонетика, історична лексикологія, історична діалектологія, історія літературної мови), кожна з яких має свій об’єкт вивчення. Однак усі вони підпорядковані спільній мети і як окремі частини складають єдину науку – історію мови.

 Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

 Мова для кожного  народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним  всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

 Згадаймо слова  В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову - це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

 Незаперечною  аксіомою є те, що мова є  своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

 Встановлення  часу виникнення української  мови.

 Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення української мови. У підручниках, довідкових та інших виданнях можна прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності, а отже відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо, що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла ще в дохрихристиянські "язичеські" часи, ще до виникнення Київської Русі. Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної.

 Тому, визнаючи  слушність і справедливість класичного  твердження про Київську Русь  як колиску трьох братніх народів  – російського, українського  та білоруського, слід мати на  увазі той незаперечний факт, що жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову, відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Так, академіки Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи на початку IX віку".

 Отож, українська  мова і її діалекти вже були  створені протягом багатьох попередніх  століть. Вона тільки де в  чому змінювалась, розвивалась  і вдосконалювалась.

Походження східнослов’янської писемності.

 Виникнення письма  має надзвичайно важливе значення  в історії народу. Письмо –  одне з найістотніших знарядь культури, яке в просторі і часі розширює функціонування мови. Проблема виникнення письма у східних слов’ян дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших пам’яток слов’янської писемності. Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті – матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.

   Від часів  Володимирового хрещення церква  стала головним поширювачем писемної  культури. Поява кириличної абетки, як відомо, пов’язується з так  званою Моравською місією Константина (в чернецтві Кирила) і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма впорядкували першу слов’янську абетку і здійснили та записали нею перші переклади з греки на слов’янську Євангелія та Псалтиря.

 Чимало дискусій  у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов’янське письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді Чорноризця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже протягом кількох століть.

 Поряд з кирилицею  в слов’янській писемності відома  й інша азбука – глаголиця.  Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка має природний органічний характер і давніші прототипи.

 На питання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у кінці ІХ ст. І автором її був Климентій, учень Кирила.

 Останнім часом  на користь цього погляду висуваються  нові аргументи, зокрема в зв’язку  з віднайденням на стінах у Київському Софіївському соборі азбуки, що має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона являє собою один з варіантів грецько - слов’янського письма.

 За літописом,  початок шкільній (книжній) освіті був покладений Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок підготовці книжних людей, а з середини – другої половини ХІ ст. – і перших пам’яток руської книжності, що походили з церковного середовища. Водночас графіті на стінах Софійського собору в Києві, новгородські берестяні грамоти, написи й клейма на будівельних плитах і зброї свідчать, що тоді ж, у ХІ ст., письменність набула поширення і серед інших верств населення.

Информация о работе Кирилиця