Історія християнської церкви в Україні

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Запорізький національний технічний університет

Кафедра філософії

Контрольна робота

з дисципліни

«Релігієзнавство»

на тему «Історія християнської церкви в Україні»

Виконала:                            студент групи ФЕУ 611з

                                      Кугук Любов Володимирівна

Перевірив:                          доцент Володін П. В.

                                               Запоріжжя 2011

                                              Зміст

Вступ.

1.Україна в період християнства.

1.1 Виникнення та ранній період християнства, його догматика

1.2 Православ’я, його догматика

2.Хрещення Русі Володимиром.

2.1 Християнська церква в Київській Русі

3.Вплив християнства на політичні погляди України.

3.1 Теорії «симфонії влади» та «двох мечів» як філософське підґрунтя

державно   – церковних стосунків

3.2 Конституційно – правові засади діяльності УГКЦ як інституції громадського суспільства в умовах становлення незалежної Української держави

3.3 Християнська духовність в контексті трансформації світоглядних пріоритетів української нації в умовах розбудови громадянського суспільства

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Тисячолітня історія Української держави та Української Церкви переконливо свідчать, що християнство перетворилось у структурний елемент світобачення та світосприйняття українського народу, у його внутрішню диспозицію, яка є однією з найістотніших рис українського світогляду. Релігійність, як домінантна риса національного характеру, як особливий внутрішній духовний стан, як спосіб самооцінки і самодостатня система критеріїв для сприйняття усіх проявів зовнішнього світу – стала наслідком, своєрідним вінцем і, водночас, заслугою десятивікової діяльності Української Церкви, її здатності стати всеосяжним і неформальним духовним регулятором життя українського суспільства, уміння генетично поєднати і зробити загальним надбанням внутрішні та зовнішні сторони релігійно-церковної ідеології та практики. Прийняття християнства Володимиром Великим у 988 р., без жодних сумнівів, можемо потрактувати, як початок відліку тієї духовної традиції, яка сформувала історичний образ та сучасне обличчя України не лише у релігійному аспекті, але, практично, й усіх інших загальносуспільних ділянках.

Християнська релігійна ідеологія стала могутнім фактором формування ідеї громадянського суспільства вже в перші десятиліття свого утвердження і залишається ним і сьогодні – на етапі утвердження суверенної правової української держави. Вагомість цього фактора випливає з християнського вчення, важливим чинником суті якого є моральна доктрина. Християнська мораль, виходячи з постулатів загальної рівності людей перед Богом, милосердя, терпимості, взаємодопомоги таким чином трансформується у принципи громадянського суспільства. Однак, кожна диференціація, класифікація і категоризація, або творення спільноти за критеріями, які виключають інакомислячих, – у своїй суті недемократичні та нелюдські. Саме тому, Українська Греко-Католицька Церква у різні періоди, і нерідко у насильний спосіб з боку політичного суспільного ладу, зазнавала жорстких переслідувань, останнім з яких, особливо драматичним, було переслідування з боку атеїстичного тоталітарного режиму СРСР.

Український народ зростав у річищі християнської культури, навіть тоді, коли цього не усвідомлював або й рішуче заперечував. Саме тому, так необхідно українцям дослідити своє християнське коріння, історію Української Церкви, щоб зупинити згубні нігілістичні тенденції в суспільстві, руйнування національної свідомості, крах як у соціально-політичній, так і в індивідуально-психологічній сфері.

Досліджуючи національно-духовну та релігійну історію українського народу, особливо її сучасний етап, неможливо відкинути вічно живий і повчальний взірець біблійної історії Божого Люду. Непорушною парадигмою для нас є драма старозавітного Ізраїлю, яка полягає в тому, щоб народ, який отримав політичну свободу як дар від Бога, жив як народ, гідний свого Творця, вільний від ідолопоклонства – відвертого чи прихованого.

Україна в період християнства

1.1 Виникнення християнства та ранній період християнства, його догматика

Християнство – це найчисленніша світова релігія. Воно виникло у східних провінціях Римської імперії у І столітті. З невеликих розрізнених римо-іудейських християнських громад в ІV ст.. н.е. воно розрослося у величезну релігійну течію, яка посіла панівне становище спершу в Римі, а потім на Близькому Сході, а згодом і в усій Європі. Відомо, що виникнення й поширення ранньохристиянських громад проходило в умовах гострої загальної кризи античної цивілізації й насамперед кризи духовної культури, що призводило до різко негативного, навіть образливого ставлення до іновірців, язичників. Близьким до християнського світогляду були ідеї гностиків. Для гностицизму характерним було протиставлення у світі добра і зла, акцент на богообраності людини, пропагування містичного богопізнання.

Особливу роль у формуванні догматики християнства відіграв такий філософський напрям, як стоїцизм. Стоїки відродили вчення Геракліта про вогонь як космічну першопричину, інтерпретували його в контексті теології, провіденціоналізму, фаталізму. Ядром християнського віровчення вважають його догмати – незаперечні істини, що пройшли перевірку часом і були неодноразово підтвердженні найвищим церковними інстанціями. Релігійні догмати вважають вічними й незмінними, бо вони є результатом Божественного одкровення.

Догматичні основи християнства пройшли тривалий шлях, вони були затверджені після попереднього відбору й отримали назву «Символи віри» наступні Вселенські Собори доповнили Символ віри догматами про єдність божої та людської сутності Ісуса Христа, обов’язковість поклоніння іконам тощо. В узагальненому вигляді Символ фіксує найголовніші християнські догмати: віру в існування єдиного всемогутнього Бога, який є творцем усього сущого й який керує всім; віру в першородний гріх, який скоїли Адам та Єва; віру в Ісуса Христа, який добровільно приніс себе в жертву заради людей, був розіп’ятий на хресті, на третій день воскрес, а через 40днів вознісся на небо. Ісус прийде на землю знову, щоб судити людей – живих і мертвих, а також установити Вічне царство на землі й на небі; віру в безсмертя душі, в існування пекла й раю, де душі померлих перебувають до Страшного Суду, і нарешті, віру в заснування Ісусом Христом єдиної соборної апостольської церкви, у межах якої здійснюється спасіння людини Божою благодаттю, та віру у вічне життя та воскресіння мертвих.

1.2 Православ’я, його догматика

Православ’я означає «права віра», або «віра, яка правильно прославляє Бога». Джерелами православного вчення вважається тільки Біблія і Святий Переказ. Православні християни вірять у положення Символу віри. На відміну від католиків, православна церква не вважає за потрібне проголошувати нові догмати. Православ’я визнає триєдинство Бога, творця та управителя світу, вірить в існування потойбічного світу, посмертне возз’єднання та спасенну місію Ісуса Христа. Але, на відміну від католиків, православні не визнають філіокве, тобто вони вважають, що Син Божий народився від Бога-Отця, а Святий Дух виходить від Бога-Отця.

Специфіка православ’я як окремого напряму у християнстві виявляється в певних відмінностях ставлення православних і католиків до Святого Переказу. У православ’ї Святий Переказ має складну структуру, до нього входять віровчення й правила перших Вселенських Соборів, а також частина рішень деяких помісних соборів, пророчі послання отців церкви, культові традиції та релігійна практика.. святий Переказ фіксує догмати про триєдинство Бога, поклоніння Богородиці та Богоявлення Ісуса Христа; в основі культу православних лежить сім християнських таїнств, але процедура їх справляння має певну специфіку. Найвищим духовним сановником у православ’ї є патріарх. Цей титул надається головній особі в автокефальній помісній православній церкві. Після поділу християнства в 1054р. титул патріарха закріпився за ієрархами східної церкви.

Православне духовенство поділяється на чорне та біле. Представниками чорного духовенства є патріарх, митрополит, архієпископ, єпископ тощо. Біле духовенство має такі сани: протопресвітер, протоієрей, священик, проти диякон і диякон. Важливим елементом релігійного культу в православ’ї є чернецтво. Чернець усе своє життя має спрямувати на досягнення єдності з Богом.

В історії православ’я монастирі були містичним місцем, де реально існувала християнська доброчинність, панували високий рівень релігійної освіченості, висока культура духовності. Кожний чернець у повсякденному житті мав бути зразком християнина.

Як і в християнстві загалом, основою культової діяльності в православній церкві є молитви, які вважають «їжею душі». Не менш значущим є культ святих, поклоніння святим особам, тобто які за життя були істинними носіями християнських цінностей. Згідно з ученням церкви святі – це люди, які мали християнські доброчинності, що дали їм можливість після смерті творити чудеса на землі. Послідовники православ’я вірять, що святі є посередниками між Богом і людьми. Поклоніння святим у православному віровченні має й таку форму, як поклоніння мощам, які вважають безпосереднім джерелом чудо творення. На честь святих були написані православні твори, які отримали назву «Житіє», малювались ікони, присвячувалися служби в церкві, святкувалися церковні свята.

Майже кожен день у християнському календарі присвячений тому чи іншому святому, а в церкві проголошуються молитви на їх честь. Одним з найважливіших елементів православного культу є поклоніння хресту. Хрест став символом православної віри. Згідно з східно християнським віровченням хрест символізує мученицьку смерть Ісуса Христа, а також дає надію на воскресіння після смерті. Хрестами увінчують храми, їх носять на тілі під час богослужіння та молитви віруючі та священнослужителі імітують хрест руками, тобто хрестяться. У православ’ї також поклоняються іконам.

Невід’ємною частиною православного культу є пости й свята. Найшановнішим святом і православ’ї є Пасха. Центральне місце в реалізації православного культу посідає храм. Богослужіння можна проводити тільки в церкві усі храми зорієнтовано із заходу на схід. Загалом послідовник православ’я у своєму житті має виконувати такі вимоги: він повинен відзначити недільні та святкові дні, відвідувати церкву й брати участь у богослужінні, дотримуватися встановлених церквою постів, один раз на рік сповідуватися й причащатися, не брати участі в шлюбних церемоніях у дні, заборонені церквою. Православ’я має ще низку відмінностей. Так православна церква не має єдиного світового адміністративного центру, а є децентралізованою системою автокефальних церков. Сьогодні в православ’ї існую 15 самостійних церков.

Хрещення Русі Володимиром

2.1 Християнська церква в Київській Русі

У X ст. за князювання Володимира Великого (980-1015) завершилося об'єднання східнослов'янських земель в єдину державу — Київську Русь. Водночас він зробив спробу створити централізовану загальнослов'янську релігію, зібравши язичницьких ідолів деяких племен у Києві поблизу князівського палацу. Володимир хотів, аби новий пантеон богів дав змогу язичникам усвідомити себе підданими єдиної великої держави, а не лише членами маленьких родоплемінних громад. Очолити цей пантеон мав Перун — ідол зі срібною головою й золотими вусами. Проте такий штучно централізований культ так і не вкорінився.

Тому виникла потреба в монотеїстичній релігії, яка сприяла б побудові міцної централізованої держави. Саме тому Володимир прийняв рішення про запровадження на Київській Русі християнства, яке не мало жодних ідейних і культових зв'язків з язичництвом. Історія довела, що утвердження християнства на Русі було історичним і логічним, але використання насильницьких методів його поширення стало причиною багатовікового конфлікту між християнством та язичництвом аж до сьогоднішнього дня.

Офіційний акт проголошення християнства державною релігією Київської Русі відбувся згідно з літописними свідченнями 14 серпня 988 р. За наказом князя Володимира киян хрестили в м. Києві у річці Почайні. Напередодні князь наказав знищити пантеон язичницьких богів (який, до речі, він сам і запровадив).

Після хрещення Київської Русі Церква стала підпорядковуватися Константинопольському патріарху. ВІН призначав митрополита, який зазвичай був греком і представляв інтереси Візантії.

Офіційне хрещення Київської Русі призвело до двовір'я. Неприродність різкої зміни релігійного життя викликала серед пересічних людей певний супротив християнству. Тому вони водночас сповідували і християнство, і язичництво. Християнство охоплювало особисті виміри життя (давало відповідь на питання про сенс життя тощо), а язичництво віддзеркалювало потреби повсякденної господарської діяльності. Двовір'я було не тільки періодом гострої боротьби двох релігійних систем, але й часом взаємних конструктивних впливів. Відомо, що християнські храми будувалися на місцях язичницьких капищ, Різдво Христове пов'язувалося з язичницьким святом Коляди (звідси різдвяні колядки), свято Івана Хрестителя – з язичницьким святом Купала тощо.

Вплив християнства на політичні погляди в Україні