Україна в сучасній системі міжнародних відносин

   Такий підхід має певні аргументи на свою користь. По-перше, цивілізації  існують довго, є динамічними, еволюціонують, адаптуються, є найбільш стійкими з усіх людських асоціацій. А.Боземен приходить до висновку, що „ міжнародна історія підтверджує тезу відносно того, що політичні системи є недовготривалими засобами для досягнення мети на поверхні цивілізацій і що доля кожної спільноти, об’єднаної лінгвістично та духовно, залежить в кінцевому випадку від виживання  певних фундаментальних ідей, навколо яких об’єднувались безліч поколінь і які, таким чином, символізують спадкоємність суспільства”.[5]   Цивілізаційний суперетнічний світогляд базуються  на відчутті спільності,   а не тільки  на належності до єдиної держави,  інколи навіть не на наявності спільних релігійних вірувань.

   Звідси  приходимо до висновку, що цивілізація  ширше будь-якого етносу і утворюється  декількома етносами. Під цивілізацією   розуміємо сукупність етнічних (національних), культурно-історичних, територіальних (просторових) а також економічних  підвалин, найчастіше об”єднаних загальною приналежністю до єдиної релігійної конфесії. Тому розглядаємо українську ідентичність як продукт взаємодії цивілізацій.  

   Проблема  цивілізаційної ідентифікації України,  як свідчать  вибори Президента України 2004 року і вибори в Верховну Раду в 2006 році, здійснює безпосередній вплив як на її внутрішнє життя, так і на проблему її зовнішньополітичного вибору. Для аналізу місця і ролі України в контексті світових цивілізацій  вважаємо за необхідне як системне викладення загальних принципів цивілізаційного устрою сучасного суспільства, так і  окреслення основних параметрів   системи цивілізацій ХХІ століття.    

      Виходячи з мети нашого дослідження - визначення місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття, співставлення її з тими спільнотами, які найбільш близькі їй за структурними параметрами, використовуємо  поєднання принципів єдності та різноманіття, цілісності та гетерогенності в структурі тієї чи іншої соціокультурної макроспільноти цивілізаційного рівня. Цьому сприяє те, що теорія цивілізацій має порівняльний, компаративістський характер. Це особливо важливо для  вирішення проблеми цивілізаційної ідентифікації України, що, з нашої точки зору, неможливо   без порівняльного аналізу проблеми цивілізаційної ідентифікації Росії, дослідженню взаємодії  з іншими цивілізаціями, зокрема ісламською  ,  характеру міжцивілізаційних взаємодій на різних етапах історії України.

   Визначення  цивілізаційної ідентифікації України  передбачає послідовне вирішення декількох  завдань. По-перше,  обгрунтування авторського розуміння феномену локальної цивілізації. По друге, з”ясування приналежності України до певного типу розвитку цивілізацій.

   Послідовно  вирішуючи ці завдання, відзначимо, що принцип поліциклічності знаходить  відображення у виокремленні локальних  цивілізацій за   декількома   критеріями , серед яких домінують національний, регіональний, релігійний та системний. Всі цивілізації є в тій чи іншій мірі неоднорідними, але співвідношення цілісності та гетерогенності є різним. Локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн. Згадаємо, що М.Я. Данілевський визначав цивілізації як “культурно-історичні типи”, А.Тойнбі – як локальні цивілізації, П. Сорокін – як великі  “культурні суперсистеми”[6]. Д.Уілкінсон вважає поняття «цивілізація» тотожним соціальній основі суспільства , в розумінні В.Каволіса поняття цивілізація взагалі слід виносити за межі її соціокультурної основи, цивілізація є  певною спільнотою людей, яка може ідентифікуватись чи самореалізуватись лише в системі комунікаційних зв’язків.  Е.Тоффлер вбачає основу цивілізації не в сфері культури, а в економічному типі суспільства, він обґрунтовує концепцію трьох економічних революції – аграрної, промислової, що призвела до створення індустріальної цивілізації та інформаційної, внаслідок якої буде створена нова інформаційна цивілізація.[7]

   За  визначенням російської дослідниці Л.І. Семеннікової, цивілізація –  це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, спільні основоположні духовні цінності та ідеали, а також стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі. Під ментальністю в даному контексті розуміється наявність у людей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію, психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе.[8]  

    Для з”ясуванні місця України в світовому цивілізаційному просторі  вважаємо доречним використання як  якісного підходу до типології локальних цивілізацій, що враховує рівень суспільних відносин,  розвитку виробничих сил,  характер влади та її взаємовідносини з суспільством, рівень взаємопроникнення людини і природи, так і підходу лінійного, тобто враховання просторово-часової складової розвитку цивілізацій тобто враховання просторово-часової складової розвитку цивілізацій. 

   На  підставі використання якісного підходу можливим є поділ цивілізацій  на непрогресивний, циклічний (цивілізації Сходу) та  прогресивний тип розвитку. Термін „Схід” використовується умовно, враховуючи те, що радикальні перетворення внаслідок модернізації відбулись і в   азійських країнах. 

    Історичні  коріння західного типу формувалися  під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних  традицій. Східні цивілізації були   сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості.  На підставі цього український дослідник Ю.Павленко виокремлює декілька цивілізаційних ойкумен, зокрема Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну), Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену, Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську, Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумени.[9]  

   Використання  лінійного підходу дозволяє визначити  структуру цивілізаційного простору ХХІ століття та особливостей сучасного  четвертого покоління локальних  цивілізацій. Він передбачає поділ цивілізацій на традиціоналістські , які  передували техногенним,  які виникають в Європі в ХІУ-ХУІ столітті і зараз реалізується в усіх регіонах планети. В розвитку цих цивілізацій вирішальну роль грає використання нових технологій, як виробничих, так і соціального управління та соціальних комунікацій.

   Фундаментальність цивілізаційної ідентифікації України  пов”язана і базується на всьому обсязі історичної пам”яті. Теорії стадіального розвитку людства досліджують цивілізацію  як єдиний процес прогресивного розвитку людства, в якому виокремлюють визначені стадії – локальні цивілізації. Прибічниками такого підходу є, зокрема, російський дослідник Ю. Яковець. Він  розглядає цивілізацію як “ визначену стадію в циклічному розвитку суспільства в цілісності елементів, що її складають”[10] Перший суперцикл – період становлення суспільства, його епіцентри – Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Другий суперцикл – період зрілості суспільства. Його епіцентри – Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна цивілізація (на цьому етапі Київська Русь явлала собою одне з найвпливовіших держав Європи),  передіндустріальна цивілізація ( період відсутності державності і входження України не тільки до складу різних держав, але й різних цивілізацій), індустріальна цивілізація ( до другої половини ХХ століття).

   Третій  суперцикл – постіндустріальна  цивілізація, розпочинається в з  другої половини ХХ століття, на якому відбувається відновлення української державності.  

   Визнаючи  той факт, що кожна локальна цивілізація  має свій ритм розвитку, в той  же час  констатуємо, що цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій. Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. З”ясуванню місця України в системі міжцивілізаційних взаємодій сприяє виокремлення  груп синхронних цивілізацій: середземноморсько-близькосхідної; азійської, західноєвропейської, американської; африканської; східноєвропейської та північноазійської [11].

   М.Я.Данілевський головним критерієм локальної цивілізації (культурно-історичного типу)  вважав не релігію, а неповторний шлях розвитку . В його переліку, який складався з дванадцяти культурно-історичних типів, звичайно, виокремлюється і слов’янський, до якого він відносив і Україну.[12] А.Тойнбі нарахував сорок сім локальних цивілізацій трьох поколінь,   „п’ять” живих цивілізацій початку ХХ століття – західну, православно-християнську (куди від відносив і Україну) , ісламську, індуїстську, далекосхідну, за основу класифікації взявши перш за все приналежність до тої чи іншої релігії.  Схематично цей розвиток виглядав наступним чином: примітивне суспільство; вища цивілізація першої генерації; вища цивілізація другої генерації; вища вселенська церква; вища цивілізація третьої генерації[13].

   На  початку ХХІ століття формується нова конфігурація цивілізацій.  Точка зору дослідників відносно  цивілізаційної  структури  ХХІ століття часто відрізняється. Так, М. Мелко  вважає, що існує консенсус відносно існування дванадцяти найважливіших цивілізацій, з яких сім вже зникли (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центрально-американська, андська), а п’ять ще продовжують існувати – китайська, японська, індуїстська, ісламська і західна.[14]    С.Хантінгтон констатує наявність восьми основних цивілізацій – західної, православної, китайської, японської, мусульманської, індуїстської, латиноамериканської та африканської.[15]  

   На Х міждисциплінарній  дискусії „Локальні цивілізації: зіткнення  або партнерство”  було поставлене питання щодо формування дванадцяти цивілізацій четвертого покоління (північноамериканська, західноєвропейська,японська, євразійська, китайська, індійська, латиноамериканська, мусульманська,буддійська, африканська,океанічна, східноєвропейська)  частина з яких ще знаходиться в стадії  становлення, а частина вже у фазі кризи.  Посилюється диференціація у порівнянні з цивілізаціями третього покоління (наприклад,  західна цивілізація поділяється  на материнську-західноєвропейську та  - північноамериканську).  Євразійська цивілізація знаходиться на стадії розпаду. Східноєвропейська цивілізація (до складу якої відносять Росію, Україну та Білорусь)   ще остаточно не сформувалась, дрейфує від євразійської до західноєвропейської.[16]

   Отже, можна  погодитись з точкою зору   українського вченого академіка Ю.Пахомова, відносно того, що ми живемо в світі, який швидко змінюється не тільки технологічно, науково-технічно, а й економічно і навіть цивілізаційно. При цьому на планетарному просторі діють два протилежні взаємодоповнюючі один одного процеси. Перший з них характеризується відродженням націй та ренесансом цивілізацій. Другий – протилежний і взаємодоповнюючий планетарний процес, процес глобальної інтеграції. [17]В цивілізаційному просторі ХХІ століття зростає як значення цивілізаційної спільності, так і міжцивілізаційних розбіжностей; посилюється диференціація  економічного та військово-політичного потенціалу  окремих локальних цивілізацій,  нарощується потенціал партнерства локальних цивілізацій, формується новий тип відносин між ними. Це дає підстави стверджувати про наявність двох груп цивілізацій.  Перша – найбільш розвинуті цивілізації при незначній долі в чисельності населення (західноєвропейська, північноамериканська, японська), друга – цивілізації з більш низьким рівнем розвитку.  

   Наявність таких розбіжностей дала підстави американському вченому С.Хантінгтону висловити  припущення, що   майбутні конфлікти між цивілізаціями – це завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів в сучасному світі. На протязі майже двох століть після Вестфальського миру в західному ареалі конфлікти відбувались головним чином між государями – королями, імператорами, абсолютними та конституційними монархами. Починаючи з Великої Французької революції головні лінії конфліктів почали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями.

   Внаслідок Першої світової війни та російської революції на зміну конфліктам націй  приходить конфлікт ідеологій. Міжнародна система набуває гетерогенного характеру. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм та ліберальна демократія, потім – комунізм та ліберальна демократія. Під час “холодної війни” цей конфлікт знайшов відображення в боротьбі двох наддержав, до складу однієї з яких входила і Україна,  жодна з них не була державою-нацією в класичному розумінні цього терміну. Їх самоідентифікація формувалась в ідеологічних категоріях.

   С.Хантінгтон приходить до висновку, що з закінченням  “холодної війни” на перший план висуваються цивілізаційні розбіжності.[18]

   Не ставлячи за мету в межах даного дослідження   здійснювати  критичний аналіз основних ідей   цивілізаційної теорії С.Хантінгтона, автори не поділяють його прогнозу про прийдешнє зіткнення цивілізації, в той же час не відкидаючи багатьох його теоретичних положень.