Філософія доби європейського просвітництва та її особливості

Дата добавления: 02 Апреля 2013 в 17:59
Автор: Пользователь скрыл имя
Тип работы: реферат
Скачать полностью (48.66 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

10.docx

  —  51.08 Кб

10)філософія доби європейського просвітництва та її особливості

Епоха європейського Просвітництва  займає надзвичайне місце в історії  людської цивілізації завдяки світовому  масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки даної епохи визначені  видатним німецьким вченим В. Віндельбандом як століття між «славетною революцією» в Англії й Великою французькою революцією 1789 р. У послідовній низці історично сформованих суспільних ідей і культурних явищ просвітницька ідеологія й культура не стояли окремо: їхні витоки — у попередніх століттях. Друга форма Просвітництва, як називав її К. Каутський, маючи на увазі Відродження як першу форму, виростає на ґрунті попередніх етапів еволюції європейської ідеології й цивілізації.

Матеріалістичний напрямок філософії Просвітництва представлений  насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст., що у своїх концепціях обстоює  ідеї просвітництва, гуманізму, наголошує  на пізнанні природи як головному  засобі утвердження гуманізму в  суспільному житті, прогресу розуму, прогресу моральності, свободи і  реалізації Царства Розуму та самоутвердження  людини.

Одним з визначних представників  цього напрямку був Жюль'єн Офре де Ламетрі (1709—1751), який оголосив матеріалізм єдино правильним філософським напрямком, ворожим спіритуалізму (читай ідеалізму) та релігії. Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747), "Анти-Сенека, або роздуми про щастя". Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним.

Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми.

Хоч одна з основних праць  Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина, підкреслює він, — це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло, по-друге, це машина, яка сама себе заводить, органічно, шляхом надходження у кров "хілусу" — харчового соку, утвореного при перетравлюванні людським організмом їжі. Ламетрі висловлює думку про хімічний характер процесу перетворення "хілусу" в енергію, яка вже потім механічно оживляє мускули і серце. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини і з яким Ламетрі порівнює людське тіло, останнє продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення ним того, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро та почуття розкаяння за зло, вчинене у відповідь на добро.

Важливе місце серед ідей просвітництва посідає концепція  атеїстичної філософії просвітництва, яку у той час розробляв  Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694—1779), головні ідеї якого викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765), "Досвід про звичаї та дух народів" (1769).

Головне завдання своєї філософії  Вольтер вбачає в розвінчуванні  релігійної догматики, що заважає людям  будувати щасливе життя, культивуючи  неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману.

Християнство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію  релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань  та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії  та церкви як основи старих феодальних порядків.

Проте релігію Вольтер  розглядав також і як засіб  мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стримування бідняків проти  зазіхань на власність багатих та запобігання свавіллю "сильних  світу цього". "Коли б Бога не було, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера, якою він  прагне довести, щоб Бог існував  і карав би те, чого не в змозі  придушити людське правосуддя.

В своїх філософських поглядах Вольтер схиляється до емпіризму  Ф.Бекона, сенсуалізму Д.Локка, фізики І. Ньютона, в експериментальному природознавстві  вбачає єдиний надійний шлях пізнання природи світу і природи людини. Спираючись на емпірико-матеріалістичну  філософську традицію, Вольтер розглядає  людську душу як здатність мислити  та відчувати в прямій залежності від тілесної організації, діяльності органів чуття, нервів та мозку. Важливе  місце в філософії Вольтера посідають  роздуми про людину як суспільну  істоту. Він стверджує, що суспільні  моральні норми, юридично-політичні  закони, які регулюють відносини  між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер вважає, що існують  фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення людьми свого життєвого досвіду і функціонують у будь-якому людському суспільстві.

Так, на його думку, виникає  той "природний закон моральності", що виражається в сформульованому  стародавніми мудрецями "золотому правилі": чини з іншими так, як би ти хотів, щоб  чинили з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації моральної  та правової поведінки людей, вважаючи Їх достатніми та ефективними, що не потребують ніяких надприродних причин та спонукань  для свого функціонування[6, c. 183-185].

У своїх роздумах про суспільне  буття людей Вольтер постійно звертався до осмислення історії, спираючись на нього в обґрунтуванні своїх  суспільних ідеалів та критиці неприйнятних для нього поглядів, відносин, організацій. Вольтер був видатним істориком XVII ст., створив школу просвітницької історіографії, намагався будувати історичну науку на достовірних  письмових свідченнях та матеріальних пам'ятках минулого.

Він висунув ряд плідних  ідей та принципів дослідження історії  людства: по-перше, в центрі уваги  істориків має бути історія життя  народів, а не лише правителів, по-друге, варто досліджувати всю духовну  культуру народів, а не тільки релігію, по-третє, слід створити історію матеріальної культури людства, дослідити, які галузі економіки були розвинуті в той  чи інший історичний період, яким було національне багатство і як воно розподілялось, яким був матеріальний побут людей і т.д., по-четверте, слід повніше дослідити всесвітню  історію, не обмежуючись лише історією християнського світу, включивши в  історію людства цивілізації  Індії, Китаю, арабських народів, аборигенів американського континенту, оскільки всі народи здатні до прогресивного  розвитку.

Вольтер дає філософське  осмислення історії людства, відкинувши ідею божественного промислу і підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, гадок, прагнень, які виникають на підставі життєвого  досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди, думки  великих мас людей Вольтер  ділить на істинні та хибні. Істинні  ведуть до щасливого устрою людського  життя, а хибні — до біди та нещастя. До істинних він відносить ті, які  просвіщають правителів щодо їхнього  обов'язку забезпечувати народам  можливість матеріального благополуччя, свободи та соціальної справделивості. Хибні ж думки переконують правителів, що вони не несуть ніякої відповідальності перед народами і є їхніми абсолютними володарями. Ці протилежні принципи підходу до проблем державного управління залежать, на думку Вольтера, від розуміння природи світу та природи людини, людського буття та буття суспільства, свідомості та пізнання.

Історію людства, її правдиве висвітлення Вольтер вважав важливим засобом просвітницької діяльності. Аналізуючи помилки, люди могли б  уникати їх у майбутньому, будуючи  життя на принципах розуму. В цілому історія людства є, на думку Вольтера, історією злочинів, безчинств та нещастя  в зв'язку з пануванням омани, релігійного  дурману та фанатизму. Проте він  бачив в історії і світлі моменти, свідчення того, що розум і істину неможливо знищити. Істина відкривається  лише розумом і спростовує релігійні  вірування як згубну для людства  оману. В історичному минулому Вольтер  бачив чотири відносно щасливі епохи: розквіт афінської культури при  правлінні Перікла, староримської — при правлінні Августа, ренесансної — при Медічі та новоєвропейської в XVII — XVIII ст. Він вважав, що розум, вищим втіленням якого стала філософія, котра спирається на науку і мистецтво, дедалі більше і значніше впливатиме на організацію людського життя. Головну ж надію Вольтер покладав на те, що висновки філософського розуму про сутність та завдання державної влади стануть надбанням правителів. Він був переконаний у неминучусті встановлення Царства Розуму, де буде ліквідовано соціальне зло і створено всі умови для щасливого і справделивого життя людей. При цьому він вважав, що свобода, соціальна справедливість, висока духовна культура можуть стати надбанням усіх без винятку народів світу. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом[3, c. 209-211].

Видатним представником  деїстичного напрямку просвітництва  був Жан-Жак Руссо (1712—1778), який свою оригінальну концепцію історії, закономірностей та перспектив суспільного  розвитку розкриває у працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762).

Центральною проблемою у  творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію  нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню  моральності, звичаїв, життя людей  в цілому. Основою суспільного  життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні  — їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є  чужими для більшості людей. Проте, хоч Руссо і підкреслював, що наука  і культура мало сприяли удосконаленню  людського буття, все ж джерело  суспільних проблем та конфліктів він  вбачав у сфері суспільного розвитку, в соціальній нерівності, яку розумів  передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному  рівні історичного розвитку людства  з майнових відносин між людьми.

Майнова нерівність, поділ  на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з  виникненням держави. На певному  етапі суспільного розвитку, з  його точки зору, багаті та бідні  уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними, таким  чином, піднімається на новий щабель, перетворюється в нерівність між  пануючими, володарями та підлеглими, підвладними. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом  перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Цей третій щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність — щодо деспота всі люди стають рівними у своєму безправ'ї. Таким  чином, Руссо намагається обґрунтувати та морально і юридичне виправдати право народу на бунт проти деспота.

 

Отже, головну причину  соціальної нерівності Руссо вбачає у майновій нерівності. З іншого боку, соціальна нерівність укорінена  у взаємній залежності людей, викликаній суспільним поділом праці та розвитком  цивілізації. Тому основну увагу  він зосереджує на критиці цивілізації. Природним станом людського життя  він вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від  інших людей ні як виробник, ні як споживач. В цьому природному стані  всі люди були рівними, не знали, що таке майно, що таке приватна власність. Основною рисою цього природного стану була моральна досконалість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправедливості.

Людину Руссо розуміє  як природну істоту, всі здібності  та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а  від серця. Голос совісті звучить  в усіх серцях, проте не всі його чують, тому що забули його мову, а, між  тим, це мова самої природи. Причиною того, що люди забули мову природи, голос  совісті і серця є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація, технічний прогрес є причиною руйнування природної цілісності та гармонійності людського буття, заснованого на безпосередності  почуттів. Руссо першим осягнув суперечливі  тенденції цивілізації і дійшов висновку, що розвиток виробництва, науки, техніки приносить не тільки користь, а й має і негативні наслідки. Велику надію у вирішенні суперечностей  природи і цивілізації, суспільного  життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він  підкреслює, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього усі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами[7, c. 229-232].

Ще одним видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був Дені Дідро (1713—1784), основні ідеї якого викладені у працях: "Думки про тлумачення природи" (1754), трилогії " Розмова Д'Аламбера з Дідро", "СонД'Аламбера", "Продовження розмови" (1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751—1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу і відіграла значну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду та згуртуванні просвітителів. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, вже спостерігається певний прогрес у пізнанні природи і що в майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперервного характеру. При цьому він чітко розумів, що внаслідок безкінечності Всесвіту вичерпне пізнання природи неможливе. Природу як об'єкт пізнання Дідро уподібнює неосяжній книзі, в якій вчені послідовно один за одним прочитують все нові й нові сторінки, але ніхто ніколи не може розраховувати, що коли-небудь зможе перегорнути її останню сторінку. Проте ніяких конкретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ставив, будучи переконаним у можливості розгадати найскладніші "світові загадки". В теорії пізнання Дідро поєднує переваги як емпіризму, так і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнанням, визначаючи суть філософської методології як перевірку розуму розумом, контроль розумом та експериментом чуттєвого пізнання, відображення чуттєвим досвідом природи. На думку Дідро, по-справжньому адекватно тлумачити природу може лише мислитель, який органічно поєднає "раціональну" філософію з "експериментальною", що практично означало філософське осмислення природничо-наукового матеріалу.

Страницы:12следующая →
Описание работы
Епоха європейського Просвітництва займає надзвичайне місце в історії людської цивілізації завдяки світовому масштабу та довгочасному значенню. Хронологічні рамки даної епохи визначені видатним німецьким вченим В. Віндельбандом як століття між «славетною революцією» в Англії й Великою французькою революцією 1789 р. У послідовній низці історично сформованих суспільних ідей і культурних явищ просвітницька ідеологія й культура не стояли окремо: їхні витоки — у попередніх століттях. Друга форма Просвітництва, як називав її К. Каутський, маючи на увазі Відродження як першу форму, виростає на ґрунті попередніх етапів еволюції європейської ідеології й цивілізації.
Содержание
содержание отсутствует