Історія розвитку юридичної психології

Дата добавления: 19 Сентября 2011 в 19:03
Автор: Пользователь скрыл имя
Тип работы: реферат
Скачать полностью (21.04 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

Історія розвитку юридичної психології2.docx

  —  23.76 Кб

Історія розвитку юридичної  психології2

  Юридична  психологія — порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психології, які лежать в основі соціального розвитку — потреби і можливості людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.

  У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового  світогляду нового часу став принцип  гарантій особистіс-ного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.

  У ХУШ-ХІХ ст. зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології злочинної поведінки, психології особистості злочинця і психології показань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник криміналістики австрієць Г. Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю "Кримінальна психологія" (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав багатий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження німецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).

  Наприкінці  ХІХ ст. розширюються уявлення про  психологічну сутність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з'явилися фундаментальні дослідження з цієї проблеми: Р. Луваж "Психологія і злочин" (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох "Правова і кримінальна  психологія" (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон "Кримінальна психологія" (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.

  У Росії про необхідність враховувати  психологію злочинців висловлювався  І. Посошков (1652-1726). В його працях давалися психологічні рекомендації про способи  допиту обвинувачених і свідків, розглядалася класифікація злочинців.

  Князь М. Щербатов (1733-1790) один із перших авторів  вказував на необхідність підготовки законів із урахуванням психології народу, позитивно оцінював фактор праці у перевихованні злочинця, порушив питання про можливість дострокового звільнення злочинця від  покарання.

  У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з'явилися  праці І. Баршева "Погляд на науку  кримінального законознавства", К. Яновича-Яневського "Думки про  кримінальну юстицію з точки  зору психології і фізіології", А. Фрезе "Нариси судової психології", Л. Владимирова "Психічні особливості  злочинців по новітніх дослідженнях", в яких висловлювалися ідеї чисто  прагматичного використання психологічних  знань у конкретній діяльності судових  і слідчих органів.

  Кінець  ХІХ — початок ХХ ст. пов'язані  з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед — кримінального). Деякі  вчені, які представляли ці науки  в той період, займали прогресивні  позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С. Корсаков, В. Сербський, А. Коні та ін.).

  З'явилися  перші спроби обґрунтування окремих  кримінально-правових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасови-ча "Кримінальне право" (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А. Фрезе "Нариси судової психології"(1874 р.).

  Розвиток  психології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисципліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопатології та правової психології, а також введення цих наук у курс юридичної освіти.

  На  початку ХХ ст. в юридичній психології з'являються експериментальні методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду присвячена психології показань свідків. Це праці І. Холчева "Мрійлива брехня" (1903 р.), Г. Португалова "Про показання свідків" (1903 р.), Є. Кулішера "Психологія показань свідків і судове слідство" (1904 р.). На цю ж тему були доповіді М. Хомякова "До питання про психологію свідка" (1903 р.), А. Завадського і А. Єлістратова "Про вплив питань без навіювання на достовірність показань свідків" (1904 р.), О. Гольдовським "Психологія доказів свідків" (1904 р.).

  1902 р. експерименти щодо визначення  достовірності показань свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свідків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спираючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки "забування є правилом, а спогад — винятком". Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінської психологічної спілки. Вони викликали велику зацікавленість в юридичних колах багатьох країн Європи.

  Над питаннями психології показань свідків  у Росії працювали також М. Хомяков, М. Бухвалова, А. Бернштейн, Є. Кулішер та ін. 1905 р. вийшов збірник "Проблеми психології. Брехня і показання  свідків". Багато статей збірника пронизувала  ідея про недостовір-ність показань свідків.

  Значну  увагу розвитку юридичної психології приділив великий вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857-1927). Під його керівництвом було здійснено  перше експериментальне дослідження  малолітніх злочинців, результати якого  знайшли відображення в праці "Про  розумову працездатність малолітніх злочинців" (1903 р.) Саме він за допомогою експериментальних  методів вивчав злочинність як психологічне явище і особистість злочинця. Підсумки дослідження були викладені  в його працях "Про експериментальне психологічне дослідження злочинців" (1902 р.) і "Об'єктивно-психологічний  метод у застосуванні і вивченні злочинності" (1912 р.).

  1908 р. з ініціативи В. Бехтерева  і Д. Дриля був створений  Науково-навчальний психоневрологічний  інститут, до програми якого входила і розробка курсу "Судова психологія". На базі цього інституту 1909 р. створюється Кримінологічний інститут. Судовою психологією почали займатися професійні психологи, визначилося коло специфічних проблем — вивчення психіки злочинця, свідків та інших учасників кримінального процесу, діагностика брехні, судово-психологічна експертиза та ін.

  1920 р. при Московському університеті  було створено Інститут радянського  права, до якого вже наступного  року увійшов відділ кримінології. 1924 р. при юридичному факультеті  Київського інституту народного  господарства відкривається кримінальна  клініка.

  Розвитку  юридичної психології в перші  роки після 1917 р. надто сприяв великий  суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, особистості злочинця та ін. У країні почався пошук нових  форм запобігання злочинності та перевиховання правопорушників. Юридична психологія брала активну участь у розв'язанні цих проблем. 1925 р. вперше у світі створено Державний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Упродовж перших п'яти років Інститут опублікував багато праць із юридичної психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності було відкрито в Москві, Ленінграді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах. Одночасно проводилися дослідження з психології показань свідків, психологічної експертизи та деяких інших проблем.

  Цікаві  дослідження провів психолог А. Лурія  в лабораторії експериментальної  психології, створеної 1927 р. при Московській  губернській прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів експериментальної  психології для розслідування злочинів і сформулював принципи роботи пристрою, що згодом отримав назву "викривача  брехні" (лай-детектор).

  Суть  судово-психологічних шукань того періоду  сучасний радянський психолог А. Петровський  охарактеризував так: "У 20-ті роки " судова психологія" — це авторитетна  і обширна галузь науки, яка має  за предмет вивчення психологічні передумови злочину, побут і психологію різних груп злочинців, психологію показань свідків  і судово-психологічну експертизу, психологію ув'язненого (тюремна психологія) і т. п."1

  У цей же період багато уваги приділяв питанням психології показань свідків  відомий судовий психолог харківської  школи О. Брусиловський2. Слід особливо зупинитися на дослідженнях А. Тагера, який немало зробив для судової психології взагалі і для психології показань свідків зокрема. Він вважав, що кримінальний процес — це найбільш реальний дослідницький процес і що формування і вивчення наукових основ його передумов не може не дати значного матеріалу для законотворчості.

  17 грудня 1928 р. А. Тагер виступив  на раді Психологічного інституту  з доповіддю "Про підсумки  і перспективи вивчення судової  психології". Разом з О. Брусиловським,  С. Познишевим, С. Геллерштей-ном  він брав активну участь у  роботі І Всесоюзного з'їзду  з вивчення поведінки людини (Москва, 1930). З'їзд мав спеціальну секцію  з судової психології, де обговорювалися  різні питання вивчення психологічних  проблем, які стосуються боротьби  зі злочинністю. Були заслухані  доповіді А. Тагера "Про підсумки  і перспективи вивчення судової  психології" і О. Брусиловського "Основні проблеми психології  в кримінальному процесі".

  Достатньо серйозна робота в 20-30-ті роки велася з  вивчення психології ув'язнених. Так, учений-криміналіст  М. Гернет (1874-1953) 1925 р. видав працю "У  в'язниці", в якій розкриваються  особливості психології людей, що відбувають тюремне покарання.

  З досліджень того часу цікавими є праці  К. Сотоніна, в яких висвітлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питання отримання правдивих  показань свідків, методи виявлення  в них мимовільної брехні.

  На  початку 30-х років через негативні  політичні зміни і посилення  комуністичного тоталітарного режиму дослідження з судової психології, так само, як і дослідження в  царині трудової, соціальної, медичної психології, були призупинені. І лише починаючи з 60-х років стали  знову обговорюватися пекучі проблеми юридичної психології.

  1964 р. була прийнята постанова  ЦК КПРС "Про заходи щодо  подальшого розвитку юридичної  науки і поліпшення юридичної  освіти в країні", котра відновила  юридичну психологію в усіх  юридичних вищих навчальних закладах  країни. У 1965-1966 рр. почалося викладання  спеціальних курсів юридичної  психології в юридичних вузах  Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і основних проблем цієї науки.

  У травні 1971 р. в Москві відбулася перша  Всесоюзна конференція із судової  психології, а в червні 1971 р. в  Тбілісі на 4-му Всесоюзному з'їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією.

  Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла  Всесоюзна конференція з юридичної  психології. На цій конференції зібралися  і виступили з доповідями і  повідомленнями представники всіх республік  і регіонів Радянського Союзу. У  цих доповідях широко обговорювалися проблеми методології і структури  юридичної психології, завдання її окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія попереднього слідства та ін.), а також структура  курсу цієї дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному закладі.

  Після розпаду СРСР юридична психологія поступово  розвивається на теренах новостворених  суверенних держав.

  Нині  юридична психологія розвивається насамперед з таких проблем:

  • загальні питання юридичної психології (система, методи, зв'язки з іншими науками);
  • психологічні проблеми протиправної поведінки;
  • психологія слідчого і слідчої тактики;
  • психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;
  • психологія організованої злочинності тощо.
Описание работы
Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психології, які лежать в основі соціального розвитку — потреби і можливості людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.
Содержание
содержание отсутствует