Врахування психодинамічних особливостей при навчанні та вихованні

       2.  Врахування темпераментів  в навчально-виховній роботі

Підвищення ефективності навчання є одним з центральних  об'єктів всебічного вивчення психолого-педагогічної науки. У вирішенні цих проблем значна роль відводиться вчителеві (педагогу). Велике значення надається вмінню вчителя втягнути в активну діяльність на уроках або лекції всіх учнів класу. Для того щоб досягти цього, вчитель повинен добре знати своїх учнів, копітко вивчати і враховувати їх індивідуальні особливості, вміти визначати стратегію і тактику підходу до учнів.

Особливо важливе дотримання цих положень для вчителів, які викладають предмет, що відноситься до числа складних для засвоєння: деякі учні насилу долають цей бар'єр, тобто не наважуються говорити з боязні допустити помилку. Це призводить до невіри в свої сили, до думки, що саме цей предмет, вивчити неможливо. Ось чому у учнів пропадає інтерес до даного предмету.

Завдання вчителя полягає в тому, щоб переконати учнів, що кожен з них здатний опанувати навчальний матеріал. Потім, враховуючи здібності і можливості кожної дитини, давати їй посильні завдання, пред'являти відповідні їй знанням і можливостям вимоги, що передбачають розв’язання нею переборних, але відчутних труднощів, тобто здійснювати індивідуальний підхід в навчанні учнів.

Виховання та освіта можливе для всього юнацтва, необхідна лише відмінність у наданні допомоги. І для цього необхідно поставити в центр навчання підлітка з його інтересами і здібностями, життєвим досвідом і потребами, активністю і спостережливістю. Адже вчитель вчить не абстрактного "середнього" учня, а цілком конкретного, зі своїм характером, умовами життя, нарешті, зі специфічними природними якостями. Добре відомо, яким неоднаковим, буває рівень знань учнів, яких вчить один і той же вчитель. Різні учні сприймають і засвоюють одні й ті ж пояснення вчителя, один і той же матеріал по-різному, що і призводить до неоднакових успіхів. Крім цього, сам процес навчання призводить до неоднакових успіхів і переживається, оцінюється дітьми по-різному.

За даними психологічних досліджень лише незначна частина учнів підлітків (від 2,1% до 4,7%) не відчуває труднощів у процесі навчання. Причини цих труднощів самі підлітки в першу чергу бачать в собі, у власних якостях - слабкої пам'яті, недостатній увазі, невмінні думати і т. п., а також у відсутності волі, працьовитості. Цікаво, що і вчителі в слабкій успішності звинувачують в першу чергу студентів, відзначаючи їх несумлінність, лінь, безвідповідальність. Крім того, крім мотиваційних причин неуспішності учнів вчителі називають і відсутність здібностей до навчання, тобто пізнавальний фактор. ⁹

До психологічних причин відсутності здібностей до навчання відносять недоліки пізнавальної діяльності, а саме - несформованість прийомів навчальної діяльності, недоліки розвитку психічних і неадекватне використання підлітком своїх природних особливостей.

Причини неуспішності надзвичайно  різноманітні, але ефект її один: труднощі в навчанні деморалізують учня і згубно позначаються на його особистості. Не досягаючи потрібного ефекту, він набуває досвіду безпорадності; зазнавши невдачі у вирішенні однієї задачі, він може і інші сприймати як непосильні. Отже, падає інтерес до навчання, виникає небажання вчитися. Саме тому неуспішність є вічною проблемою, головною хворобою учнів. Вирішення цієї проблеми і є метою індивідуального підходу.

У педагогічній науці  під індивідуалізацією розуміють "врахування в процесі навчання індивідуальних особливостей учнів у всіх його формах і методах, незалежно від того, які особливості якою мірою враховуються".

При використанні будь-яких форм і методів в освітньому процесі  не можна врахувати всі індивідуальні  особливості підлітків. До уваги  приймаються ті їхні риси, які виявляються  важливими в процесі навчання. Спробуємо з'ясувати: які риси учнів  безпосередньо впливають на процес і успішність навчання і привертають до себе увагу вчителів.

По-перше, це рівень розумового розвитку дитини, який нерідко ототожнюється  із здібностями до навчання. Критерії, на підставі яких учень потрапляє в групу високорозвинених або низькорозвинених, - успіхи в навчанні, швидкість і легкість засвоєння знань, умінь оперативно і адекватно відповідати на уроках і т. п. Вчитель може розділити клас на групи, керуючись розумовим розвитком учнів, і давати кожній групі завдання відповідної труднощі. Однак така якість як рівень розумового розвитку, а також пов'язані з ним риси характеру не відрізняються стабільністю. Отже, рівень розвитку розумових здібностей - досить ненадійний, надто мінливий критерій і за ним ховається безліч різних чинників, що впливають на успішність навчальної діяльності. І значною мірою на розвиток здібностей впливають психодинамічні властивості (темпераменту).

Є й інший тип індивідуальних особливостей. Вони досить ригідні, консервативні. Змінити їх практично не можна, але неможливо не звертати на них уваги, бо їх вплив відчутний в діяльності, поведінці, у взаєминах з оточуючими.

У першу чергу до таких  особливостей відносять риси, пов'язані  з індивідуальними проявами основних властивостей нервової системи. Поєднання  основних властивостей нервової системи утворюють типи нервової системи; тому такі властивості часто називають індивідуально-типологічними.

Внаслідок стабільності індивідуально-типологічних рис з  ними не можна не рахуватися, їх обов'язково потрібно брати до уваги. Тим більше що, як показують психологічні дослідження, ці властивості безпосереднім чином  впливають на навчальну діяльність.¹⁰

Отже, врахування як психофізіологічних, так і психологічних рис студентів важливе для досягнення двох основних цілей - підвищення ефективності навчання і полегшення праці вчителя. По-перше, якщо вчитель має уявлення про індивідуальні особливості того чи іншого учня, він буде знати, як вони впливають на його навчальну діяльність: як управляє своєю увагою; чи швидко і міцно запам'ятовує; чи довго обмірковує питання; чи швидко сприймає навчальний матеріал; упевнений у собі; як переживає осуд і невдачі. Знати ці якості учня - означає зробити перший крок в організації його продуктивної роботи. По-друге, користуючись цими даними і здійснюючи індивідуальний підхід в навчанні, вчитель буде більш ефективно працювати сам, що звільнить його від додаткових занять з невстигаючими, від повторення незасвоєних розділів програми і т. п.

Наприклад, у школі принцип індивідуального підходу може бути реалізований у формі індивідуалізації та диференціації. Можна виділити два різних критерії, які лежать в основі індивідуалізації: ¹¹

• орієнтація на рівень досягнень знань учня;
• орієнтація на процесуальні особливості його діяльності.

Визначити рівень досягнень, тобто успіхи учня в різних предметах, нескладно. Звично для вчителя враховувати їх у роботі з учнем, орієнтуватися на засвоєні ним знання та вміння і залежні від них можливості подальшого просування. Враховувати рівні розвитку учнів і пристосовувати до них навчання - це вид індивідуального підходу який зустрічається найчастіше. Здійснювати його можна різними способами, але найчастіше вчитель вибирає індивідуалізацію завдань.

Друга форма індивідуального  підходу, що враховує процесуальні параметри  навчальної діяльності учнів, зустрічається набагато рідше. І найбільш важливим способом індивідуалізації цієї форми є допомога учню у формуванні індивідуального стилю навчальної діяльності, що виробляється на ґрунті типологічних властивостей, які допомагають людині успішно вчитися.

Що називається індивідуальним стилем діяльності? Під ним розуміється  система індивідуально-своєрідних прийомів і способів вирішення задачі, що визначаються комплексом природних особливостей людини. Якщо у людини вироблений індивідуальний стиль навчальної діяльності, значить, він найкращим чином пристосувався до умов навчання, використовуючи свої індивідуально-типологічні особливості. І допомогти учневі знайти свій індивідуальний стиль навчальної діяльності - це, значить, допомогти йому знайти свої специфічні, оптимальні способи пристосування до навчальних ситуацій.¹²

Знання темпераменту, що відображає особливості природженої організації нервової системи і впливає на перебіг психічної діяльності людини, необхідно вчителеві в навчальній та виховної роботи. При цьому треба мати на увазі наступне: при будь-якому типі нервової системи, тобто при наявності будь-якого темпераменту, можна виробити, виховати всі суспільно необхідні, позитивні риси особистості і поведінки; темперамент буде лише надавати відому своєрідність цим рисам. І. Я. Павлов підкреслював, що образ поведінки людини обумовлений не тільки природженими властивостями нервової системи, а й тими впливами, які відчуває людина під час свого індивідуального існування, тобто залежить від постійного виховання або навчання.

В процесі виховання  не слід ставити завдання змінити  темперамент, наприклад, переробити холеричний чи меланхолічний темперамент в сангвінічний або флегматичний. По-перше, це практично нездійсненне завдання, так як процес перетворення типологічних властивостей нервової системи протікає дуже повільно, та й шляхи його ще недостатньо вивчені, а по-друге, в цьому немає сенсу. Адже, відомо, що немає «хороших» і «поганих» типів вищої нервової діяльності (і відповідно темпераментів). Кожен тип, темперамент має і позитивні, і негативні сторони. Наприклад, там, де потрібна велика витривалість, велика працездатність, краще проявить себе сильний тип нервової системи; якщо в процесі діяльності потрібно проявити тонку чутливість, з такою діяльністю краще впорається слабкий тип.

Завдання полягає в  тому, щоб знаходити найкращі шляхи, форми та методи виховання позитивних рис особистості стосовно до особливостей типу нервової системи (темпераменту) вихованця. Навчання та виховання повинні не змінювати темперамент, а долати недоліки того чи іншого темпераменту, розвивати його позитивні сторони, маючи за мету створювання на основі даного темпераменту цінні риси особистості. Знаючи темпераменти учнів, вчитель повинен так організувати діяльність кожного школяра, щоб поступово все менше і менше різко виявлялися негативні властивості темпераменту, які заважають дитині в навчальній роботі і поведінці.

Сказане має пряме  відношення і до самого вчителя, до керування ним власним темпераментом. Учителем може бути представник будь-якого  темпераменту, будь-якого типу нервової системи, якщо він зуміє використовувати  позитивні сторони свого темпераменту і подолати негативні. Наприклад, представник холеричного темпераменту повинен використовувати такі свої позитивні якості, як пристрасність, активність, ентузіазм, енергійність, і стримувати такі негативні прояви, як запальність, ефективність, різкість, роздратованість. Представник меланхолійного типу повинен використовувати такі свої позитивні риси, як м'якість, чуйність, тактовність, і долати такі, як невимогливість, податливість, сугестивність, млявість, нерішучість.

Яка ж повинна бути стратегія вихователя щодо школярів різного темпераменту?

У школярів-холериків  треба намагатися шляхом тренування розвивати гальмівний процес, що відстає, виробляти вміння гальмувати себе, свої небажані реакції. Від цих учнів треба постійно, м'яко, але наполегливо вимагати спокійних, обдуманих відповідей, спокійних, нерізких рухів, систематично виховувати у хлопців стриманість у поведінці і у відносинах з товаришами і дорослими. У трудовій діяльності у таких учнів необхідно виховувати послідовність, акуратність і порядок в роботі, від них треба вимагати якісного виконання всіх завдань, пам'ятаючи про те, що холерик не любить одноманітної і копіткої роботи. Пристрасність ж у роботі, енергію і активність, розумну ініціативність холерика слід заохочувати. Оскільки холерик нерідко перебуває в афективному стані, говорити з ним різким і підвищеним тоном не рекомендується, це тільки посилить його збудження. На холерика краще діє підкреслений спокійний, тихий голос. Що стосується учнів-меланхоліків, то, впливаючи на таких учнів, проводячи з ними виховну роботу, завжди слід пам'ятати, що в основі меланхолійного темпераменту лежить слабкий тип нервової діяльності і сильних впливів люди з такою нервовою системою не переносять. М'якість, тактовність, чуйність і доброзичливість у відносинах з дітьми-меланхоліками особливо необхідні: надмірна суворість і різке підвищення вимог до таких школярів ще більше загальмовують їх, знижують працездатність.

Учнів-меланхоліків треба  поступово відучувати від зайвої боязкості і соромливості, давати їм можливість більше діяти проявляти активність. Але слід дотримуватися поступовості в тренуванні працездатності, пам'ятаючи про те, що ці хлопці швидко стомлюються. На питати, створюючи під час їх відповіді спокійну обстановку; велику роль при цьому відіграють схвалення, похвала, підбадьорювання.

У учнів меланхолійного темпераменту необхідно розвивати товариськість, через громадську діяльність постійно вводити їх в колектив, в спільній колективної роботі виховувати колективістські почуття, почуття дружби і товариства.

Люди меланхолійного темпераменту, насилу звикають до нової обстановки, до нових умов, до нової діяльності, уникають усього нового. Ці властивості слабкого типу нервової системи вчителю слід особливо пам'ятати при роботі з учнями I класу.

Ось, наприклад, першокласник Олексій Д. з перших днів занять в школі звертав на себе увагу яскраво вираженим меланхолійним темпераментом. Вже на першому уроці він голосно плакав: «Мені себе і маму шкода». Кілька разів намагався бігти зі школи і в наступні дні насилу звикав до нової обстановки, уникав товаришів, тримався замкнуто, ні з ким не розмовляв. Хлопчик з великим трудом витримував навчальну роботу протягом уроку, швидко втомлювався. Вчителька наполегливо розвивала в Олексія активність, поступово привчала його долати труднощі, вселяла віру у свої сили. Незабаром хлопчик навчився виконувати навчальну роботу абсолютно самостійно. Поступово у нього з'явилися і друзі в класі.¹³