Сутність політичного лідерства

Сутність  політичного лідерства

   Однією  з головних функцій політичної еліти  є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

   Політичне лідерство як спосіб організації  і реалізації влади методом надання  виняткових повноважень окремим  суб'єктам політики випливає з самої  природи людини. Розвиваючись паралельно з еволюцією самого суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням.

   Незважаючи  на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

   До  таких належать:

• діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;
• стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;
• мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених завдань;
• інтегративна - люди очікують від лідерів створення атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;
• патронажна і арбітражна - люди очікують від лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;
• персоніфікація політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які мають як позитивні, так і негативні наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника.

   Як  значущий елемент політичної системи  лідерство викликає постійний і  незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші  погляди на вузлові його аспекти. Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об'єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.

   Перелічені  підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов'язаний з суб'єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

   Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку.

   У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природа всіх суспільних інститутів, в тому числі політичних, а також феномен лідерства пов'язані з проявом двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості, професійній діяльності, спорті, політиці. З.Фрейд позначив цей процес переводу енергії терміном "сублімація". Але можливі патологічні прояви цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі "Психіка Сталіна" він висловлює версію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя комплекс незахищеності, який потім переріс у бажання помсти - "бити", знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства спричинили ідеї учня З.Фрейда - О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків, фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її, використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент Ф.Рузвельт, який страждав від паралічу, шведський король Карл XII і Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку політику. Ідея О.Адлера про можливість патологічної компенсації (гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) та А.Гітлера (сексуальні проблеми, невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант розуміння природи лідерства запропонував американський політолог Г.Лассуелл. Бажання влади, властиве окремим людям, є спроба компенсації неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або якоїсь травмуючої події дитинства. За Г.Лассуеллом, пережите у дитинстві відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен лідера-теоретика. В полі уваги політичних психологів цього напрямку знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив взаємовідносин у сім'ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів.

   У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології  отримала поширення теорія рис, яка пояснювала феномен лідерства природженими особистими якостями: енергійністю, компетентністю, гостротою розуму, здатністю брати на себе відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не вдалося прийти до спільної думки щодо тих рис, які обов'язкові для висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці залежить від якостей лідера. Якщо б становище індивідів у системі владних відносин визначалося тільки природженими якостями та психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування, не було б самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини: ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну теорії рис.

   Ситуаційна  теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце, час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення суспільних проблем.

   Теорія  визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів "роблять" оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина, яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей. Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер - лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

   Нарешті, ще одна група учених захищає точку  зору, згідно з якою лідерство є  результатом сукупного впливу цілої  низки факторів, в тому числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм його взаємозв'язку з послідовниками.

Теорія  рис (Є. Богардус, Ф. Гальтон та ін.) пояснює  природу політичного лідерства  видатними індивідуальними якостями людини, що приводять його до влади. Серед рис, властивих лідеру, називають  розвинений інтелект, силу волі, цілеспрямованість, організаторські здібності, компетентність та ін. У цивілізованих країнах  до обов'язкових якостей політичних лідерів добавляють зовнішню привабливість, комунікабельність і високу моральність.

Варто зауважити, що перелік та ієрархія соціальних якостей політичного лідера значно змінюються залежно від історичних конкретних ситуацій і традицій тих  або інших держав. Навіть у сучасних умовах особливі якості лідерів, яким віддає перевагу народ, істотно відрізняються, наприклад у СІНА, Росії, Північній  Кореї і Україні. До того ж в  авторитарних і тоталітарних режимах  політичними лідерами часто стають пересічні особливості, що не володіють  особливо видатними індивідуальними  якостями. Існуючі тут системи  формування правлячих еліт орієнтуються насамперед на такі якості, як відданість певним ідеям, лояльне ставлення  до існуючого політичного режиму, близькість до народу, професійні знання й організаторські здібності.

Різновидом  теорії рис є факторно-аналітична концепція. Відповідно до цієї концепції  розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в міжособисто-му спілкуванні в повсякденному  житті, і якості, пов'язані з досягненням  певних політичних цілей. Між цими двома  групами якостей може бути істотна різниця.

Факторно-аналітична концепція доповнює теорію лідерства  властивостями індивіда, пов'язаними  з його прагненням до влади. У результаті взаємодії індивідуальних якостей  людини і стоячих перед нею  політичних цілей виробляється певний стиль її поведінки, що характеризується роздвоєнням її сутності.

Подібну роздвоєність політичного лідера можна  проілюструвати на прикладі Леніна як лідера. Його індивідуальні риси, що виявлялися у відносинах з близьким оточенням, характеризують його як гуманну  і турботливу людину. Однак його одержимість комуністичною ідеєю  і прагнення до її здійснення на практиці зробили з нього диктатора, що заперечує загальнолюдські норми  моралі. Заради утримання влади і  реалізації політичних рішень він, по суті, не зупинявся ні перед якими  злочинами.

3. Політична еліта  і лідерство в Україні 

В Україні  завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати  складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української  політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабський, Д. Донцов, пояснювали причини  поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти. Це твердження справедливе, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сформуватися в умовах національної держави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за українську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національна політична еліта. 
Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний грунт для відтворення національної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній моделі, що існувала в демократичних цивілізованих країнах. До домінантних рис номенклатури відносяться: сервілізм чиновників нижчих рангів перед вищими, конформізм і безініціативність, «потрійна мораль» (одне думати, друге говорити, а третє робити), кастовий характер відтворення і поповнення рядів, орієнтація на інтернаціональні, а не національні цінності, глибока відчуженість від інших соціальних верств. 
Виключно бюрократичний механізм формування номенклатурних кадрів не передбачав попиту на професійних політиків з високими інтелектуальними якостями, а здебільшого був зорієнтований на осіб, відданих системі, певному номенклатурному кланові і здатних до тонких апаратних маніпуляцій. За цими якостями номенклатура на периферії радянської імперії значно переважала номенклатуру в центрі. Крім цього, вона не приймала самостійно, а тільки виконувала стратегічні політичні рішення і не володіла відповідним кадровим потенціалом для здійснення державних функцій, властивих імперській державі у повному обсязі. 
Від початку державного відродження України до других парламентських виборів правляча еліта в основному формувалася з різних прошарків колишньої номеклатури, а також частково з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно політичних та економічних реформ зайняла половинчасту, вичікувальну позицію, інша ж її частина почала ревно відстоювати збереження колишнього ладу і повернення до «оновленого» СРСР. 
Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розвитку виявилася неспроможного до швидких комплексних реформ через те, що: 
1) складалася здебільшого з вихідців соціально-класових груп, які об'єктивно боялися втратити владу; 
2) не володіла кадрами, які б відзначалися високою активністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю; 
3) зазнавала сильного спротиву з боку антидержавних і антиреформістських сил; 
4) розлад механізмів соціального контролю призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників, що виявилося у поширенні таких явищ, як клептократія, корупція і нарцисизм; 
5) визначальним у політичному курсі був принцип «головне не реформи, а збереження державності й національно-культурне відродження». Правлячій еліті не протистояла серйозна реформістська опозиція, на роль якої могли б претендувати націонал-демократичні сили, проте вони не мали стратегічної програми реформ, відповідного кадрового потенціалу. 
Роз'єднані партійними суперечностями ці сили не змогли істотно вплинути на процес реформування. Отже, в цілому реформістський потенціал правлячої еліти на початковому етапі становлення Української держави виявився недостатнім, щоб вивести її з кризового посткомуністичного стану. Часткові кроки на шляху фінансової стабілізації, приватизації, структурної перебудови і лібералізації зовнішньо - економічної діяльності призвели до масштабного зрощування владних структур з кримінальними елементами, швидкої поляризації суспільства. 
Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною тому, що її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення. Цій еліті не вдалося здійснити основних реформістських пріоритетів: прийняти нову конституцію, вивести країну з економічної кризи, провести адміністративну реформу. 
На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підприємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматичне зорієнтованих політиків різних політичних сил. Домінантою політичного курсу технократичної еліти стала реалізація національної ідеї в державно-політичному та економічному аспектах. На практиці це означає здійснення конституційної й економічної реформ. Цій еліті вдалося здійснити деякі фінансові стабілізаційні заходи, просунутися на шляху конституційної реформи. Проте повільне і непослідовне здійснення нею інших напрямів економічної реформи, зокрема структурної перебудови і податкової політики, не дають змоги поки що подолати кризові явища. 
Українську еліту цього перехідного періоду скоріше всього можна назвати квазіелітою, оскільки їй не вдалося провести рішучих і комплексних соціальних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість. 
Поступове розшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу, звільнення масової свідомості від патерналістських, егалітарних і національно-романтичних ілюзій створює сприятливий грунт для появи підприємницької і сучасної адміністративної еліт. Однак таке елітне середовище не в змозі витворити сучасний демократичний тип лідера-реформатора. 
 
ВИСНОВКИ 
 
1. Терміном «еліта» позначають провідні верстви суспільства, які керують певними галузями суспільного життя. Політичні еліти — це організовані групи, що здійснюють владу в суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви (контреліта). До політичної еліти відносять керівну верству державних органів, місцевого самоврядування, політичних партій, груп тиску, а також представників інших еліт (господарської, духовно-інтелектуальної), що беруть участь у прийнятті та організації виконання політичних рішень. 
Політична еліта в розвиненому західному суспільстві відзначається порівняно з іншими суспільними верствами волею до влади, професійною політичною освітою, досвідом, високим соціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренції зростає насамперед попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти. Для неї, особливо у закритих суспільствах, характерними можуть бути також аморальність і низький рівень управлінської компетентності. Таку еліту називають квазіелітою. 
2. Еліти типологізують за такими критеріями: за способом формування (закриті, відкриті); способом отримання і збереження влади (легітимні, нелегітимні); здатністю стабілізувати суспільство (фрагментовані, нормативне інтегровані, ідеологічно інтегровані); ідеологічними цінностями і способом здійснення влади (демократичні, ліберальні, тоталітарні, авторитарні); за видами політичної діяльності (державна, муніципальна, партійна, груп тиску). 
3. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску. Він розкривається через особистісні риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характеру політичної ситуації. В основі типологізації лідерства лежать такі критерії: джерело визнання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, демократичне); специфіка політичної діяльності (адміністративне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичного лідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду, інноваційність, ораторське мистецтво, висока комунікабельність, вміння сформувати команду. 
4. Політична еліта в Україні на початку державного відродження складалася в основному з колишньої номенклатури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто здебільшого проповідувала необхідність реформ, а не займалася їх втіленням. Після других парламентських і президентських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу. 
У суспільстві визріває нова підприємницька й адміністративна еліта, здатна по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократичним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду однодумців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера - професійного політика з реформістською орієнтацією починає формуватися в середовищі підприємницької й адміністративної еліти.