Сучасний правлячий політичний клас України: шлях становлення та тенденції розвитку

Київський національний університет імені Тараса Григоровича Шевченка

Філософський факультет

Кафедра політичних наук

Сучасний правлячий політичний клас України: шлях становлення та тенденції розвитку

Курсова робота

                                                               Студент-виконавець:

                                                     ІІІ курс, 1 група,

напрям «політологія»

Роботу захищено з оцінкою : ___                                           Науковий керівник:

              Члени комісії:

______________________________

______________________________

______________________________

______________________________

«11» травня 2011 р.

КИЇВ – 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1. Концепція елітаризму: аналіз основних понять.

Розділ 2. Сучасний правлячий політичний клас України: шляхи становлення та тенденції розвитку.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження Останніми роками в науковій літературі розгортаються дискусії щодо визначення поняття «правлячий клас», відбувається обмін думками про рушійні сили суспільства та роль правлячого класу в цьому процесі, про взаємозв’язок розвитку держави та її політичних правлячих сил, характер правлячого класу в Україні, його здатність як суспільного прошарку до загальнонаціональної відповідальності за розвиток країни. 

Важко переоцінити роль правлячого класу в процесах переходу від авторитаризму до демократії.

Ступінь розробленості Існуючі наукові дослідження не вичерпали можливостей подальшої розробки широкого кола питань, пов'язаних з категорією правлячий клас. Ця проблема може бути досліджена в різноманітних напрямках та аспектах. Тема правлячого класу є досить розробленою в політичній науці, але існує розрізненість підходів  зарубіжних та вітчизняних авторів до визначення цього та інших понять, що є основоположними в елітиській теорії. Створюється доволі розмита, несистематизована картина про поняття правлячий клас. Не зважаючи на соціальну значущість правлячого класу, правлячої еліти у державницькій та політичній діяльності, не створено жодного системного дослідження на дану тему.

Також немає єдиної точки зору на визначення ролі та місця вітчизняного правлячого класу, можна зустрітися з діаметрально протилежними поглядами на характер правлячого класу.

Категорія «правлячий клас» стала предметом дослідження спочатку в працях західних дослідників. Засновниками цієї проблематики вважаються Г. Моска та В. Паретто.

Серед вітчизняних дослідників слід відмітити:

Слід віддати належне російським дослідникам: з 2005 року в Росії виходить журнал «Политический класс» концептуальної спрямованості з цікавими й змістовними публікаціями. З 2008-го тему «Політичний клас сучасної України: специфіка формування, тенденції становлення» розробляють в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України.

Об’єкт дослідження Систематизація понятійних категорій елітиської концепції, визначення місця правлячого класу в цій системі.

Предмет дослідження Проведення аналізу передумов формування правлячого класу, адекватність дій правлячого класу тим завданням, які постали на сучасному етапі перед українським суспільством.

Мета дослідження  Визначити специфіку становлення, місце та  тенденції розвитку правлячого класу в Україні в порівнянні з тим, як відбуваються ці процеси в країнах постсоціалістичного простору.

Відповідно до цього виникають наступні завдання дослідження:

      Дослідити місце правлячого класу політичній теорії в цілому та в елітиській концепції зокрема.

      Окреслити простір дій правлячого класу, його вплив на становлення та функціонування політичної системи.

      Визначити шляхи становлення, джерела наповнення та роль правлячого класу.

      Тенденції розвитку правлячого класу, взаємозв’язок правлячий клас – громадянське суспільство.

Структура роботи відповідає меті  дослідження та відображає послідовність вирішення поставлених завдань. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1

Концепція елітаризму: аналіз основних понять.

В науковій думці багато хто вважав, що суспільство неправомірно поділяти на два прошарки: на тих, хто править і на тих, ким правлять. Наприклад, прибічники французького просвітника Ж. Ж. Руссо, виходячи з неподільності народного суверенітету, вважали, що сама передача громадянами навіть частини своїх прав представникам у владі, веде до знищення системи народовладдя, заперечуючи таким чином доцільність розподілу функцій керівників та підлеглих.

Ще одними серйозними опонентами елітистів були вчені та мислителі, які відмовляли правлячому прошарку в будь-якому моральному виправданні їх діяльності. Наприклад, прибічники толстовства як соціально-етичного вчення знаходилися в різкій моралісній опозиції до всіх, хто мав владу. Сам сам Л.М. Толстой неодноразово суворо засуджував систему світськокого правління вважаючи, що «державна влада завжди належить найгіршим та злим»[24.89], державні можновладці у великій частині «підкуплені насильники», а сенатори, монархи та міністри – «гірші від катів», бо прикривають зло, що завдають людям, лицемірством.

Дещо інші аргументи на захист заперечення моралісних підстав існування правлячого класу приводив відомий правознавець та філософ І. Ільїн. На його думку, неможливість ефективного здійснення правлячою меншістю своїх функцій обумовлена моралісним станом свідомості більшості населення. 

Але найсерйознішим теоретичним опонентом елітистів стало марксистське вчення, у відповідь на ряд положень якого, власне, і склалися подібного роду концепції. Маркс та його прибічники, визнаючи, що суспільством править меншість (власники чи представники власників засобів виробництва), виказували впевненість в тому, що на певних етапах історії, зокрема, при переході від соціалізму до комунізму, такий стан речей зміниться іншою формою керівництва суспільством, при якій кожна людина почне здійснювати певні керівні функції, в результаті чого більшість суспільства візьме в свої руки функції соціальної влади та управління, а держава, як апарат, що стоїть над суспільством, поступово відімре.

Однак, як бачимо теоретичні положення марксистського вчення так і не змогли віднайти адекватного втілення  на практиці (хоча б згадати СРСР з його бюрократичним апаратом), та й реалії сучасного суспільного життя показують, що неправомірно заперечувати об’єктивність теорії дихотомії, коли будь-яке суспільство поділяється на два основні класи: клас, який править і клас, яким правлять.

Перший досить нечисельний, він виконує переважно політичні функції, монополізує владу і користується її перевагами. Це – політичний клас, авангардом якого є правлячий клас (саме цим поняттям ми і будемо оперувати). Другий управляється і контролюється першим у більш-менш легітимний спосіб. Тобто, політичний правлячий клас, як його визначав ще     Г. Моска, - «об’єднує всі владні структури та інститути держави, а також суспільно-політичні рухи та партії, які програмно й ідеологічно формують владу» [16.72].

Правляча меншість достатньо довгий час вивчалася через описи життя державців, вождів та інших видатних особистостей, що знаходилися в політиці в центрі уваги. І лише в останні століття характеристика даного прошарку почала концептуально пов’язуватися з будовою та характером організації політичної влади та держави.

З цією метою почав використовуватися термін «еліта», який ще в XVII ст.. позначав товари найвищої якості, а згодом став використовуватися для позначення вищої знаті суспільства.

Самостійні елітистські концепції виникли лише в кінці XIX століття, у боротьбі з, умовно кажучи, антиелітистськими теоріями та ідеями, які вже були висвітлені на початку розділу.

Прибічники елітистських підходів на початковому етапі свого становлення обґрунтовують свою позицію тим, що історія не знаю винятків і тому влада меншості над більшістю має постійний характер. При чому положення правлячих груп не завжди пов’язане з їх матеріальним положенням. З їх точки зору, історичний досвід всіх цивілізацій – від перших до сучасних – як складно організованих суспільств показує, що правляча меншість постійно концентрує в своїх руках політичну владу, керуючи більшістю населення і забезпечуючи політичний розвиток держави та суспільства.

Співвідношення понять «політична еліта» і «політичний клас» вперше розглядається у класичних теоріях еліт. Одним із перших учених, який розпочав глибоко вивчати питання еліти, соціальної стратифікації та циркуляції, був італійський політолог, економіст і соціолог В. Парето, який і запровадив у науковий обіг термін «еліта» (1902). На його думку, і це вже не викликає сумніву, усе населення поділяється на дві страти: нижча, нееліта, та вища страта, еліта, яка, в свою чергу, поділяється на дві частини: правляча еліта та неправляча [6, 276].

Соціальна значущість політичного класу, правлячої еліти залежить від рівня політичної культури й активності як еліти, так і всіх громадян.

На практиці не існує екзаменів для визначення місця кожного індивіда у стратах; їх відсутність компенсується іншими засобами, за допомогою так званих етикеток. Наприклад, «етикетка» адвоката позначає людину, котра повинна знати закон і найчастіше насправді його знає, але буває іноді і так, що вона не володіє необхідними знаннями. Аналогічним чином до правлячої еліти входять люди з «етикетками» про приналежність до політичної служби достатнього рівня, наприклад, міністри, депутати, але які насправді позбавлені тих якостей, які мають відповідати назві «етикетці». Отже, наявність так званої етикетки гарантує фактичну приналежність до еліти, але не гарантує реальної їй відповідності. Таким чином, у концепції В. Парето політична еліта найчастіше прямо ототожнюється з нечисленним правлячим класом. А під елітою він розумів тих, хто має найвищі показники у своїй сфері діяльності.

Г. Моска, італійський учений і політолог, виділяючи в усіх суспільствах два класи («який править» і «котрим правлять»), розумів під політичною елітою «правлячий політичний клас».Водночас учений сформулював систему моральних, ділових критеріїв приналежності до даного класу, вважаючи, що їх дотримання перетворить політичний клас у врівноважене і життєздатне керівництво суспільством. Він стверджував, що еліта потребує припливу «свіжої крові» за допомогою включення до її складу найбільш обдарованих представників нижчих верств [5, 283]. Розвиваючи цю думку, слід зазначити, що правлячі класи неминуче зазнають краху, якщо перестають вдосконалювати ті здібності, за допомогою яких прийшли до влади, коли не здатні більше виконувати звичні для них соціальні функції, а їх таланти і служба втрачають у суспільстві свою значущість. Яким би не був тип політичної організації, тиск, що виникає незадоволенням керованими масами, повинен мати якнайшвидше відображення у вигляді корекції політичного курсу та поступок з боку влади хоча б для того, щоб їй утримати свої владні повноваження [14, 283].

У класичних теоріях еліт як головна ознака правлячого класу розглядається управлінська функція, провідна роль в управлінській діяльності. Відповідним чином ця функція виступає як провідна і в політичної еліти. Особливо чітко управлінська функція в якості головної виявляється в «залізному законі олігархії» Р. Міхельса, котрий до політичної еліти відносить правлячу еліту державних, профспілкових і партійних організацій панівного класу [7, 382].

У ІІ пол. ХХ ст. сформувалося кілька підходів у дослідженні проблеми елітарності суспільства. Основні з них: макіавеллівський, ціннісний, структурно - функціональний і ліберальний. До макіавеллівського підходу належать згадані вище вчені.

Ціннісний підхід, на відміну від макіавеллівського, вважає еліту не лише організованим управлінням меншості, але й найбільш творчою і продуктивною частиною суспільства, якій притаманні високі інтелектуальні, моральні і духовні цінності. Представниками ціннісногопідходу є                      Х. Ортега-і-Гассет та М. Бердяєв. На їхню думку, еліта повинна постійно вдосконалюватися, намагатися бути кращою, більш вимогливішою до себе. Справжня еліта - духовно і фізично привілейована група, що має такі риси, як духовне благородство, щедрість, жертовність, усвідомлення власної гідності, вміння служити людям і світу [7, 384].

Проте ціннісний підхід до проблеми елітарності суспільства, як і макіавеллівський, неодноразово піддавався критиці у вітчизняній і західній політології за абсолютизацію ролі правлячої еліти в суспільстві та її жорстке протиставлення пасивній більшості.

Структурно - функціональний підхід надає ґрунтовну характеристику ознак правлячої еліти. Представники цього підходу Г. Лассуел та С. Ліпсет уперше виділили як головну ознаку еліти її соціальний статус у системі владних структур. До еліти вчені відносять ті особистості і групи людей, котрі мають високий соціальний статус у суспільстві і займають ключові командні позиції у найважливіших економічних, політичних, військових інститутах і організаціях суспільства [7, 385]. Крім того, представники політичної еліти обов'язково повинні мати високий інтелектуальний показник, найбільші престиж і статус у суспільстві. Загалом структурно - функціональний підхід найбільш широко і лояльно трактує поняття правлячої еліти.

І останній - ліберальний підхід до розуміння політичної еліти вирізняється серед інших найбільшою демократичністю і відмовою від низки жорстких установок класичних теорій еліт. До активних прихильників ліберального підходу належать Й. Шумперет та Ч. Міллс. Наприклад, Ч. Міллс визначав еліту як правлячу меншість, яка займає в державних і економічних інститутах стратегічні позиції і чинить важливий вплив на життя більшості людей. Й. Шумпетер вважав, що еліта досягає свого високого статусу в гострій конкурентній боротьбі. Визначаючи демократію як періодичну зміну політичних керівників, він вважав, що політична еліта виступає надійним захисником ліберальних демократичних традицій [17, 386].