Форма держави

Прикладами конфедерацій також  можуть служити Німецький союз з 1815 по 1867 р., Швейцарський союз з 1815р., Австро-Угорщина до 1918 р. і ін[8, с. 34].

Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення  яких-небудь суспільних цілей (об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, культурі чи мистецтві, економіці й ін.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, спостережливі чи контрольні органи.

Як форми союзу держав, що зберігають суверенітет у повному обсязі, у даний час не існує ніде. Hа різних етапах історії утворювалися конфедерації, але після нетривалого існування вони розпадалися, або знаходили федеративну форму державного устрою. По суті, сполучаючи в собі риси як міжнародно-правової так і державної організації, вона під впливом тих чи інших причин втрачає, необхідне для її збереження. Вирішальне значення при цьому мають етнічні й економічні фактори. Характерно, що до федеративної форми устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом (США, Німеччина), а конфедерації з багатонаціональним складом (Австро-Угорщина, Норвегія і Швеція, Сене Гамбія і ряд інших) розпалися. Велике значення й економічних факторів. Фактично тільки вони можуть збити хвилю відцентрових тенденцій і інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Найбільш відомі дві конфедерації - північноамериканська і швейцарська. В даний час Європа прагне до конфедерації (але тільки в економічному питанні)[4, с. 203].

Федерація – союзна держава, що поєднує кілька держав або державних утворень (землі, кантони, штати, автономні республіки і т.д.), кожне з який має свої органи державної влади (законодавчі, виконавчі і судові). На відміну від конфедерації вона володіє своїм власним суверенітетом, федеративними органами державної влади, федеративною конституцією, армією, системою федеративних податків. При цьому не можна забувати, що федерація – саме союзна держава, і її суверенітет вторинний стосовно суверенітету вхідних у неї державних одиниць.

Федерація – це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб’єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН[12, с. 155].

Федерація є розповсюдженою формою державного устрою. Нині у світі нараховується близько 30 федеративних держав, більшість з них великі по території і чисельності населення співтовариства. У їхнім числі і могутні в політичних і економічних відносинах держави (США, Канада, ФРН, Австралія), і держави з високим (Швейцарія, Австрія, Бельгія) і середнім рівнем індустріального розвитку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Індія, Пакистан), і країни, що розвиваються, (Малайзія, Нігерія, Об’єднані Арабські емірати, Коморські острови).

Федерація, як говорилося уже вище, – це така форма державного устрою, при якій кілька державних утворень поєднуються і створюють нову союзну державу. Складові федерацію державні утворення (штати, республіки, землі, провінції, кантони й ін.) є її суб’єктами, що володіють визначеною политико-правовою самостійністю.

До складу сучасних федерацій входить  різне число суб'єктів: США  – 50, Австралійського Союзу – 6, Канади – 10, Австрії – 9, Бельгії – 3, ФРН – 16, Швейцарії – 23, Аргентини – 22, Бразилії – 26, Венесуели – 20, Мексики – 31, Індії – 25, Пакистану – 4, ОАЕ – 7, Малайзії – 13, Нігерії – 21, Коморських островів – 3. Найбільша кількість суб'єктів входить до складу Російської Федерації – 89[6, с. 107].

Федерації створюються по різних ознаках. Найбільш розповсюдженими є федерації, побудовані по територіальній ознаці (США, ФРН, Австрія, Мексика, Австралія, Аргентина, Бразилія, Венесуела й ін.). У минулому існували федерації, засновані по національно – територіальній ознаці (СРСР, Югославія, Чехословаччина). Однак ці федерації розпалися, не витримавши іспит часом. Життя показало, що в таких федераціях зберігається погроза націонал-сепаратизму. При визначених обставинах дезінтеграційні, сепаратистські тенденції можуть узяти верх і привести до розпаду єдиної федеративної держави. Саме це і відбулося з зазначеними федераціями, коли республіки, що входять у їхній склад, під прапором самовизначення націй відокремилися і створили суверенні держави.

До федерацій змішаного типу відноситься Російська Федерація. У її складі знаходяться суб'єкти, що представляють собою національно-державні і національно-територіальні утворення (республіки, автономні області, автономні округи), а також адміністративно-територіальні утворення (краї, області, міста федерального значення). І все-таки багатонаціональність є істотною ознакою Росії, а тому національний фактор є визначальним у федеративному устрої держави.

Існують федерації, у яких при домінуванні  територіальної ознаки у федеративному  устрої враховується й етнічний фактор. До таких федерацій можна віднести Швейцарію, Канаду, Пакистан, Бірму. Є федерації, створені по мовній ознаці. Це, наприклад, Індія, Бельгія, де крім іншого суб'єкти відрізняються найбільш уживаною мовою [1, с. 166].

Разом з тим слід зазначити, що розподіл федерацій на різні види дуже умовно. У чистому вигляді не існує ні територіальної, ні етнонаціональної,  ні мовної моделі федерації. Немає і федерацій взагалі в “чистому видіц. Будь-яка федерація має риси унітаризму. І, навпаки, унітарна держава деякою мірою є носієм елементів федералізму. Приміром, Іспанія є унітарною державою. Однак її законодавча влада, широкі повноваження 17 автономних областей наближають Іспанію до федеративної форми устрою.

Ряд державознавців вважає, що вхідні до складу федерації держави не є суверенні. Їм наданий лише деякий еквівалент суверенітету, що полягає в більш-менш широкій участі в здійсненні державної влади федерацією. Зокрема, на думку Георга Єлинека, “правопорядок союзної держави заснований на конституції, що є її власним законом і може бути змінена тільки законом союзної держави, але аж ніяк не волею – хоча б і усіх – окремих держав, виявленою в інших, окрім установлених конституцією, формах. У межах панування союзної держави окремі держави утрачають свій державний характер. У цих межах їхня діяльність або зовсім припиняється і замінюється власним управлінням союзної держави, або вони одержують характер самоврядних корпорацій на зразок комунальних союзів, оскільки здійснюють управління за посередництвом своїх органів, відповідно до законів і під контролем союзної держави”.На користь цієї точки зору свідчить і те, що у федерації територія і населення окремих держав часто об'єднані в нерозривне ціле: територія окремих держав є територія федеральної держави, народи окремих держав – її єдиний народ [3, с. 243].

Однак державна влада федерації  в кінцевому рахунку виходить від влади держав, що ввійшли в  її склад. Це може виявлятися в різних формах. Іноді уряди вхідних у  федерацію держав утворюють вищу владу союзної держави. Іноді  із середовища єдиного народу як суб’єкта федерації вибираються органи федеративної влади, наприклад, президент. Але й у цьому другому випадку державам надані права участі в здійсненні союзної державної влади. Наприклад, у всіх республіканських союзних державах одна з палат парламенту функціонує як представницький орган членів федерації. Більш того, у деяких з них рівність суб’єктів федерації виражається в наданні кожній державі – члену рівного числа депутатських місць, найчастіше окремі держави, що входять у федерацію, мають вирішальний голос при зміні конституції [9, с. 54].

Це свідчить про велику й емпіричну  розмаїтість федеративних устроїв, частина з яких, історично міняючись, відбиває тенденцію до перетворення ряду федерацій в унітарні держави. Як показує досвід СРСР 1989 – 1991 р., можлива й інша тенденція до перетворення федерації в конфедерацію і навіть до її повного розриву. У принципі можна затверджувати, що федерація – об’єднання держав, суверенних остільки, оскільки їхній суверенітет не обмежений суверенітетом федеративної держави.

Федералізм не можна змішувати  з децентралізацією й автономним самоврядуванням. Держава може бути надзвичайно централізованою, однак  федеративною. І, навпаки, держава може бути побудована на широкій автономії  частин і в той же час може бути нефедеративною.

Суб’єкт федерації, як правило, наділяється установчою владою, тобто Йому дається право прийняття власної конституції, що повинна відповідати союзній конституції. Він має право видання законодавчих актів, що діють тільки на території цього суб’єкта і відповідних федеральному законодавству (принцип пріоритету федерального законодавства). Суб’єкт федерації має свою власну правову і судову системи. Однак, принципи організації і межі юрисдикції судових і інших органів визначаються конституцією федерації.

Висновки

Отже, форма держави – складне суспільне явище, що  містить у собі  три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

Визначили, що форма державного устрою – це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер, взаємин між його складовими частинами, між центральними і місцевими органами державного керування, влади. За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи: унітарні; федеративні; конфедеративні.

Засвоєно, що у багатонаціональних федераціях центробіжні процеси  ускладнюються прагненнями націй  до справжнього внутрішнього, а часто  і зовнішнього, самовизначення. Виявляються  придушуванні раніше силоміць різні (у тому числі територіальні) спори і протиріччя. Допомогти зберегти єдину державу здатна, як це ні парадоксально, плутанина в національно-державному устрої – використання різних політико-правових режимів для суб’єктів, що претендують на різний рівень самостійності: автономія, федеративні або навіть конфедеративні відносини. Тоді між усіма регіонами, що “самовизначаються”, залишаються певні зв’язки, а головне – знижується небезпека військового вирішення конфліктів.

Отже, форми державного устрою бувають:

• унітарна (проста) – це державний лад, коли національно-державні адміністративні одиниці не мають автономії, суверенітету, незалежності, всіх ознак держави;
• федеративна – адміністративні одиниці мають свій суверенітет;
• конфедерація – це об’єднання держав, що для виконання визначених задач.

Список використаних джерел та літератури

1. Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического  госудаpства. / Н.И. Гаврилов. – К.: Hаук. думка, 1997. – 462 с.
2. Гусаpєв С.Д., Колодій А.М,, Кpавченко. Л.В. Основи держави і права: Hавч. посібник  у  запитаннях  і  відповідях для вступників до юpид. Закладів / С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко. – К.: Юpінфоpм, 2004. – 639 с.
3. Еллинек Г. Общее учение о государстве. / Г. Еллинек. – СПб.:Изд-тво “Наука”, 1998. – 503 с.
4. Коваленко А.И. Теория государства и права. / А.И. Коваленко – М.:Юристь, 1996. – 463 с.
5. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак. / В.О. Котюк. – К.:ВEHТУРІ, 1999. -
6. Кошарова В.В. Основы государства и права. // В.В.Кошарова. – Х.:Прометей, 1998 – 580 с.
7. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – 2-е., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.
8. Хропанюк В.Н. Теория государства и права/ В.Н. Хропанюк. – М. ЮНИТИ, 2001. – 568 с.
9. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. / В. Шаповалов – К.: Програма Л, 1998 – 427 с.
10. Шевченко О.О. Істоpія деpжави і пpава заpубіжних кpаїн: / О.О. Шевченко. – К.:  Вентуpі, 2000. – 686 с.
11. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
12. Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс лекцій/ Hац. пед. ун-т ім.М. П.Дpагоманова. / Ф.П. Шульдженко – За  заг.pед.  Копєйчикова В.В. – К.:  Юpінком  Інтеp, 2002. – 624 с.