Світова релігія - християнство

Дата добавления: 04 Февраля 2013 в 16:46
Автор: Пользователь скрыл имя
Тип работы: реферат
Скачать полностью (45.53 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

Християнство.doc

  —  182.00 Кб

Міністерство освіти і науки

Київський Національний Економічний  Університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра релігіознавства

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему

Світова релігія - християнство

 

 

 

 

 

 

Виконала 

Студентка 1 курсу

1 групи

Козак Олена

 

Перевірив

Демченко Миколай Миколаєвич

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2008

 

План

1. Вступ.  Історичні передумови  виникнення християнства

2. Основна частина

а) Засновник християнства – Ісус Христос, та його священна книга - біблія

б) Утворення християнської церкви та розкол у ній

в) Християнське віровчення і таїнства

3. Висновок

 

Вступ.  Історичні передумови виникнення християнства

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу, яка має до 1,5 млрд. послідовників у Європі, Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах. Це — друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями — православ'я, католицизм, протестантизм.

Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського  населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваній невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами.

Особливо глибокою була криза в  палестинській провінції Іудеї, яка гостро переживала втрату незалежності. Однак серед іудейського народу не було єдності в оцінках свого соціально-політичного становища і в поглядах на майбутнє, що засвідчувало спрямування різних суспільно-політичних рухів. Активну непримиренність, що передбачала необхідність збройної боротьби, виявляв рух зелотів, який об'єднував соціальні низи суспільства. Значно консервативнішу позицію займали саддукеї, до яких належала іудейська знать, а також фарисеї, до яких входили торгівці, лихварі, середні землевласники, середні та нижчі служителі культу. Осібною була позиція есеїв — здебільшого знедолених людей, які жили общинами, вели спільне господарство, мали спільне майно. Багато представників цієї течії дотримувалися аскетизму, безшлюбності, ритуальної чистоти (перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили білий одяг), дотримувалися суботи. Вони вірили у всевладність Бога, безсмертя душі, потойбічне життя, обов'язковим вважали вивчення священних книг. Саме в річищі ортодоксального іудаїзму були започатковані витоки християнства.

Тоді палестинськими землями бродило  немало проповідників, які віщували наближення приходу месії, що, ставши царем іудейським, врятує народ. Довкола них формувалися сектантські утворення.

Подібні процеси відбувалися і  в інших землях Римської імперії, в якій усе гострішало протистояння між рабами і вільними громадянами, між населенням Риму і провінцій, між спадковою знаттю і новою соціальною силою — розбагатілими вершниками (вошами імперії). Усе це відбувалося на фоні занепаду античних порядків, уже нездатних згармонізувати суспільне життя. Утвердження нових норм внутріполітичного життя, які спиралися на військо, бюрократію, місцеву знать, населення сприймало зі значними переживаннями

У формуванні християнства відіграла  помітну роль і централізація  державної влади, що потребувала  відповідної релігійної опори, якою було уявлення про єдиного Бога. Економічне, політичне спілкування народів Римської імперії живило у їх свідомості уявлення про наднаціонального Бога-спасителя всіх людей незалежно від національності.,

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (стоїцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство тісно пов'язане  з іудаїзмом, від якого воно успадкувало  найдавнішу частину Біблії — Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, у перекладі — посланець Божий, рятівник людей).

Іудео-елліністичний філософ Філон (прибл. 25 до НіЄ. _ прибл. 50 н.е.) висунув  ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос («Боже слово»), «Сина Божого» як посередника між Богом і людьми, що розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали свого месію Богом. У Сенеки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, любов до ворогів, покірність долі.

Творення християнської ідеології  відбувалося не без впливу культів східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін., адже на початку нашої ери східні релігії мали значне поширення в Римській імперії. У міфах про східних богів, які виникли набагато раніше за християнство, простежується разючий збіг подій з тими, що викладені в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.).

 

Згідно з християнським вченням  засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

Ісус Христос (давньоєвр. іепзиа — спасіння, грец. Спгіозіоз — помазаник). За християнською традицією, він вважається боголюдиною, що поєднує божественні та людські начала, постаючи як друга іпостась Святої Трійці — Бог-син.

Згідно з Біблією народився  він у розташованому на південь від Єрусалиму іудейському містечку Віфлеємі (це узгоджується з твердженнями єврейського пророка Міхея про те, що у Віфлеємі народиться вождь, який врятує народ Ізраїлю) внаслідок непорочного зачаття від Святого Духа Діви Марії, яка була дружиною тесляра Йосипа. Сталося це 750 р. за римським літочисленням. З цього моменту християни ведуть своє літочислення. Народження немовляти відбулося у пастушій стайні, бо у Віфлеємі, куди Йосип і Марія прибули для перепису населення, не знайшлося їм іншого пристановища. Першими вклонилися йому місцеві пастухи. Восьмого дня після народження немовля було названо Ісусом і над ним було здійснено обряд обрізання. Сорокового дня в Єрусалимському храмі відбулося його ритуальне посвячення Богові. Мав Ісус чотирьох братів і сестер, але їхніх імен у Євангеліях не названо. Дізнавшись про народження Бога (а це передрікали і східні волхви), іудейський цар Ірод наказав знищити у Віфлеємі всіх новонароджених хлопчиків. Тому Йосип і Марія змушені були втекти з маленьким Ісусом у Єгипет, звідки повернулися лише після смерті Ірода, оселившись у своєму містечку Назареті, де Ісус прожив до тридцяти років, нікуди не вибираючись звідти. Щорічно на Пасху відвідував він Єрусалимський храм. Мабуть, знав грамоту, бо часто цитував Старий Завіт. Не маючи систематичної іудейської освіти, він усе-таки привернув до себе увагу служителів храму. Коли Ісусові виповнилося тридцять літ, відбулися надзвичайно важливі події його життя. Він залишив сім'ю, отримав у водах Йордану хрещення проповідником Іоанном, який, очевидно, був фундатором нової релігії, ще до Христа проповідував прихід месії, закликав жити доброчесно, практикував ритуальне обливання новонароджених. Після цього Ісус більше місяця провів у пустелі, віддаючись молитві й посту, пе-ремігши в духовному поєдинку спокусника Диявола. Невдовзі почав свою трирічну проповідницьку діяльність у розташованих на узбережжі Галілейського моря містах Капернаум, Харазин, Магдала. У його проповідях ішлося про те, що ось-ось настане царство Боже. А щоб увійти до цього царства, необхідно повірити в Єдиного Бога, покаятися у своїх гріхах і слідувати за Сином Божим, яким Ісус називав себе. Слово Ісуса знайшло багатьох прихильників, які повірили йому, пішли за ним. Дванадцять його учнів і послідовників стали апостолами. Ширилася навколишніми місцями слава про нього і як чудотворця, який лікує хворих, воскрешає мертвих, перетворює воду на вино .

Своєю діяльністю Ісус порушував багато іудейських культових норм: спілкувався  з грішниками, яких ортодоксальні іудеї вважали мало не недоторканими, сам відпускав гріхи, що в іудаїзмі міг робити тільки Бог, порушував вимоги щодо святкування суботи. Це виклакало в релігійних колах значне невдоволення. Релігійні ортодокси, забувши про взаємний розбрат, ополчилися проти Ісуса.

На третій рік проповідницької діяльності він прибув у Єрусалим на святкування Пасхи. Це викликало неабияке піднесення серед простолюду і насторожило місцеву знать і владу. Іудейська верхівка вирішила віддати Ісуса на суд синедріону (найвищий орган політичної та судової влади в Єрусалимі). Тиждень перед Пасхою був останнім у його земному житті. В четвер увечері він разом зі своїми учнями вчинив обряд пасхальної вечері, названої Таємною Вечерею, де причастив їх хлібом і вином як своїм тілом і кров'ю. Тоді ж передбачив, що один із них зрадить. Так і сталося. Коли Ісус після вечері молився в Ге-тсиманському саду, Іуда своїм поцілунком вказав на нього, видавши його властям. Тієї ж ночі синедріон засудив Ісуса до смертної кари як самозванця, богохульника, руйнівника іудейської релігії, який ще й проголосив себе царем іудейським. Не бажаючи втручатися в релігійні суперечки, прокуратор (управитель) Іудеї Понтій Пілат не мав наміру затверджувати вирок, тому звернувся до народу з пропозицією відпустити Ісуса на підставі звичаю милувати злочинців перед святом. Але натовп, підбурюваний іудейськими священиками, зажадав смерті Ісуса, даруючи волю засудженому за участь у збройному заколоті Варавві.

Оскільки іудейські священики  виставили Ісуса не стільки руйнівником іудейської релігії, як політичним злочинцем, що претендує на владу царя іудейського, він мусив бути страчений не через побиття камінням, як традиційно розправлялися з віровідступниками, а через розп'яття — так карали рабів, розбійників, убивць, яких, крім позбавлення життя, вважали за необхідне і зганьбити.

Опівдні в п'ятницю Ісуса разом  із двома розбійниками повели на гору Голгофу до місця страти. Там його прив'язали і прицвяхували до хреста, а зверху прибили напис «цар іудейський». Протягом шести годин йому довелося терпіти не тільки фізичні муки, й знущання вартових, натовпу. У момент його смерті сталися затемнення сонця, землетрус.

Після смерті Христа апостоли таємно поховали тіло його в печері, заваливши  вхід до неї камінням. На третій день після смерті Ісус воскрес, а на сороковий у присутності апостолів вознісся на небо, пообіцявши повернутися на землю наприкінці існування світу, щоб вчинити суд над живими і мертвими.

Після цього апостоли розійшлися по світу і заснували релігійні  общини, що об'єднували людей, які вірили в Христа як земне втілення Бога.

Деякі розходження життєпису Христа, що містяться у Євангеліях від  Луки і Матфея, спричинили полеміку з приводу того, чи можна вважати його історичною постаттю. Висловлювалися різні точки зору (представники міфологічної школи стверджували, що наука не володіє достовірними відомостями про його існування; представники історичної школи знаходили безперечні, на їх погляд, контраргументи: реальне існування апостолів Павла, Іоанна Хрестителя тощо). Більшість учених сходиться на тому, що в І ст. н.е. існував великий проповідник Ісус, який сформулював своє віровчення, згуртував послідовників, община яких з часом трансформувалася у світову релігію. А про його зовнішність можна судити за відбитками обличчя і тіла на полотні Туринської плащаниці. Найхарактерніші риси Христа втілені в іконописних зображеннях.

На перших порах християнські общини існували розрізнено, не мали спеціальних місць для богослужінь. Нерозвинутими були тоді його вчення, культова система.

Антична доба розвитку християнства охоплює три етапи: первісне християнство (середина І ст. — середина II ст.), раннє античне християнство (середина II ст. — початок IV ст.) та пізнє античне християнство (початок IV ст. — кінець V ст.). До общин етапу первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верств було мало, і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася.

На етапі раннього античного християнства в общини активніше почали вливатися заможні люди, прибравши згодом до своїх рук керівництво ними. А самі общини, які стали називати парафіями, об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Церква стала на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства до нього в основному приєдналися  рабовласники. За імператора Костянтина християнство було урівняне з усіма іншими релігіями, а в 324 р. стало державною релігією, користуючись економічною, політичною та ідеологічною підтримкою Римської держави. Почалася централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території Римської імперії діяли три патріархії — Римська, Александ-рійська та Антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася Константинопольська, у V ст. — Єрусалимська.

З II ст. керівництво справами християнських  общин здійснювали єпископи, з III ст. вищим органом влади в християнстві стали з'їзди єпископів — собори. Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор у 325 р. в м. Нікеї (Мала Азія). Вселенським він був названий тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Собор зафіксував створення єдиної християнської церкви. Тоді ж було скріплено союз держави і церкви. Хоча Вселенські собори скликали порівняно рідко (з IV по VIII ст. — всього 7), вони об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

Страницы:12345следующая →
Описание работы
Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення.
Содержание
План
1. Вступ. Історичні передумови виникнення християнства
2. Основна частина
а) Засновник християнства – Ісус Христос, та його священна книга - біблія
б) Утворення християнської церкви та розкол у ній
в) Християнське віровчення і таїнства
3. Висновок