Глобалізація та її соціальні наслідки України

Дата добавления: 01 Апреля 2013 в 21:02
Автор: L*********@mail.ru
Тип работы: реферат
Скачать полностью (62.61 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

глобальні.docx

  —  65.01 Кб

ВСТУП. 
 
Глобалізація як історичне явище і феномен, а також як об'єктивна закономірність розвитку людства привертає все більшу увагу дослідників як у країнах Заходу, так і в країнах Сходу. В наш час формується нова галузь науки — глобалістика, яка є молодою і міждисциплінарною. Вона, в її сучасному розумінні, бере свої витоки з 60—70-х років XX століття. До середини 90-х років ця наука трактувалась в основному обмежено, лише як вчення про глобальні проблеми сучасності — природні та суспільні. 
 
Головними глобальними вважались проблеми: екологічна, енергетична, сировинна, продовольча, демографічна, міжнародна безпека. Особливого розвитку глобалістика як наука не отримувала, оскільки вона не мала єдиного об'єкта і предмета досліджень, а також єдиної методології. Кожна глобальна проблема вивчалась окремо: екологія — екологами, економіка — економістами, соціологія — соціологами. До середини 90-х років серйозного наукового взаємозв'язку глобальних проблем, їхньої єдності, “контактних зон” між ними не було. Тому не було і глобалістики як науки в повному розумінні цього слова. Формування сучасних основ глобалістики розпочалось у 80-х роках XX століття. 
 
Головним завданням сучасної глобалістики як ми його розуміємо в результаті проведених досліджень, є не лише розкриття сутності, закономірностей і тенденцій глобалізації, а й пошук методологічних основ та розробка концепцій міжнародних антикризових стратегій, які в свою чергу були б базовими для розробки національних стратегій розвитку в умовах глобалізації. 
 
На межі XX—XXI століть світове співтовариство переходить до нової ери — ери глобалізації розвитку. Ця ера відкриває для людства не лише нові, небачені досі можливості розвитку і якісного зростання, але й нові загрози, проблеми і глобальні конфлікти. Якщо світ хоче не лише виживати, а й домагатися нового рівня розвитку для всіх країн, він повинен шукати нових шляхів подолання криз і конфліктів. Тому сьогодні вже немає сумніву, що перед людством об'єктивно постали глобальні проблеми XXI століття, невідкладні проблеми глобальної організації світового устрою і, навіть, прийнятного для всіх держав глобального управління (Global Governance). 
 
Світовий досвід другої половини XX століття показує, що ніякі специфічні умови, особливості національного розвитку, кризові стани і внутрішні трансформації не можуть ані відмінити, ані відкласти дію об'єктивних законів глобалізації розвитку. Країни, які виявляться неспроможними зайняти місце в системі світової глобалізації, неминуче опиняться під її “колесами”. Таким є закон сучасного розвитку — закон глобалізації. Глобалізація світового розвитку не є чимось таким, що впало на голову людства зненацька. Історично світ глобалізується і інтегрується в процесі всього періоду його розвитку. На наших очах у світовій економіці відбуваються ґрунтовні зміни. Людство послідовно відходить від моделі світу, в якій національна економіка окремих країн була досить ізольованою від решти світу бар'єрами, що стояли на перешкоді міжнародній торгівлі та зовнішнім інвестиціям, відстанню, часовими поясами, мовними бар'єрами, а також особливостями національного законодавства, культури й бізнесу. Людство рухається до такої моделі світу, де економіки окремих країн функціонують у рамках єдиної, взаємозалежної світової економічної системи. Цей процес прийнято називати глобалізацією. Тенденція до створення інтеґрованої економічної системи спостерігається уже впродовж багатьох років, проте останнім часом темпи змін значно прискорились, і, схоже, вони зберігатимуться і в перші роки XXI століття. 
 
Швидке формування глобальної економіки сприяє виникненню низки можливостей для бізнесу, як великого, так і малого. Воно дає змогу підприємствам збільшити обсяги своїх надходжень, скоротити витрати й підвищити прибутки. 
 
Хоч формування глобальної економіки дає новим, та вже діючим підприємствам цілого світу досить широкі можливості, воно призводить також і до виникнення певних проблем, навіть небезпек, з якими підприємцям раніше навіть не доводилося стикатись.

1.2. Глобалізація як об’єктивна  тенденція економічного і 
 
соціального розвитку 
 
Сьогодні перед суспільством стоять якісно нові завдання. Слід насамперед визначити основні постулати, так би мовити кредо сучасної глобалістики. З точки зору вчених основними з них є такі: 
 
— світ і світове людство є єдиним глобальним організмом; 
 
— глобалізація світу — це об'єктивне історичне явище і процес, на який можна впливати і керувати об'єднаними, солідарними зусиллями людства; 
 
— глобалізація несе в собі нові небачені можливості для розвитку людства і нові небачені загрози його існуванню; 
 
—людство повинно солідаризуватись і об'єднатись перед явищем глобальних загроз і для вирішення глобальних проблем; 
 
— глобальну кризу людства можна перебороти; 
 
— глобальну катастрофу людства ще можна відвернути; 
 
— глобальні проблеми — це не лише невирішені завдання, а й великі загрози всьому людству; 
 
— глобальні інтереси треба ставити вище національних; 
 
— глобальна інтеграція — це закономірність розвитку людства; 
 
— сучасна людина, як найвища соціальна цінність, набула глобального характеру і стала в центрі процесів глобалізації; 
 
— в майбутньому людство навчиться попереджувати виникнення глобальних проблем; 
 
— в основу інтегрованих системних розвитку глобалістики може бути покладена концепція ноосфери В. Вернадського. 
 
Говорячи про історичний характер глобальних проблем, глобалізацію сучасних загроз, конфліктів і криз багато дослідників пов'язують їх з поступовим розвитком суспільства. Вони підкреслюють зміну характеру криз і конфліктів у процесі розвитку. 
 
Після виникнення на початку 70-х років глобалістики як науки пройшло порівняно мало часу. До числа її перших досягнень варто віднести систематизацію глобальних проблем, хоч проведена вона в основному на емпіричній, а не на теоретичній основі. Теоретичні основи глобалістики розроблені ще вкрай слабо, що можна пояснити затягненим «внутріутробним» розвитком глобалістики, хиткістю її теоретичного фундаменту, недосконалістю методологічного і термінологічного апарату. Пройшло майже 7 років з моменту публікації цього твердження. Становище змінилося мало. Тому, починаючи з 1999 року, досить важливим завданням глобалістики вчені вважали розробку наукового апарату, в тому числі наукового глосарію глобалістики і глобалізації та бібліографії. В 2000 році в Міжнародному інституті глобалістики вперше був створений і опублікований науковий глосарій глобалістики і наукова бібліографія глобалістики, що, безумовно, дало поштовх розробці теорії і методології глобалістики. Це видання вийшло українською, російською і англійською мовами, в тому числі бібліографія мовами оригіналів. 
 
Необхідність подальшої еволюційної зміни глобалістики в XXI столітті стала очевидною. Концептуальна база глобалістики, яка склалась до початку XXI століття, показує, що прогрес є дуже значним і це дає можливість нарощувати зусилля. Є ціла низка знакових наукових робіт, які дозволяють говорити про позитивну еволюцію глобалістики. До 1995 року мова йшла лише про становлення глобалістики як науки, про визначення її сутності, сьогодні ж перед глобалістикою стоять нові завдання і надзавдання. В останній третині XX століття глобалістика носила, в основному, екологічний характер. І трактувалась обмежено, як вчення про глобальні проблеми сучасності. При систематизації глобальних проблем брали до уваги, перш за все, природні глобальні проблеми. Глобальні проблеми розглядались розрізнено, кожна зокрема, поза їх взаємозв'язком і взаємовпливом у динаміці світового розвитку. Тому одне із головних завдань, яке вчені поставили перед собою в 1995 році, відкриваючи цикл досліджень з глобалістики в системі НАН України (Інститут світової економіки і міжнародних відносин) — це реалізація системного комплексного підходу в глобалістиці і дослідження глобальних проблем в динаміці світового розвитку, тобто в процесі глобальних трансформацій і глобалізації розвитку. Надзавдання, яке вчені поставили перед собою при розробці проблем глобалістики, полягало в тому, щоб доводити результат досліджень до пошуку глобальних, регіональних, міжнародних і національних стратегічних рішень і стратегій вирішення глобальних проблем. Ще одна методологічна особливість цього підходу полягала в тому, що на перше місце було поставлено не «природні» глобальні проблеми, а антропогенні, тобто такі, що виникли в результаті розвитку світового суспільства, такі проблеми, які від сьогодні і, очевидно, назавжди відіграватимуть провідну роль. Йдеться також про прямий і зворотний зв'язок з ноосферою. 
 
Прогрес у теорії глобалістики, досягнутий за період 80—90-х років, дозволяє по-новому підійти до розкриття сутності глобальних проблем і, найперше, до визначення питання про те, які проблеми об'єктивно є глобальними і в чому полягає їх специфічний зміст. Дослідники дійшли висновку, що «глобальність» будь-якої системи слід розуміти не в кількісному, а в якісному вимірах. Система є глобальною тоді, коли відсутня реальна система більш високого таксономічного рівня. «Глобальність будь-якої проблеми визначається не стільки її роллю в житті тієї частини населення, яка реально від неї постраждала, скільки значенням цієї проблеми для долі всіх народів планети». 
 
В теорії і методології сучасної глобалістики важливим і ще не вирішеним питанням залишається питання про систематизацію і класифікацію глобальних проблем. Наукова класифікація глобальних проблем вимагає пошуку критеріїв класифікації. В літературі зафіксовано такий більш-менш загальноприйнятний варіант класифікації: 1) універсальні проблеми політичного і соціально-економічного характеру; 2) проблеми переважно природно-економічного характеру; 3) проблеми переважно соціального характеру; 4) проблеми екологічного характеру; 5) проблеми інформаційного характеру; 6) проблеми технологічного характеру; 7) проблеми науково-інтелектуального характеру; 8) проблеми змішаного характеру. 
 
Важливим моментом є наукова диференціація проблем, їх ранжування, а також встановлення взаємозв'язку і взаємовпливу в динаміці. Враховуючи, що всі глобальні проблеми є важливими, а також їхній об'єктивний взаємний вплив, разом із тим, необхідно виділяти серед них особливі, ключові проблеми, або «надпроблеми» чи «метапроблеми». Бо саме вони є критеріально визначальними для долі людства. Як і двадцять років тому назад, чи не найбільш глобальними проблемами першої групи є проблеми попередження ядерної війни і збереження миру, проблема зміцнення міжнародної безпеки. Незважаючи на «розрядку» і відсутність прямої загрози ядерної війни між наддержавами в умовах однополюсного світу, ця проблема зберігає і зберігатиме свою пріоритетність. Людство ніколи не зможе вирішити її до кінця, але повинно навчитись контролювати цю смертельну загрозу, максимально пом'якшуючи її гостроту. 
 
До розряду найбільш пріоритетних глобальних проблем людства, які мають особливо великий перспективний або, навіть, вічний характер, дослідники відносять глобальну проблему сталого розвитку світу, який визначається сьогодні і в майбутньому не стільки економічним зростанням держав і країн та забезпеченням розширеного відтворення в його традиційних вартісній і натурально-фізичній формах, скільки з соціально-економічним прогресом людства, забезпеченням розширеного відтворення інтелектуальних ресурсів та інтелектуального потенціалу, а також зростання якості і конкурентоспроможності розвитку, якості людського життя, розвитку людини як найвищої соціальної цінності. При цьому розуміється і покращення глобального навколишнього середовища. 
 
Ще одна особливо пріоритетна універсальна глобальна проблема, які вчені приділяють найбільшу увагу, є проблема підвищення рівня суспільної організованості і керованості світовим співтовариством і його розвитком. У сучасній глобалістиці цю проблему називають глобальним управлінням. Людство повинно знайти ефективну форму глобального управління, що має забезпечити синхронізований, справедливий розвиток для всіх націй і країн, а не лише для країн «золотого мільярда». До другої групи глобальних проблем сучасна глобалістика відносить такі проблеми природно-економічного характеру як енергетична, продовольча, екологічна, сировинна, Світового океану, ресурсна, інформаційна, технологічна. Багато дослідників-глобалістів схильні ставити на перше місце в цій групі проблем саме глобальну екологічну проблему, виходячи з безперспективності продовження «технократичного» розвитку суспільства і його загроз. 
 
Глобальна соціалізація розвитку висуває на передній план і третю групу глобальних проблем соціального характеру, яку справедливо називають «глобальною соціальною бомбою», підкладеною під майбутнє людства. Сюди входять глобальна демографічна проблема, проблеми боротьби цивілізацій, релігій, міжнаціональних відносин, демократії, духовності, культури, захисту здоров'я, організованої злочинності, корупції, безробіття і зубожіння людей світу. Традиційно глобалістика найбільшу увагу приділяє демографічній проблемі в аспекті перенаселення планети. Але сьогодні, коли Китай (1.3 млрд. чоловік населення) і Індія (1,1 млрд. чоловік населення) поступово виходять у лідери світового розвитку і демонструють здатність вирішувати продовольчі проблеми і проблеми розвитку, на перший план виходять глобальні проблеми соціальної якості життя — освіта, здоров'я, безпека людини, боротьба з організованою злочинністю, з тіньовою економікою, можливості розвитку народного підприємництва. 
 
Сучасна глобалістика цілком обгрунтовано концентрує свої зусилля на проблемах глобального розвитку, його якості і безпеки. Ця проблема світу в дослідженнях глобалістів була започаткована глобалістами — алярмістами Римського клубу (1968 р.), які досліджували песимістичні моделі, в яких можливості соціально-економічного розвитку визначаються лише економічним зростанням і демографічними факторами. Ці моделі вже застаріли. За останні 30 років були розроблені десятки нових моделей. Їх значення скоріше методологічного, ніж практичного характеру. Наполягання на «нульовому» глобальному зростанні заради екології нікого не втішає. Менш розвинені країни ніколи не погодяться відмовитись від розвитку в ім'я ілюзорної «стійкості світу», про це переконливо сказав Дж. Холліман ще в 1972 році. [ “Економіка” За ред. З.Г. Ватаманюка.] 
 
Друга різновидність концепцій сучасної глобалістики — «максималістські підходи» до вирішення глобальних проблем людства. Це концепції «глобальної рівності» і вирівнювання рівнів розвитку «центру» та периферії для збереження навколишнього середовища. Недолік цього підходу — відхід від реальності і однобічний максималізм країн, що розвиваються. 
 
Третя група концепцій глобалістики базується на ідеях тісного взаємозв'язку соціально-економічних і екологічних процесів розвитку. Це відповідає сучасному рівню осмислення глобальних проблем, але все ще є недостатнім, бо не досягає комплексного системного рівня бачення і все ще трактує глобальні проблеми кожну зокрема, визначаючи лише зв'язок між ними, а не єдину їх систему. 
 
І лише з початком 90-х років з'являється четверта група концепцій глобалістики, базована на системному комплексному підході до досліджень і прогнозування процесів глобалізації. Досить багато дослідників-глобалістів є прибічниками універсального — міждисциплінарного підходу. Але, на жаль, як вищий прояв універсалізму в 90-ті роки прибічники цього підходу бачили лише екологізацію глобалістики, висунувши глобальну концепцію екологічного розвитку, як противагу одностороннім теоріям глобальної економіки і глобальної економізації розвитку. Деякі вчені вважають помилкою ставити знак рівності між обмеженою концепцією глобального розвитку і системністю та комплексністю глобальних процесів і їх досліджень з позицій глобалістики. Вже в 1993 році дослідниками України була висунута концепція еколого-економічного розвитку, яка була опублікована в журналі «Вісник Національної Академії наук України». Сьогодні уявлення про глобальний розвиток пішли ще далі і охоплюють вже не тільки соціальну, а й духовно-інтелектуальну сферу. 
 
За останнє десятиріччя в світовій глобалістиці особливо посилилась тенденція до пошуку шляхів підвищення організованості світового співтовариства. На перший план вийшла окрема синтетична проблема — глобальної керованості світом і світовим розвитком. У подальшому розпад СРСР. Глобальний трансформаційний хаос ще більше посилив потреби в таких дослідженнях та в пошуках «світового уряду». Виникла дуже гостра проблема співвідношення глобалізації і національного суверенітету держав. 
 
На перших етапах проблеми глобального управління мали наївний характер, тому що ідея «світового уряду» виставлялась як альтернатива національним урядам. Дослідники цього напряму шукали «центральну направляючу систему» зверху — через глобальні та міжнародні організації, такі як ООН, ОЄСР, МВФ, СБ та інші. До розгляду цього питання можна підійти ще й з бази корпоративного менеджменту і міжкорпоративних комунікацій. Сьогодні глобальна корпоратизація є важливою і органічною складовою глобалізації світу. Глобальні корпоративні комунікації стали настільки інтенсивними, що вже сьогодні вони є реальною основою майбутнього глобального корпоративного менеджменту, а через нього і глобального світового менеджменту. 
 
Ще починаючи з 1989 року вчені приділяли велику увагу глобальному корпоративному менеджменту. Про це говорить опублікована в Швейцарії наукова доповідь «Глобалізація корпоративних комунікацій». Сучасні проблеми глобального управління нерозривно пов'язані з інформаційною глобалізацією, в тому числі з глобальними масовими комунікаціями. Цей зв'язок є настільки тісним, що багато дослідників пропонують інтегрований комунікатпвно-управлінський підхід в глобалістиці. Після всього позитивного і негативного досвіду сьогодні знову дуже актуальними проблемами глобалістики стали проблеми глобального моделювання і прогнозування. 
 
Глобальне моделювання до кінця XX століття стало реальною практикою і механізмом, через які досліджуються варіанти «поведінки» глобальних систем. Відомо, що витоки глобального моделювання відносяться до таких проектів як «Мир-1», «Мир-2» або «Світова динаміка» Д. Форрестера (1971). Такі або подібні моделі розроблялись і в колишньому СРСР. В 70—80-х роках з'явились так звані «соціалізовані глобальні моделі», поліпроблемного типу, які вимагали розв'язання величезного кола методологічних проблем. 
 
Дуже складною проблемою було і залишається моделювання такого вузла загальнопланетарних проблем як міжнародна безпека і збереження миру. Глобальна універсальність цієї проблеми призвела до парадоксу — починаючи з 90-х років провідні глобалісти світу взагалі виносять цю метапроблему «за дужки». В доповіді Римському клубу за 1991 рік глобальна проблема безпеки і захисту миру також не значиться. На сьогоднішній день вчені виступають за те, щоб глобальна проблема міжнародної безпеки і захисту миру залишалась на порядку денному людства і, найперше, глобалістів-дослідників. 
 
Сучасні глобалісти-дослідники поступово, хоч і нелегко, відмовляються від ідеалізму в методології глобалістики і глобалізації. Професор Л. Туроу з МТІ (США), закликаючи вчитись і переймати зразки соціальних досягнень і норм передових країн, пише: «Якщо все населення Землі буде мати продуктивність праці Швейцарії, стандарт споживання Китаю, соціальне вирівнювання Швеції і дисципліну Японії, планета зможе витримати набагато більше населення, ніж сьогодні». Відмовляючись від наївного ідеалізму, ми все ж дотримуємося принципів і методології стриманого оптимізму. При збереженні миру на Землі глобальна інтеграція людства, об'єднана сила праці народів усіх країн, досягнення інтелектуальної технологічної революції дозволить вирішити або пом'якшити глобальні проблеми людства і забезпечити нову якість людського розвитку. 
 
Ми схильні відносити проблеми глобального моделювання і прогнозування до інтегральної проблеми глобального управління. Дотримуючись комплексного і системного підходу, але разом із тим виходячи з відомих ресурсних обмежень, ми неминуче йдемо шляхом самообмежень, тобто шляхом об'єктивно неминучого селективного підходу. Відповідно до цього вибору глобальному менеджменту і глобальному правлінню буде приділена особлива увага.

2.2. Розвинуті країни та  їх роль у глобалізації 
 
Передові сучасні політичні діячі і вчені-дослідники закликають людство свідомо прийняти виклики і загрози глобалізації розвитку як неминучість і як нову можливість розвитку та прогресу і активно використовувати ці нові можливості. Єдино можливою відповіддю людства на виклики і загрози глобалізації є світова солідарність, єднання світу, глобальна інтеграція, глобальна справедливість і глобальна демократія. Приймаючи виклик глобалізації, людство повинно знайти в собі сили, щоб піднятись до рівня справедливої глобалізації для всіх народів і для всіх громадян світу. Переможців у глобалізації не повинно бути і об'єктивно бути не може. Глобалізація — це спільна доля людства. Якщо деякі країни — світові лідери зроблять спробу силою взяти лише собі всі досягнення глобалізації і його позитиви, а негативні результати перекласти на плечі слабких країн, світова катастрофа стане неминучою, бо людство зіткнеться з незворотним процесом глобальної деградації.

Великі «глобальні» країни, такі як США, Японія, Китай, Індія, Росія, Європейський Союз несуть особливу відповідальність за розробку нових і менш жорстких правил «глобальної гри». Вони повинні відмовитись від політики глобального тиску сильних країн на менш розвинені країни та країни перехідного періоду. Цього об'єктивно вимагають і їхні власні інтереси і весь хід світового розвитку. 
 
На сьогоднішній день особливо гостро проявляють себе нові закономірності, які діють синхронно і однонаправлено. Це, по-перше, колосальне зростання масштабів глобалізації, по-друге, стрімке прискорення процесів глобалізації, по-третє, посилення і поглиблення глобальної інтеграції. Відмінити, відкласти, загальмувати глобалізацію нікому не вдасться. Неможливо сховатись від глобалізації або спрямувати її лише в своїх егоїстичних інтересах, як того хочуть деякі великі країни. Досвід показує, що під ударами глобалізації не здатна вистояти жодна окремо взята супермодерна фінансова імперія, навіть така як Японія чи США. 
 
Глобальний егоїзм країн-лідерів — одна з найбільших сучасних загроз людству. Він призводить до глобальної нерівності країн і людей світу через нерівність технологій та умов життя розвинутих країн та менш розвинутих країн. Протягом надто великого історичного періоду, та навіть і в XX столітті «передові» країни світу, виходячи з абсурдно зрозумілих егоїстичних інтересів усі свої міжнародні і глобальні стратегії будували на тому, щоб перемогти в конкурентній боротьбі ослаблені країни. Вони не розуміли і ще не розуміють, що перемога над слабкими ослаблює «переможців» і веде їх до неминучої деградації, яка матиме незворотний характер. 
 
Загроза посилення глобальної нерівності йде разом із глобальною загрозою світового поневолення окремої людини, соціальних груп, цілих суспільств і націй-держав (Папа Павло II, 2000). Про це свідчать і нові тенденції світового розвитку. В цьому світлі майбутня світопобудова, перспективи домінування західної цивілізації не видаються вже оптимістичними навіть представникам Заходу, таким як Г. Шредер, Г. Коль, Ж. Ширак, Б. Клінтон, Т. Блер, Ф. Гонсалес та інші. Це стосується і Європейського Союзу, який егоїстично дискримінує Україну відносно її реінтеграції з Європою. 
 
Бажаний для Заходу прорив на новий, небачено високий рівень технологій на користь лише «передових» країн не відбудеться, бо технологічно відсталий і деградуючий глобальний ринок неминуче зупинить цей прорив. Глобальні країни-лідери сьогодні поставлені перед стратегічною альтернативою: або забезпечити поступовий, еволюційний, якісно новий розвиток всього глобалізованого світу, або зіткнутися з такими новими глобальними проблемами, з якими вони будуть самі неспроможні справитись, а світ і світовий ресурс для них уже буде втрачено назавжди. 
 
Що ж заважає розвитку глобального світу як єдиного цілого? Надто велика кількість населення світу? Чи може надто великі масштаби зубожіння відсталих країн? Очевидно, що цьому заважає західний менталітет егоїзму і бажання зберегти «зверхність». Комплекс зверхності Заходу в поєднанні з комплексом меншовартості відсталих країн є головною причиною відсутності глобальних стратегій розвитку і стратегій глобалізації розвитку не тільки для усього світу, але навіть і для самих західних країн, в тому числі і країн «великої сімки» (США, Канада, Великобританія, ФРН, Франція, Японія, Італія). 
 
Дослідження останніх років, проведені як на Заході, так і на Сході, переконливо показують, що некерована або егоїстично керована Заходом глобалізація неминуче призведе до глобальної “загибелі” світу, до кінця його гуманістичної «людської» історії і до початку технотронної історії світу, де людині буде відведена другорядна роль в умовах далеко не солодкого технотронного рабства. Це призведе до незворотних негативних змін у розвитку людської цивілізації. Сучасна світова демократія, яка є ще дуже далекою від високих рівнів розвитку, впаде в «технократичну», технотронну підпорядкованість, що призведе до негативної зміни самого характеру розвитку цивілізації. Це буде розвиток не для людини, як вищої цінності, а проти людини. А для кого ж і для чого ж? Розвиток для розвитку, чи розвиток для розвитку технотронних ідолів? Знову перед людством виникає загроза глухого кута в розвитку. Цей глухий кут є набагато складнішим від глухого кута тотальної індустріальної цивілізації, коли в таких країнах, як колишній СРСР, штучним і фальшивим гаслом розвитку було: «Копай кар'єр глибше, добувай залізної руди більше, виплавляй металу більше, виробляй ще більш потужні екскаватори, щоб копати кар'єр ще глибше...», а людина випала з системи цінностей і деградувала. В умовах технотронно-інформаційної ери людина вже не зможе «випасти з системи», вона буде зомбована системою і буде назавжди підкорена глобальним технотронним світом. Через Інтернет, інші такого роду системи людству буде нав'язане створення глобального середовища взаємозв'язку і взаємодії. На це піде приблизно 50 років XXI століття. В процесі глобальної інтернетизації буде поетапно запроваджено нову ідеологію і нову форму соціальної організації — глобальний і транснаціональний корпоративізм. Саме він стане новою ідеологією світового розвитку. Саме він диктуватиме формування глобальних і національних стратегій і політик розвитку в рамках нових надмогутніх політико-фінансових, інформаційно-адміністративних світових корпорацій типу «Майкрософт». 
 
В історії людства, особливо в XX столітті, вперто пробивали собі дорогу глобальні нації-держави (США, СРСР, ФРН, Великобританія, Франція, Японія, Китай, Індія). В XXI столітті більшість з них стануть воістину глобальними корпоративними державами. Саме вони будуть носіями доктрин — корпоративізму і глобального нео-корпоративізму. 
 
Глобальний корпоративізм країн «великої сімки» поки що є дуже обмеженим і егоцентричним. Проблеми світу ці країни схильні вирішувати з позицій своїх національних і групових інтересів. Вони поки що не здатні піднятись на новий рівень бачення світу, не здатні розробити і реалізувати глобальну стратегію взаємодопомоги і кооперації як основи спільного сумісного виживання. Немає ознак того, що саме ці країни-лідери світу забезпечують сучасний розвиток концепцій та ідей глобального корпоративізму, виходячи з умов та імперативів подолання глобальної кризи. Вкрай низькою за рівнем і дією залишається глобальна колективна відповідальність провідних країн світу. Парадокс сучасного етапу глобалізації полягає і в тому, що на його фоні паралельно з процесами глобальної інтеграції інтенсивно ідуть процеси сучасної цивілізаційної диференціації і роз'єднання світу. Зіткнення західної і ісламської цивілізацій стало більш ніж серйозною проблемою. Цей конфлікт став загрозою для всього людства. 
 
У зв'язку з цим виникає запитання, а чи не є глобальна відчуженість європейців до Росії, а за інерцією і до України, закономірністю, а не історичним непорозумінням чи злою волею. Сучасні дослідники (Б. Гаврилишин, А. Гуцал та інші), обгрунтовано наголошують, що ситуація України, як нової безсумнівно глобальної держави є ситуацією між двома глобальними цивілізаціями — європейською і азійською, що тепер «розходяться» до своїх витоків. Потенційна можливість створення глобальної євразійської цивілізації об'єктивно не стоїть на порядку денному XXI століття. Говорячи про Україну як нову велику європейську державу, яка прагне відновити своє місце в Європі, дослідники і політичні лідери відзначають вкрай суперечливий і негативний феномен «зникнення» України з глобальної (світової) бізнесової і інтелектуально-культурної арени наприкінці 90-х років XX століття. Незважаючи на те, що європейці цього «недобачають», історичним імперативом XXI століття для України є і залишається реінтеграція з Європою і глобальна інтеграція в світові структури, але не як «бідного родича» нового глобального світу, а на підставі інтенсивного зростання міжнародної конкурентоспроможності завдяки випереджаючого внутрішнього розвитку інноваційного типу, в основі якого великий інтелектуальний потенціал нації і працелюбність народу, який пізнав ціну праці. 
 
Зростання ролі і місця інтелектуальної і гуманітарної глобальної інтеграції вступає у суперечність із глобальною теорією трансатлантичного економізму. Але тут можливі компроміси, оскільки в нову еру інтелектуальної глобальної економіки трансатлантичний економізм або буде неминуче піддано інтелектуалізації, або він зійде зі сцени. Тому, оцінюючи перспективи України щодо реалізації її «глобального замислу» — інтеграції в Європу, слід ще раз наголосити, що наздогнати Європу Україна не зможе. Вона через внутрішній інтелектуально-інноваційний розвиток має Європою знову стати і тоді європейці прийдуть до неї по науку. І це трапиться вже в першій половині XXI століття. Але вже сьогодні ми повинні розпочати творчу конкуренцію з Європою за безпеку і якість розвитку. Важливою сучасною прикметною рисою економіки США та інших економічно розвинених країн Заходу є систематична еволюційна трансформація під тиском нових і високих технологій. Цю трансформацію не слід змішувати з поняттям системної трансформації, або трансформації неринкової економіки до ринкової системи, що є характерною для нових незалежних країн Центральної і Східної Європи. Історичний досвід Америки свідчить, що колишня колонія і нація фермерів змогла досягти космічних висот завдяки впровадженню машин та нової технології під час "промислової революції". Наступні революційні технологічні перетворення сталися вже в XX сторіччі - комплексна механізація, автоматизація, кібернетизація, інформати-зація, елекронізація, і, нарешті, перехід до технотронно-інформаційної ери. 
 
Велику трансформацію економічної і промислової політики США можна побачити, оцінюючи еволюцію цієї країни щодо політики у міжнародній торгівлі та за рівнем її інтеграції у світову економіку. Аж до кінця Другої світової війни США вели жорстку протекціоністську політику. Протекціонізм став однією з причин Великої економічної депресії в США 30-х років. Тому після війни США перейшли до стратегії вільної торгівлі, або стратегії відкритої економіки. Ця стратегія дала свої позитивні результати, але вже починаючи з 70-80-х років багато галузей промисловості США почали відчувати реальні загрози з боку потужних іноземних конкурентів. Почав зростати дефіцит торговельного балансу. Виникла загроза економічній безпеці країни, міжнародній конкурентоспроможності, почалось падіння питомої ваги США в загальному обсязі світової економіки. Міжнародна економічна безпека стала найважливішим пріоритетом національної і міжнародної стратегії США. 
 
Розглянута на прикладі США економічна еволюційна трансформація є характерною і для інших країн світу, незважаючи на специфіку кожної країни. Тобто економічна трансформація має глобальний характер. На особливу увагу заслуговує досвід Європи і Південно-Східної Азії. Тут трансформації економіки, і особливо промисловості проходили в класичних формах і досягли найвищого рівня. На нинішньому етапі трансформація економік як динамічний процес остаточно і реально, і не лише як закономірність, набула глобального характеру. Вже практично немає країни, яку б не торкалась глобальна трансформація. В процесах економічної трансформації все більш провідне місце займає приватизація, масштаби якої набули глобального характеру. Але не слід забувати, що за своєю природою приватизація відрізняється, диференціюється від регіону до регіону і навіть від країни до країни. Для Заходу приватизація означає передачу державою деяких своїх функцій приватному сектору. В країнах Центральної та Східної Європи приватизація означає зміну форм власності від державної до акціонерної в рамках переходу від надцентралізованої державної економіки до ринкової. 
 
Сучасні національні і міжнародні економічні стратегії приділяють і будуть приділяти особливу увагу таким новим аспектам економічного розвитку і економічного зростання як загальна організація економіки, й конкурентоспроможність, стабільність і стійкість та здатність до виживання в екстремальних умовах, а також до саморозвитку в будь-яких ускладнених умовах внутрішнього і зовнішнього середовища. В останній період сучасної економічної історії все більшого значення набуває категорія економічної безпеки. Вона трактується як на рівні національної економіки, так і на міжнародному рівні. 
 
Класичні економічні теорії XIX століття не дають повного висвітлення категорій національної і міжнародної економічної безпеки. І це зрозуміло. Сучасна національна економіка, тобто і економічна система, і структура народного господарства повинні бути організовані так, щоб забезпечити не лише нормальне функціонування економіки, а й мінімізувати всі загрози її стійкості, стабільності, здатності до виживання і до підвищення ефективності і конкурентоспроможності. 
 
Кожна національна економіка розвивається не в якомусь ідеальному вакуумі, а цілком реальному навколишньому економічному і політичному середовищі. Слід розрізняти внутрішнє середовище і зовнішнє, або міжнародне економічне середовище. Як внутрішнє, так і зовнішнє навколишнє середовище ніколи не буває ідеально стабільним і сприятливим. Воно завжди включає складну сукупність загроз і нових можливостей розвитку. Внутрішнє середовище більшою мірою підконтрольне національним системам управління і регулювання, ніж зовнішнє, яке формується під впливом величезної сукупності різнонаправлених факторів. Деякі з них носять регіональний і навіть глобальний характер. У певні періоди розвиток національної економіки кожної країни об'єктивно входить у надзвичайно складну фазу. І тоді питання економічної безпеки стають найбільш пріоритетними. Саме в такій історичній фазі перебуває сьогодні група республік колишнього СРСР, в тому числі Україна. Тут одночасно йде зміна суспільно-економічної формації, ведеться радикальна реформа економічної системи на фоні структурної кризи і найгострішої загальноекономічної кризи, викликаної в тому числі надмілітаризацією економіки в умовах колишнього СРСР. 
 
Не менш складним є регіональне і глобальне навколишнє середовище для економічного розвитку цих країн і перш за все України. Впродовж довгого часу це був режим неприродного економічного розвитку в умовах тоталітарних імперій, в яких Україні відводилась роль розвиненої колонії. В останній період після проголошення незалежності зовнішнє економічне і політичне оточення України характеризується різким посиленням економічного тиску, спробами економічної блокади і "холодної економічної війни" з боку низки крупних держав, у тому числі й сусідніх. В стратегіях і політиці зарубіжних країн аж до останнього часу було відсутнє розуміння ролі і місця України як важливого фактора політичної стабілізації і міжнародної економічної безпеки. Лише починаючи з 1993 року США, Німеччина і деякі інші країни включили існування незалежної, економічно сильної України в свої національні інтереси і стратегії. Це значно покращило її зовнішнє навколишнє середовище, зупинило прояви економічної агресії, блокади і війни. США надали Україні режим найбільшого сприяння в торгівлі і режим преференцій, а також велику допомогу, яка через існування ряду причин почала реалізовуватись починаючи практично лише з 1995 року. Під впливом США і провідних країн Європи міжнародні фінансові організації, такі як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк нададуть Україні багатомільярдні пільгові кредити. 
 
Це дасть можливість провести стратегічні стабілізаційні заходи, посилити економічний суверенітет України, зменшити зовнішню економічну і ресурсну залежність від сусідів-монополістів і розпочати радикальні економічні і структурні реформи, що приведе до покращання внутрішнього економічного середовища і посилення економічної безпеки. 
 
Захист економічного суверенітету кожної держави є найвищим національним пріоритетом. Зовнішня економічна залежність має свій критичний рівень і межі, за якими іде втрата реального державного суверенітету. Економічна могутність держави, економічна сила країни, її економічний потенціал і можливості економічного розвитку і прогресу рівною мірою залежать від сукупності факторів зовнішньої і внутрішньої безпеки. Тому в сучасних концепціях економічних стратегій і політик ряду зарубіжних країн (США, ФРН, Японія) особливе місце відводиться питанням захисту економічного потенціалу, тобто питанням економічної безпеки. В цих країнах вже інвестовано великі інтелектуальні зусилля на розробку стратегій економічної безпеки, на вдосконалення системи стратегічної економічної розвідки і прогнозування. 
 
Відомо, що на сьогоднішній день незалежні країни - колишні республіки СРСР, у тому числі й Україна, знаходяться в центрі уваги. Слід виходити з геополітичного місця і ролі та потенційного значення України як могутнього фактора стабілізації в Європі і Євразії. 
 
З огляду на стратегічні критерії, наших зарубіжних політичних і економічних партнерів найбільше цікавлять такі питання як специфіка, характер і перспективи нинішньої глибокої економічної кризи і кризи управління, межі можливого спаду виробництва, масштаби економічних можливостей і загроз для зарубіжних інвесторів, ємкість (нинішня і перспективна) національних ринків України, потенцінна конкурентно-спроможність економіки в цілому та її складових частин, економічні й ресурсні резерви, реальна мобільність та ефективність робочої сили, легальна захищеність зарубіжних інвестицій і можливості комерціалізації науково-технологічного потенціалу, можливі наслідки повного економічного краху. Всі питання розвитку перехідної економіки України є предметом особливої зацікавленості зарубіжних аналітиків. 
 
Радикальні економічні реформи, приватизація, економічна демократія, зростаюча господарська (економічна) самодіяльність населення посилюють інтенсивність економічної динаміки і формують передумови для соціально-економічного прогресу. На порозі XXI століття стався величезний глобальний вибух - крах тоталітарних політичних, економічних і соціальних систем, внаслідок якого кардинально змінилась глобальна ситуація і загальна політична картина світу. Розпад СРСР і світової системи соціалізму, ліквідація Варшавського пакту, реінтеграція Німеччини, інтенсивна інтеграція Західної Європи, створення великої кількості нових незалежних держав в Європі та Євразії, зміни політичних і соціальних систем у нових незалежних країнах, посилення процесів глобальної інтеграції- все це матиме величезні історичні наслідки. Під впливом цих процесів на порозі XXI століття світ зіткнувся з низкою нових глобальних проблем, до вирішення яких він не був і ще не є підготовленим. Серед цих нових проблем найважливіше місце посідають проблеми виживання, трансформації і розвитку. 
 
Без успішного вирішення означених проблем не можна сподіватись на безпечне майбутнє. Глобальна безпека сьогодні зіткнулась з новими небаченими раніше загрозами, специфічну природу яких ясно видно на прикладі колишньої Югославії. Модель югославської трагедії є глобальною і може повторитись і на території колишнього СРСР. Для України, виникнення і становлення якої як великої незалежної європейської держави є по суті глобальним історичним і політичним феноменом, проблеми впливу глобальних трансформацій і глобальної інтеграції повстали з особливою силою. Якщо протягом найближчих 5-10 років Україна не інтегрується у світові і європейські політичні та економічні структури, вона не матиме історичної перспективи як незалежна держава. Рішення будь-яких актуальних національних проблем не дадуть бажаних результатів, якщо ці рішення не виходитимуть з повного урахування впливу глобальних факторів. Цим визначається особливе значення розробки національних і міжнародних стратегій нових незалежних країн, у тому числі України. Цим визначається особлива актуальність і значимість наукових досліджень у галузі політичної і економічної глобалістики 
 
Вчені вважабть, що одним з головних завдань співробітництва XXI століття є пошук можливостей для формування глобальних міжнародних стратегій співробітництва і забезпечення на цій основі гарантій і передумов національної і міжнародної безпеки. Відома формула Римського клубу: "Мислити глобально, діяти локально" - повинна знайти своє втілення. Необхідно суттєво розширити традиційне визначення і розуміння проблеми міжнародної безпеки (безпеки виживання, існування і розвитку) через глобальну інтеграцію і співробітництво. Вона розглядається як комплексна, багатоаспектна проблема не лише завдяки введенню додаткових чинників та вимірів в економічній, екологічній, інформаційній та соціальній сферах, але й завдяки "правам і свободам" людини над правами держави. 
 
Наприкінці XX століття людство полинуло до нового складного етапу історії - до епохи глобальних потрясінь, криз і трансформацій. Суть нових глобальних трансформацій полягає перш за все в переході від одного світу з його двома протилежними соціально-політичними системами, двома ворогуючими військово-політичними блоками і глобальною конфронтацією до якогось нового стану. Але не тільки в цьому. Ліквідація тоталітарних політичних і економічних систем, демократизація і відкритість суспільства, включаючи економічну демократію - це також найважливіші і суттєві складові нової стадії трансформацій. Сьогодні наука ще не має остаточної відповіді на запитання про характер нових глобальних трансформацій. Очевидно, що замість двополярного новий світ може стати або багатополярним, або однополярним. Але чи існують гарантії проти реставрації тоталітарних систем і держав, чи безповоротною є "холодна війна", чи не замінить її "холодний мир", чи достатньо підстав сподіватися, що на зміну епосі конфронтації прийшла епоха співробітництва і розвитку на базі співробітництва? Ці і багато інших важливих запитань ще не знайшли відповіді. На рівні робочих гіпотез на нинішньому перехідному етапі є можливими всі сценарії розвитку подій аж до реставрації тоталітарних систем включно. Питання в тому, чи будемо ми мати хоча б мінімальний набір сил і чинників протидії такому можливому розвитку. Наприклад, теоретично є можливим, хоч практично і малоймовірним, новий варіант двополярності. Хоч багато вчених і політиків вважають, що перетворення Росії в нову наддержаву є нереальним, ця точка зору нам здається не досить обґрунтованою. Тут все залежатиме від внутрішнього розвитку Росії, від її здатності притягати й об'єднувати навколо себе інші країни і від загального балансу сил. В усякому разі фактор Росії залишається фактором глобального характеру, а її прагнення як до великої світової держави і наддержави є реальною політикою і стратегією, про що свідчить феномен Білорусії, спроби "білорусизації" інших країн - багатьох колишніх республік СРСР. Крім того, на роль великих держав і навіть наддержав вже реально претендують Японія, Німеччина і навіть Китай. Слід особливо відзначити і фактор інтегрованої, об'єднаної Європи, яка стає, поряд зі США, глобальним силовим центром. 
 
На рівні наукових гіпотез сьогодні можна вважати найбільш вірогідними сценарії багатополярного або однополярного світу. Обидва вони є можливими, бо на користь кожного з них діють могутні фактори - політичні, економічні і військові. Але їх порівняльні переваги потрібно і можливо визначати лише з точки зору глобальної політичної динаміки. А вона сьогодні ще не досить рельєфно окреслена. Разом із тим немає сумнівів, що крах двополярної конфронтаційної структури створює не лише безпрецедентні історичні можливості, а й нові небезпеки і загрози людству. 
 
Серед цих нових можливостей є взаємозалежність, інтеграція та глобалізація політичних і економічних процесів і структур як основа для широкого міжнародного співробітництва. Серед нових небезпек і загроз - відсутність стабільності, безконтрольність і некерованість регіональних і глобальних процесів. Двополярність у системі СРСР-США, хоч і викликала значні загострення і конфронтації, але врешті-решт означала і певну стабільність і збалансованість контролю глобальних процесів. Сьогодні ми дивимось на той минулий розкол світу в системі двополярності як на архаїзм, але та стара глобальна система забезпечувала відносну стабільність через політику і відповідні механізми стримування. Таку стабільність і контроль в умовах однополярної або багатополярної системи можливо буде знову відновити лише через глобальне співробітництво і лише на певному його рівні. Звідси глобальна інтеграція і глобальне співробітництво стають безальтернативними. Сучасний перший етап глобальної трансформації і переходу об'єктивно несе в собі нестабільність. Простота і відома симетрія глобальної ситуації двополярного світу поступились місцем невизначеності і дестабілізації, що видно з прикладу відносин США-Росія, Росія-Україна, Росія-інші республіки колишнього СРСР, США-колишня Югославія та інші. 
 
Ця невизначеність і нестабільність є великою загрозою для загального миру і безпеки. Для глобального світового розвитку і в наші дні, як і в епоху "холодної війни", є характерними великі і глибокі суперечності і конфлікти, територіальні претензії, етнічна ворожнеча й релігійна нетерпимість. Усе це разом взяте створює картину глобальної нестабільності. Тому, як нам здається, і в теоретичних пошуках, і в практичній політиці і старі, і новостворені країни повинні шукати загальноприйнятні механізми забезпечення стабільності міжнародної безпеки. Аналіз показує, що це стане можливим лише на основі пошуку ліній збігу стратегічних інтересів. Дослідники приділяють велику увагу визначенню сучасних і прогнозуванню майбутніх національних і міжнародних стратегічних інтересів провідних країн світу. Чи можуть, наприклад, США мати довгостроковий інтерес до стратегічного партнерства з Україною? Які політичні й економічні інтереси можуть дати поштовх формуванню партнерського трикутника США-Україна- Росія, якщо він є реально можливим?

Серед ще не досліджених і не вирішених питань сучасності є і велике питання про нову політичну алгебру полюсності. З огляду на попередні первинні дослідження вчені схиляються до висновків, що загальна тенденція сучасності - це рух до політичної багатополярності. Але це лише робоча гіпотеза, бо багато чинників впливу і аспектів розвитку ще не вивчено і не визначено. Поки що ясно одне: рух до багатополярності не може бути спокійним, простим і мирним. Глобальна перспектива і стратегічна мета є безальтернативною. Людство, якщо воно хоче вижити й розвиватись, повинне рухатись до побудови нового світового порядку, демократичного і справедливого, в центрі якого мусить бути людина. Та чи зможе людство усунути головну загрозу - загрозу нової "холодної війни"? Готової відповіді на це запитання ще немає, але дослідження цього наукового напрямку ведуться вже декілька років, адже потрібні нові підходи, нові погляди і нові результати.

4. СВІТ І УКРАЇНА : ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ГЛОБАЛЬНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ 
 
Глобалізація економіки прискорила створення могутніх транснаціональних компаній, вплив яких відчувається не тільки на уряди “сильних” країн, але й на уряди країн, ринки яких поглинаються. Неоднорідність, неоднаковість економічного розвитку країн веде до певних об'єднань заради виживання та полегшення життя у країнах, що розвиваються. Супердержава Сполучені Штати Америки за останні десятиліття XX століття спочатку акумулювала та інтегрувала кадровий, інтелектуальний, науково-технологічний, фінансовий, виробничий потенціал Заходу, ефективно використала природні ресурси Земної кулі як противагу соціалістичній системі, а потім, після краху Радянського Союзу, ще більше зміцнила свою могутність і свій вплив у світі. 
 
На початку третього тисячоліття головне запитання, що постало перед кожною державою, - чи спроможна вона реально конкурувати із країнами "золотого мільярда", чи буде вона фінансово залежна і яку стратегію ій обрати? 
 
Тому, щоб зрозуміти до чого може привести Україну нинішній курс реформ, та яким шляхом їй іти, потрібно провести аналіз на основі проблем геоекономіки та геополітики. 
 
На сьогодні виділяються такі світові цивілізації, які знаходяться у постійному стані розвитку та інтеграції: Європейська, Північноамериканська, Південно-Східної Азії, Ісламська, Латиноамериканська та Африканська. Найбільш розвинена, впливова і одночасно найбільш "агресивна" в завоюванні ринків - це Європейська цивілізація. 
 
Кожне із цих об'єднань намагається мати ядерну зброю, створює спеціальні інститути, що координують економічні, політичні, культурні процеси в об'єднанні та сприяють розширенню сфер впливу. В цьому контексті особливий інтерес становлять постсоціалістичні країни, в числі яких і Україна з її виключним географічним положенням, багатими природними ресурсами та великим ринком збуту. 
 
З точки зору економічного розвитку і багатства в світі сформувалось два полюси: "країни золотого мільярда", тобто розвинені країни, та периферія Світового господарства. "Країни золотого мільярда" споживають 80% природних ресурсів, що видобуваються на земній кулі, з яких 40% США забирають собі. 
 
Розвинені країни в 60-ті роки XX століття, перш за все Європейська цивілізація, нав'язали світу свою ідеологію розвитку: лібералізацію та відкритість суспільства, яка виявилась для них дуже корисною. 
 
Дійсно, якщо в 60-ті роки стандарт життя на земній кулі як відношення багатства країн "золотого мільярда" до багатства країн із периферії світового господарства з такою ж кількістю населення становив 39:1, то наприкінці XX століття, через 40 років проведення політики, коли розвинені країни почали "допомагати" третім країнам, це співвідношення стало майже 80: 1. 
 
Отже, безумовно, політика відкритості суспільства та лібералізації виявилась дуже вигідною розвиненим країнам, бо, як писав наш класик, "більший меншого штовхає та ще й б'є за тим, що сила є". 
 
Це, співвідношення зайвий раз доводить справедливість першої основної теореми Паретто: "Через обмежені ресурси на земній кулі, якщо якась країна чи фірма збагачується, то лише завдяки збіднінню інших". Західна "допомога" Україні, яку через міжнародні фінансові інститути - Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, через інститути іноземних радників-консультантів, нав'язали Україні нинішній курс реформ, що є шляхом до однофакторної моделі вільного ринку - максималізації прибутку, моделі ринку Адама Сміта (ХVIII ст.), Чиказької школи (XIX ст.). 
 
Відповідно до першої основної теореми Паретго можна підтвердити - чим більшим буде зубожіння українського народу, тим більшим буде збагачення Заходу. 
 
Так, 20 млрд. доларів США, які "втекли" за кордон, успішно інвестують економіку Заходу. Те, що на ринку України 92% імпортних товарів - це теж великий успіх реформ в інтересах Заходу. 
 
Також те, що за вісім років реформ Україна втратила понад 74% свого економічного потенціалу завершило деіндустріалізацію країни, майже повністю знищивши вісім промислових галузей (легка промисловість скоротилась у 8 разів, електронна промисловість більш ніж в 100 разів тощо) - це теж корисно Заходу, бо Україна перестала бути конкурентом навіть на своєму внутрішньому ринку. В цлому знищення України як конкурента на світовому ринку іде досить успішно. 
 
Якщо Україна стартувала в реформи, перебуваючи в першій десятці найбільш розвинених країн світу, то сьогодні вона посідає місце далеко за сотим! 
 
Відбулось це через антинауковий характер, помилковий з точки зору економічної науки тих рекомендацій та вимог, які давали і ставили Президенту і Уряду іноземні радники-консультанти і які відображались в меморандумах між Урядом України та МВФ. 
 
Україні, щоб вийти з кризи, щоб перейти до стану економічного зростання, звичайно, потрібні інвестиції, в тому числі і іноземні, але, як показано в працях вчених, виконання саме умов МВФ спричиняє в Україні таке соціально-економічне середовище, яке відлякує приватних інвесторів. А оскільки економічна криза - це порушення законів економіки, то, не змінивши умов співпраці й МВФ в інтересах України, вийти з кризи в принципі неможливо, іншими словами, не змінивши курсу реформ, вийти з кризи неможливо навіть теоретично. Як міняти курс реформ, що потрібно робити, щоб відродити своє виробництво, як перейти від падіння виробництва до економічного зростання та зростання добробуту народу України, на це дає відповідь економічна наука і, зокрема, розробки вітчизняних науковців. 
 
На думку вчених, перш за все необхідно розробити свою, без участі іноземців (радників МВФ чи СБ) програму виходу з кризи та економічного зростання України. За основу можна було б взяти українську "Національну програму відродження України", яка розроблена за ініціативою і під керівництвом Ткаченка О. М. без залучення іноземних фахівців. Також потрібно звернути увагу на сукупність економічних теорій, серед яких провідними мали б бути українська інноваційна, що започаткована М. Туган-Барановським та Кейнсом. Адже використання однієї монетаристськрї еконрмічної теорії як базової - це шлях до національної катастрофи, бо вона здатна погасити інфляцію, але завжди викликає падіння виробництва. 
 
Також у нашій державі, на думку вчених, необхідно змінити банківську систему таким чином, щоб із нестійкої економічної системи, як це має місце сьогодні, вона формувала стійку економічну систему. 
 
Тільки сформувавши стійку економічну систему, можна забезпечити її якість через справедливу та ефективну податкову систему. 
 
Не підпорядкувавши банківську систему інтересам власного виробництва, неможливо забезпечити стійкість економічної системи, неможливо вийти з-під впливу міжнародної фінансової кризи, і не можливо досягнути приросту виробництва через будь-яку зміну податкової системи, навіть скасувавши податки зовсім. 
 
Із досвіду виходу із кризи, США, Японії, Німеччини та прогресу розвинених країн маємо висновок: із кризи можна вийти тільки на основі політики протекціонізму – підтримки свого виробника та захисту свого ринку. 
 
Політика лібералізації зовнішньоекономічної діяльності - це ефективний механізм завоювання ринків та нищення конкурентів з боку розвинених країн. 
 
Це підтверджується наступною теоремою про лібералізацію: якщо на земній кулі будь-яка країна,особливо мала, перебуває в кризі, а її президент чи уряд проводять чи продовжують політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, то своє виробництво ця країна не відродить навіть теоретично. 
 
І відповідно до цієї теореми можна стверджувати, що програма "Україна-2010" не буде виконана ніколи, це програма-міф, бо її головним механізмом виконання є політика лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Альтернативою цій програмі е згадана Національна програма відродження України, тому що головним механізмом її виконання є протекціонізм. 
 
Необхідною умовою виходу з кризи є відновлення купівельної спроможності населення, тобто підвищення рівня зарплат, пенсій та стипендій; відновлення довіри народу до президента та уряду настільки, щоб населення змогло трансформувати свої заощадження (12 млрд дол. США) в інвестиції. За цих умов суттєво зменшиться або й відпаде зовсім потреба у зовнішніх запозиченнях і тоді Україна матиме ознаку розвиненої країни. 
 
Щодо нового курсу реформ, то в цілому у суспільстві можливі три шляхи розвитку, якщо врахувати, що в XX столітті суспільство сформувало дві крайнощі свого розвитку: державний соціалізм та класичний (дикий) капіталізм. Між цими крайнощами знаходиться простір змішаної економіки - моделі розвинених країн. 
 
В тому ж XX столітті крайнощі себе вичерпали - спочатку класичний капіталізм (вільний ринок) під час кризи США 1929- 33 рр., а потім, в кінці XX століття, державний соціалізм. 
 
Отже, суспільство має три шляхи розвитку: два назад, до крайнощів: до державного соціалізму та до класичного капіталізму (вільного ринку) і один - уперед, до моделі змішаної економіки, до моделі розвинених країн. 
 
Зазначимо, що розвинені країни виштовхують всіх, хто не входить до їх кола, на периферію світового господарства, до "периферійного" капіталізму. 
 
При цьому і в тій і в іншій крайнощах розвитку з однаковою легкістю встановлюються тоталітарні режими. 
 
Особливістю країн “периферійного” капіталізму є те, що розвинені країни сприяють прямо чи опосередковано встановленню диктаторських режимів в них, створюючи одночасно міфи про підтримку і розвиток демократії, про відстоювання прав людини. Наприклад, диктаторський режим Піночета в Чилі був встановлений за сприяння МВФ. 
 
Отже, для того щоб ввійти в коло розвинених держав, а не йти на периферію світового господарства, потрібно в економіці, політиці та культурі відтворювати всі ознаки розвинених держав: 
 
- розвиток на основі сукупності економічних теорій, серед яких провідною є українська інноваційна теорія; 
 
- не протиставлення, а органічна єдність ринкової саморегуляції та державного регулювання еконйміки; 
 
- розвинена демократія, незалежність і патріотизм засобів масової інформації; 
 
- заборона продажу землі іноземцям, обмеження іноземних інвестицій в свої фірми; 
 
- використання національної ідеї, національних інтересів як ідеології розвитку країни;

- збереження незалежності  і керованості в політиці, економіці  та культурі, забезпечення всіх  умов для національної безпеки; 
 
- політика односторонньої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності по відношенню до країн, ринок яких завойовується з одночасним захистом свого ринку та підтримкою свого виробника тощо. 
 
Потрібно враховувати подвійну мораль Заходу. Захід ніколи не проводив у себе реформи за моделлю МВФ. Це рецепт Заходу для слаборозвинених країн. Всі ті країни, які досягли успіхів в економічному розвитку, ніколи не співпрацювали із МВФ. Всі ті, хто виконують умови МВФ, крім боргів та фінансового залежності, нічого не мають. Чехія, Словенія досягли успіху тільки після того, як відмовились від умов МВФ. 
 
Світова практика свідчить, що сучасний рівень інтернаціоналізації виробництва та транснаціоналізації капіталу потребує координації дій національних економік. Міжнародні фінансові організації практично проголосили себе такими координаторами. Так, МВФ, маючи у своєму розпорядженні потужні науково-дослідні установи і, зокрема, інститут МВФ, широкий загін експертів-спеціалістів з багатьох галузей науки, здійснює постійний моніторинг за макроекономічною політикою країн-членів фонду, а також за станом всієї світової економіки. 
 
Теоретично метод МВФ бездоганний. Міжнародні фінансові організації на чолі з МВФ покликані, начебто, надавати допомогу країнам, що стали на шлях самостійного розвитку, проводити більш узгоджену, скоординовану економічну політику, і в такий спосіб не допустити диспропорцій в розвитку світової економіки. Але його практична цінність виявляється дуже рідко. Так, в Чилі та Польщі метод МВФ спрацював більш-менш ефективно (і те за умов "коригування" цього методу на місцях). 
 
Практично ж, міжнародні економічні організації, використовуючи свій великий економічний потенціал, нав'язують ослабленим державам вигідну для себе модель економіки, як правило, фінансово залежну від МФО. 
 
За цих умов великі сподівання покладалися в Україні на фінансову допомогу з боку країн Заходу і, зокрема, на позики міжнародних фінансових організацій.В той же час, для розвинених країн Україна приваблива як сировинний придаток (займаючи 1% території земної кулі, Україна має 5,2% природних ресурсів). Заходу Україна потрібна слухняна і деградована. Українському народу - сильна і незалежна! Заходу потрібен нинішній курс реформ, який веде Україну на периферію світового господарства, Україні потрібен новий курс реформ, який веде в коло розвинених держав. Україна повинна зробити власний вибір. 
 
Міжнародні відносини, ЗЕД 
 
1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения: Учебное пособие. – М, ИВЦ. “Маркетинг”. 1996.- 496 с. 
 
2. Андрійчук В., Титаренко В. Між двома жорнами. Чи ефективний український експорт // Політика і час, - 1995. - №7, - C.25-27. 
 
3. Applied Еconomics, Junior Achievement - Peace Corps, USA, 1996.- 223 с. 
 
4. Барановский А.И., Турянская М.М. Торговля в Западной Европе. - М.: Знание, 1990. 
 
5. Бей О. Вільна торгівля і стратегія протекціонізму в світовій економіці // Політика і час-97, № 5-6, C.52-64. 
 
6. Березний А. Шлях до ГАТТ/СОТ // Політика і час –97, № 7, C.25-29. 
 
7. Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 1996. – 241 с. 
 
8. Внешняя торговля развитых капиталистических стран: Справочник / Под ред. И.Н. Устинова.- М., Международные отношения, 1989.- 178 с. 
 
9. Василенко Ю. Структурні зміни в експортній діяльності України // Економіка України, 1997. № 7, C.70. 
 
10. Васильева Н. Торговля с Россией – вид сверху и вид снизу // Бизнес, 1999, № 5, C.10-11. 
 
11. Волченко А. “Восточный базар – хороший базар”// Бизнес, 1999, № 10, C.11. 
 
12. Воронова Є.М. Мазаракі А.А. Експортний потенціал та розвиток зовнішньої торгівлі України: Конспект лекцій. – К.: 1994. -24 с. 
 
13. Герчикова М.Н. Международная встречная торговля // Внешняя торговля, 1990, № 12, C.17-22. 
 
14. Данилин Г. Мировой рынок: конкуренция или сотрудничество // МЭМО – 93, № 10, C.26. 
 
15. Дюмулен И. Внешнеторговый режим ведущих зарубежных стран // Внешняя торговля, 1996, № 4, C.45-48. 
 
16. Дюмулен И. Торгово-политическая система ГАТТ: принципы, правовые нормы и правила // Внешняя торговля, 1993, № 7-8. 
 
17. Зовнішньоекономічна діяльність України за 1996 р. (Статистичний довідник). – К., 1997р. 
 
18. Линдерт П. Экономика мирохозяйственных связей. - М.: Прогресс, 1992. 
 
19. Лисов А. Таможенное регулирование внешней торговли в условиях перехода к рынку // Внешняя торговля, 1993, № 9. 
 
20. Лугин К. Жизнь на дне / Бизнес, № 8 (319), 22 февраля, 1999. 
 
21. Киреев А. Международная экономика. – М.: “Международные отношения”, 1998.-416 с. 
 
22. Мальков Э. Зона свободной торговли: мировой опыт // Деловой мир – 92, 24 июня, C.7-8. 
 
23. Мировой рынок природного газа // Фінанси України – 95, 5 вересня, C.17-22. 
 
24. Нетарифне регулювання експортно-імпортних операцій // Буковинське віче. –1996. – C.2.

Страницы:12следующая →
Описание работы
ВСТУП.

Глобалізація як історичне явище і феномен, а також як об'єктивна закономірність розвитку людства привертає все більшу увагу дослідників як у країнах Заходу, так і в країнах Сходу. В наш час формується нова галузь науки — глобалістика, яка є молодою і міждисциплінарною. Вона, в її сучасному розумінні, бере свої витоки з 60—70-х років XX століття. До середини 90-х років ця наука трактувалась в основному обмежено, лише як вчення про глобальні проблеми сучасності — природні та суспільні.
Содержание
содержание отсутствует