Соціально-виховна робота

2. Методи, що допомагають педагогу осягнути внутрішній світ дитини в його своєрідності і цілісності, проникнути в глибину його переживань, спираючись на почуття дослідника й інтуїцію. Даний підхід зв’язаний із процесом розгортання людського ставлення однієї людини до іншої, що припускає толерантне, співчутливе ставлення, емпатійне (співчутливе), тобто, на основі діалогу.

Герменевтична педагогіка сприяє розумінню себе, іншого, інших, прийняттю усіх, як себе, а себе, як усіх, без чого неможливе виховання толерантності, а значить і нормальна людська комунікація. В основі педагогічної діяльності вчителя повинне бути живе значення і живе спілкування на основі живого слова, живого поняття, що, у свою чергу, важливо не саме по собі, а як шлях не просто до толерантності, розуміння, а шлях до толерантної взаємодії, взаємного розуміння. Якщо педагог толерантний, він упевнений, відкритий, недирективний, доброзичливий. Він виступає стосовно учня в ролі наставника.

Узагальнюючи сказане, можна стверджувати, що толерантно орієнтоване виховання володіє смислоутворюючим потенціалом, філолофсько-дидактичним змістом, у ньому актуалізується і виражається специфіка розуміння світу і себе в цьому світі.

2. Технологія ненасильницької комунікації

Прогресивна педагогіка завжди була пронизана ідеями гуманізму, послідовно виступала та виступає проти духовного та фізичного примушення. Незважаючи на відносно високий рівень опрацювання гуманістичних теорій і конкретних технологій, вони поки що з зусиллям знаходять втілення в реальній практиці. На жаль, насилля в прихованому, а іноді і в відкритому вигляді притаманні всій системі освіти. Це обумовлено багатьма причинами, і насамперед складнощами суспільного розвитку і прогресу.

Існує багато педагогічних ідей, пов’язаних з впровадженням принципу гуманності в теорію і практику навчання і виховання. Доцільно розглянути найбільш цікаві з точки зору ненасилля як квінтесенції цих теорій і ідей.

Відмова від різних форм примушення почалася культивуватися представниками гуманістичного напрямку в педагогіці, прибічниками вільного виховання (Ж.Ж.Руссо, М.Монтессорі, Л.М.Толстой та ін.).

Один із найбільш яскравих представників гуманістичної педагогіки – Ж.Ж.Руссо, французький філософ, педагог і письменник. Вихідною позицією Руссо є ідеалізація природного стану людини, заперечення ролі сучасної культури в розвитку особистості. Основні положення його педагогічної теорії: віра в могутність дитячої природи, прямування за спонтанним розвитком дитини, надання їй повної свободи і ізоляція від суспільства. Виховання повинно здійснюватися природно, відповідно до природи дитини. Великого значення Руссо надавав принципу вільного виховання. На його думку, свобода – одне з природних прав людини, і нікому не дозволено відбирати це право. Роль педагога повинна зводитись до того, щоб навести дитину на правильне вирішення проблеми, через побічний вплив. Очевидною є орієнтація на актуалізацію активності дитини, розвиток її ініціативи при непрямому і тактичному керівництві дорослим.

Ж.Ж.Руссо послідовно виступав проти різних форм примушення дітей.  Дитина повинна сама здобувати уроки з наслідків своїх вчинків, що буде стимулом для виникнення правильної уяви про те, як необхідно поводити себе в тій чи іншій ситуації. Отже, виховання – це не насильницький вплив дорослого, а засіб вільної орієнтації дитини в оточуючому світі сам підхід до дитини, в основі якого відмова від насилля, визначає одну із важливіших задач виховання:  дитина повинна бути вихована в дусі ненасилля, в силу чого головним стає виховання гарних почуттів, гарних суджень та доброї волі.

Особливої уваги з позиції втілення ідей ненасилля  в педагогічній практиці заслуговує концепція вільного виховання, запропонована італійським педагогом Марією Монтессорі. Суть її концепції виражає положення про те, що школа повинна давати простір вільним та природним проявам особистості дитини. Свободу Монтессорі розуміє не як звільнення від чогось, а як детальність. Причому поняття свободи тісно взаємопов’язане з поняттям дисциплінованості.

Самостійність дитини визнається однією з основних категорій його розвитку, причому ця самостійність, вважає М.Монтессорі, обумовлена насамперед закладеними в дитині від природи: “... Початок розвитку лежить всередині. Дитина росте не тому, що вона їсть, не тому, що вона дихає, не тому, що вона знаходиться в сприятливих температурних умовах, вона росте тому, що закладене в ній потенційне життя розвивається та проявляється, тому, що родюче зерно, з якого зародилося її життя, розвивається, підкоряючись його законам, обумовлених спадковістю”.

Вільне, природне виховання визначає і місце педагога в процесі формування особистості. Його задача полягає не в тому, щоб вмішуватися в природний хід дозрівання, а спостерігати за ним, сприяти нормальному розвитку життя в дитині. З урахуванням цього постулату будується і методика виховання. Уроки враховують індивідуальні особливості дітей. Вони повинні бути короткими, простими та об’єктивними. Головним методом ведення уроку повинно стати спостереження, яке передбачає свободу дитини.

Необхідно відмітити, що в педагогічній теорії і практиці М.Монтессорі спостерігається явно виражений перекіс в сторону визнання обумовленості психічного розвитку дитини біологічними факторами, спадковістю, що навряд чи може бути прийнято педагогікою не насилля. В той же час в її концепції підкупають дбайливе ставлення до особистості, орієнтація на самостійність, самодіяльність дитини, прагнення не тільки не принизити її гідність, але й слідувати його бажанням, чого дуже не вистачає традиційній педагогіці.

Принципове значення для педагогіки ненасилля мають погляди Л.М.Толстого, послідовно виступаючого проти системи освіти, що склалася на той час. Як і інші представники вільного виховання, Толстой впевнений в тому, що дітям від природи  притаманні високі моральні якості і властивості – правда, доброта, краса, гуманність, що кожна дитина народжується досконалою від природи, а псується під впливом навколишнього середовища, в тому числі і під впливом традиційної школи.

Толстой послідовно виступає за визнання прав дитини та невтручання вихователя в розвиток переконань і характеру дітей. Основний акцент він робить на природній атмосфері співпраці, що створюється між вчителем і учнем, яка повністю виключає примушення. Основна ідея його навчання полягає в тому, щоб учень навчався охоче, з бажанням.  Для цього необхідно, щоб те, чому навчають учня було зрозуміле і цікаве, щоб душевні сили його були в самих вигідних умовах. Толстой пропонував уникнути двох крайнощів: не говорити учню про те, що він не може знати і зрозуміти, і не говорити про те, що він знає не гірше, а іноді й краще вчителя.

Душевні сили учня повинні бути в найвигідніших умовах, а для цього необхідно: щоб не було нових, незвичних предметів та осіб там, де він вчиться; щоб учень не соромився вчителів та друзів; щоб учень не боявся покарання за нерозуміння; розум людини може діяти тільки тоді, коли він не пригнічується зовнішнім впливом; щоб розум не стомлювався; щоб урок відповідав силам учня, не дуже легкий, не дуже важкий.

Успішність навчання в більшій мірі залежить від вчителя, його моральних якостей, основними з яких є любов до педагогічної праці, любов до дітей.

В ідеях Л.М.Толстого в повній мірі втілилось його прагнення до створення добра, до ствердження любові до дітей. Визнаючи за дітьми право на свободу, активність, творчу самостійність, він закладає нові традиції в російській школі, в основі яких лежить заперечення змушення, розвиток всього найкращого, що є в дитині. 

Одним із послідовників Толстого, що розділяв його концепцію в області навчання і виховання, був російський педагог К.Н.Вентцель. Спираючись на погляди Толстого, він розробив цілісну систему виховання в дусі ненасилля. Свої педагогічні ідеї Вентцель втілив в створенні “Будинку вільної дитини” як прототипу “школи майбутнього”.

В “Будинку вільної дитини” не складають навчальних планів, як це є в сучасній школі, не користуються підручниками. На дитину треба дивитися не як на учня, а як на маленького шукача істини.

Особливе місце в концепції Вентцеля відведено методам навчання. Навчання повинно будуватися також з опорою не на викладання, а на вчення, де головна роль належить дослідницькому методу, основаному на тому, що діти самі проходять шлях відкриття будь-чого. Цей метод, за його словами, повинен бути методом звільнення в дитині творчих сил, методом пробудження і підтримки в ньому духу пошуку, дослідження, творчості. Вентцель поставив проблему удосконалення не викладання, як це часто буває в традиційній педагогіці, а вчення. Ця проблема знайшла своє подальше вирішення в деяких сучасних концепціях гуманістичної педагогіки.

Принципового значення для становлення педагогіки ненасилля на сучасному етапі мають погляди психолога, педагога Л.С.Виготського. Як відомо, його не відносять до представників гуманістичної психології. Більш того, деякі його висловлювання можуть свідчити про те, що він дотримувався “жорсткої” лінії в поглядах на проблему взаємодії педагогів і учнів. Його висловлювання відносно ідеалів вільного виховання достатньо критичні. Виготський висловив ряд ідей, які стосувалися активності всіх сторін процесу виховання, співвідношення об’єктивної та суб’єктивної вільності дитини, ролі педагога, який виступає в якості організатора середовища, ставлення до дитинства не як до “золотої пори”, а як до “періоду дисгармонії і і невідповідності організму і середовища”. Все це характеризує Виготського як реалістичного гуманіста і свідчить про те, що його погляди і ідеї можуть бути використані в побудові теорії і практики педагогіки не насилля на сучасному етапі.

Відомий внесок в проблему виховання в дусі ненасилля  вніс В.О.Сухомлинський, якого по праву можна віднести до класиків вітчизняної гуманістично орієнтованої педагогіки. Основа його поглядів – віра в дитину і любов до неї. Дитина – це людина, яка є найвищою із всіх цінностей світу, і тільки той може стати справжнім майстром-педагогом, хто вірить в людину, в його необмежені можливості. Сухомлинський пропагував душевне, чуйне ставлення до людської особистості, що формується, відкидаючи насилля і примушення по відношенню до неї, основою чого є не просто добре серце вчителя, а й добре знання дитини, його вікових і індивідуальних можливостей, а також любов як важка і захоплююча творча робота.

Позитивні зміни, що відбулися в нашому суспільстві, а також практична діяльність педагогів-новаторів і передових вчителів сприяли впровадженню ідей ненасильства в школи і інші учбові заклади. Основа цього була закладена в концепції середньої загальноосвітньої школи, де поставлена здача по демократизації школи, подоланню відчуження суспільства від школи, а школи від суспільства. Проголошуючи принцип відкритості школи, її гуманізації, суть якого полягає в тому, щоб побороти підхід до людини як об’єкта навчання і виховання, посилити увагу школи до особистості дитини. Педагог зобов’язаний будувати відносини на взаємній довірі, на ненасильницькій основі, повинен навчитися приймати цілі, інтереси дітей, створювати умови для розкриття і розвитку їх здібностей.

Спочатку термін “педагогіка ненасилля” розумівся як поєднаний принцип всіх педагогів, виступаючих проти різних форм примушення дошкільників та учасників в різних виховних та освітніх закладах. Однак поступово, з розвитком теоретичних та експериментальних досліджень в галузі навчання і виховання дітей дошкільного віку та школярів на ненасильницькій основі, дане направлення в педагогіці почало набувати рис самостійного, придбати специфічність. Цьому сприяло виникнення інших направлень в вітчизняній педагогічній теорії та практиці: педагогіці співробітництва, педагогіці успіху, педагогіці ризику тощо.

Становленню педагогіки ненасилля як специфічного направлення сприяла також її методологічна база, в якій розкривається суть ненасилля як загальнолюдської цінності, характеризуються його психологічні основи, відокремлюються принципи ненасильственої взаємодії педагога з дітьми дошкільного віку та учнями.

Визначимо мету та задачі педагогіки ненасилля на сучасному етапі.

Мета педагогіки ненасилля – виховання зростаючого покоління на ненасильственій основі та в дусі ненасилля, поваги прав та гідності інших людей, бережливого ставлення до природи, всього живого, вирішення конфліктів без використання відкритих та прихованих форм примусу.

Досягнення цієї мети пов’язано з рішенням комплексу конкретних задач, які складають два взаємопов’язаних блока.

1.      Виховання у підростаючого покоління духу ненасилля:

      формування негативного відношення до війни, миролюбність як здатність до міжнародного та міжнаціонального взаєморозуміння, заперечення ненасильницьких методів розв’язання соціальних конфліктів;

      ненасильницьке відношення до природи, до всього живого;

      гуманне відношення до інших людей, в тому ж числі і до самого себе, вміння ненасильницькими шляхами вирішити між особистісні та внутрішньо особистісні конфлікти, розвиток здібностей до сприйняття та розуміння іншої людини.

2. Гуманізація процесу навчання та виховання, взаємодії дорослих та дітей:

      гуманізація існуючих методів та форм роботи в навчальних закладах різного рівня, системи взаємовідносин дорослих та дітей;

      розробка та впровадження нових методів та форм педагогічної діяльності, збудованої на основі ідей ненасилля;

      реформування підготовки майбутніх педагогів в середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, формування у них особистісних властивостей та спеціальних вмінь, що дозволяють в подальшому виховати дітей в дусі ненасилля та працювати самим без використання примушення.

В світовій практиці навчання та виховання в дусі ненасилля накопичено значний досвід в вирішенні першого блоку задач.  Практично в усіх розвинутих країнах розроблені спеціальні програми з виховання підростаючого покоління в дусі миру.

В нашій країна цілісної програми виховання в дусі миру, на жаль, немає. Вся робота в цьому напрямку обмежувалась традиційними уроками миру та епізодичними класними та позакласними заходами, які носили часто пропагандистський характер. І лише останнім часом вдались до спроби узагальнити перший позитивний досвід в роботі по даній проблемі членами руху “педагоги за мир та взаєморозуміння”.