Контрольная работа по "Теории организации"

 

                                          План.

1. Вчення фізіократизму.  Економічна таблиця Ф.Кене.

2. Виникнення класичної  політичної економії в Англії  та Франції. 

3. Становлення світової  економіки та зростання обсягів  світової торгівлі у XVI-XVIII ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      1. Вчення фізіократизму. Економічна таблиця Ф.Кене.

У XVII столітті Франція, незважаючи на значний розвиток промисловості, продовжувала залишатися аграрною країною. Гніт феодальних повинностей підсилювався. Занепад сільського господарства досяг своєї межі. Важке положення селянства викликало великі селянські хвилювання.

Фінанси країни знаходилися в катастрофічному  стані. Продуктивні сили прийшли  в глибоке протиріччя з феодальними  виробничими відносинами. Швидко назрівали  передумови буржуазної революції. У  боротьбі проти феодального ладу буржуазія усунула своїх ідеологів, перше місце серед яких займало  вчення Ф. Кене – основоположника  і голови школи фізіократів.

Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походити від грецьких слів "фізіс" — природа і "кратос" — влада. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині XVIII ст. країна наближалась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно панував меркантилізм.

На цій годині чітко визначилися дві проблеми, що гальмували економічний розвиток: панування меркантилізму і збереження феодального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характерну На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму.

Ідеї, які проголошували  фізіократи, у загальних рисах  були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема Буагільбером. Проте не можна  говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній  реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів  наприкінці 50-х років XVIII ст. Її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мі-рабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак  Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф. Кене. Центром, де регулярно збирались фізіократи, ставши салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за розумів абсолютизму.

Особливість фізіократичної теорії полягала в тому, що її буржуазна сутність ховалася під феодальною оболонкою. Хоча Кене і збирався обкласти чистий продукт єдиним податком, в основному  він звертався до освіченого інтересу влада імущих, обіцяючи їм ріст прибутковості  земель і зміцнення земельної  аристократії.

І "хитрість" ця удалася у великій  мері. Справа отут, звичайно, не тільки в сліпоті влада імущих. Справа в тім, що врятувати земельну аристократію дійсно могли тільки буржуазні реформи, як це сталося, — правда, в інших  умовах — в Англії. А в рецепті  старого доктора Кене ці гіркі  ліки були изрядно підсолоджені і  сховано під привабливою обгорткою!

З цієї причини школа фізіократів  у перші роки мала чималий успіх. Їй покровительствовали герцоги  і маркізи, іноземні монархи виявляли до неї інтерес. І в той же час  її високо цінували філософи-просвітителі, зокрема Дідро.

Фізіократам спочатку удалося залучити симпатії як найбільш мислячих представників  аристократії, тай і зростаючої буржуазії. З початку 60-х років крім версальського "антресольного клуба", куди допускалися  тільки обрані, відкрився свого роду публічний центр фізіократії  в будинку маркіза Мирабо в  Парижеві.

Тут учні Кене (сам він не часто  бував у Мирабо) займалися пропагандою  і популяризацією ідей метра, вербували  нових прихильників. У ядро секти  фізіократів входили молодий  Дюпон де Немур, Лемерсье де ла Ривьер і ще кілька людей, особисто близьких до Кене. Навколо ядра групувалися менш близькі до Кене члени секти, різного роду співчуваючі і попутники.

Особливе місце займав Тюрго, що почасти примикав до фізіократів, але  занадто великий і самостійний  мислитель, щоб бути тільки рупором  метра. Те, що Тюрго не зміг втиснутися в прокрустове ложе, зрубане теслею з версальських антресолей, змушує нас з іншої сторони подивитися на школу фізіократів і її главу.

Звичайно, єдність і взаємодопомога учнів Кене, їхня безумовна відданість учителю не можуть не викликати поваги. Але це ж поступово ставало  слабістю школи. Уся її діяльність зводилася  до викладу і повторення думок  і навіть фраз Кене. Його ідеї усе  більш застигали у виді твердих  догм. На вівторках Мирабо свіжа  думка і дискусія усе більш  витіснялися як би ритуальними обрядами. Фізіократична теорія перетворювалася  у свого роду релігію, особняк  Мірабо — у її храм, а вівторки — у богослужіння.

Секта в змісті групи однодумців перетворювалася в секту в  тім негативному змісті, який ми вкладаємо в це слово тепер: у  групу сліпих прихильників твердих  догм, що відгороджують їхній від  всіх інакомислячих. Дюпон, що відав  друкованими органами фізіократів, "редагував" псу, що попадало в його руки, у фізіократичному дусі. Саме смішне, що він вважав себе великим фізіократом, чим сам Кене, і ухилявся від публікації переданих йому ранніх робіт останнього (коли Кене писав їх, він був, на думку Дюпона, ще недостатньо фізіократом).

Такому розвитку справ сприяли  деякі риси характеру самого Кене. Д. І. Розенберг у своїй "Історії  політичної економії" зауважує: "На відміну від Вільяма Петті, з  яким Кене поділяє честь іменуватися  творцем політичної економії, Кене був людиною непохитних принципів, але з великою похилістю до догматизму і доктринерства". З  роками така похилість збільшувалася, та й поклоніння секти цьому сприяло.

Вважаючи істини нової науки "очевидними", Кене ставав нетерпимий до інших думок, а секта в багато разів підсилювала  цю нетерпимість. Кене був переконаний  в універсальній застосовності  свого навчання незалежно від  умові місця і часу.

Його скромність не зменшилася. Він  аж ніяк не шукав слави, але вона сама знаходила його. Він зовсім не принижував своїх учнів, але вони принижували себе самі. В останні  роки Кене став нестерпно впертий. У 76 років він зайнявся математикою  і загордився, що зробив важливі  відкриття в геометрії. Д'аламбер  визнав ці відкриття дурницею. Друзі  й один голос умовляли старця не робити із себе посміховище і не публікувати роботу, де він викладав свої ідеї. Усі було даремно. Коли в 1773 році цей твір усе-таки вийшло, Тюрго  журився: "Це ж скандал зі скандалів, це сонце, що потьмяніло". На це можна, видимо, відповісти тільки прислів'ям: і на сонце бувають плями. Кене вмер у Версалі в грудні 1774 року.

Фізіократи не могли ніким його замінити. До того ж вони вже переживали занепад. Правління Тюрго в 1774—1776 роках оживило їхні надії і  діяльність, але тем сильніше був  удар, нанесений його відставкою. До того ж 1776 рік —це рік виходу у  світло "Багатства народів" Адама  Смита. Французькі економісти наступного покоління — Сисмоиди, Сей і  інші — більше спиралися на Смита, чим на фізіократів.

У 1815 році Дюпон, уже глибокий старий, у листі докоряв Сея тим, що він, вигодуваний на молоці Кене, "б'є  свою годувальницю". Сей відповідав, що після молока Кене він з'їв чимало хліба і м'яса, тобто вивчив Смита  й інших нових економістів. У  кінцевому рахунку Сей відмовився і від головних прогресивних елементів  навчання Сміта.

Корінна причина розпаду фізіократичної школи і зменшення популярності ідеї Кене в 70-х і 80-х роках полягає  в тому, що зазнали невдачі її спроби підготувати класовий компроміс  між дворянством і буржуазією. Королівська влада виявилася нездатної відігравати роль арбітра і примирителя між обома класами. Утративши заступництво двору, послідовники Кене стали піддаватися нападкам феодальної реакції. У той же час їм було не по дорозі з лівим, демократичним напрямком у просвітительстві. Проте фізіократи зіграли велику роль у розвитку суспільні ідеї у Франції й у становленні політичної економії як науки.

"Економічна  таблиця" Ф. Кене.

Одним із найвидатніших економістів  не тільки XVIII ст. і не тільки Франції  був Франсуа Кене. Він народився 1694 року поблизу Версаля, у селі Мере, у доволі бідній сім´ї. Батьки не могли  дати йому освіти, і тому Франсуа  Кене самостійно вивчав граматику, латинську  і грецьку мови. Коли йому було 15 років, він почав навчатися в  одного хірурга й опановувати  медичні науки. Талановитий учень  перевершив свого вчителя у медицині, переїхав до Парижа, де на прожиття заробляв у літографії. У вільний від  роботи час слухав лекції в медичній школі. Впевнившись у своїх медичних знаннях, Ф. Кене 1717 року у м. Манті  відважився скласти іспити на звання хірурга. Лікарі були вражені знаннями екзаменованого, але відмовили йому в званні хірурга, бо боялись конкуренції. Це звання Ф. Кене здобув 9 серпня 1718 р. у Парижі. Займаючись медициною, Ф. Кене опублікував низку праць з  цієї ділянки, які принесли йому славу  видатного лікаря і відчинили  двері до аристократичних кіл. У 1749 р. він став особистим лікарем  мадам Помпадур, а з 1752 р. - лейб-медиком  короля Людовика XV. Ф. Кене дістав титул  дворянина, жив при королівському  дворі, приятелював з Дідро, Віктором Мірабо, Дюпон де Немуром та іншими видатними просвітителями.

У той час Ф. Кене посилено студіював  філософію, вивчав праці Декарта  і Мальбранта, знайомився з творами  економістів. Ф. Кене багато уваги приділяв вивченню законів природи прагнув  збагнути психологію на основі фізіології, причинний взаємозв´язок психічних  і фізіологічних явищ. Найголовнішим  підсумком цих занять було твердження Ф. Кене про обмін речовин у  природі й суспільстві на основі еквівалентності, яке пізніше було підґрунтям його праць з політичної економії. Поява Ф. Кене як економіста у 50-х роках XVIII ст. для багатьох його сучасників здавалася дивом.

З 1756 р. Ф. Кене брав участь у підготовці "Енциклопедії", яку видавали Дідро  і Деламбер. Це не було випадковістю. Адже ф. Кене, як і Дідро та Деламбер, вийшов з низів, добре знав становище  французького селянства. Цим можна  пояснити те, що перші статті Ф. Кене в "Енциклопедії" - "Очевидність", "Фермери" і "Зерно" - були присвячені сільському господарству.

"Фермерами, - писав Ф. Кене, - є  ті, хто орендує землю і робить  високопродуктивним сільське господарство, хто виробляє багатства, матеріальні  блага, найважливіші для держави.  Отже, роль фермера є в королівстві  дуже важлива і заслуговує  на найбільшу увагу уряду".

Згідно з цим твердженням  Ф. Кене докладно проаналізував економічні умови і можливості фермерського господарства. Зокрема, він звернув  увагу на доцільність використання коней замість волів, оскільки кінська  тяглова сила продуктивніша від  волячої. Крім того, Ф. Кене звернув  увагу на значення удобрення землі, що пов´язане з відповідним утриманням худоби. Певне значення мають і  цінові показники. На думку вченого, коні дешевші від волів, а живуть довше і тому корисніші для  роботи в сільському господарстві. "Коні, - зазначав Ф. Кене, - працюючи, самі добувають собі корм, не зменшуючи  прибутків, котрі має отримати землероб".

Вказуючи на примітивне ведення  землеробства і деградацію сільського господарства, Ф. Кене відзначав три  причини такого стану: 1) міграція дітей  землеробів у великі міста; 2) свавільне  оподаткування сільськогосподарського виробництва, яке немає фондів для  поліпшення; 3) обмеження торгівлі зерном. Складається враження, розмірковував  він, що політика, якої дотримуються в  державі, трактує злидні селян як стимул до праці. "Між тим відомо, що люди не схильні працювати, якщо у них немає надії отримати що-небудь внаслідок своєї праці. А активність завжди пропорційна тому, що вони одержують в результаті своєї роботи".

Зусібіч аналізуючи стан французького сільського господарства, Ф. Кене всіляко  доводив необхідність державної  його підтримки. "Фермер, - на його думку, - у всіх випадках є вигіднішим для  держави, і навіть у тому випадку, якщо він не одержує жодних доходів  від врожаїв через низькі ціни на зерно. Низькі ціни на зернові розоряють  сільське господарство, яке є справжнім  джерелом багатства держави".

Звідси Ф. Кене робив висновок про  необхідність "вільного продажу  нашої зернової продукції за кордоном". Щоб підвищити ціни на неї, потрібно створити вигідні умови для капіталовкладень у сільське господарство. Для того доцільно знизити рівень оподаткування  землеробів, зокрема, фермерів. Якщо це станеться, то населення наповнить  села, і багатство держави зросте завдяки розквітові сільського господарства.

Цю думку розвивав Ф. Кене у праці "Зерно" (1757 р.), в якій, насамперед, зазначав, що зерно є основним предметом  торгівлі Франції. Справжнє багатство  держави становлять не предмети розкоші  й торгівля ними, а зерно і витрати  народу на необхідні предмети. Він  радив виробляти і продавати  зерно. Ф. Кене докладно проаналізував  умови виробництва зерна у  Франції. Як і у статті "Фермери", економіст стверджував, що основними  виробниками зерна мають бути фермери, яким потрібно створити відповідні економічні умови.

До того ж розквіт сільського господарства Ф. Кене пов´язував із збільшенням  населення. "Сільське господарство може відродитись, - твердив економіст, - тільки за умови, якщо збільшиться  населення. Розвиток сільського господарства і зростання населення повинні  відбуватися одночасно". Це пояснюється  тим, що виробництво збільшується відповідно до потреб людей.

Вихідним пунктом того розвитку є експорт продуктів землеробства, оскільки "продаж за кордон збільшує доходи, збільшення доходів сприяє зростанню населення, більший обсяг споживання приводить до щораз більшого розвитку сільського господарства, до збільшення доходів, одержуваних від землі, і до зростання населення. Збільшення доходів приводить до зростання населення, а зростання населення збільшує доходи".