Інвестиції в людський капітал

     До  першої  групи  відносять витрати  на освіту. Це вартість загальної і спеціальної  освіти, формальна  і неформальна  освіта, витрати на навчання за місцем роботи. 

     До  другої групи відносять  витрати на охорону  здоров’я: фізичне  і  психічне здоров’я людини.  До  них  входять витрати  на  профілактику  захворювань,  медичне  обслуговування, дієтичне  харчування,  покращення житлових умов. 

     До  третьої групи  – витрати на мобільність, завдяки яким здійснюється міграція людини з  місця з низькою  продуктивністю праці  в місця з відносно високою, долається безробіття.

     Слід  відмітити, що на рівень розвитку людського  капіталу значний вплив має зацікавленість держави у його  збільшенні  шляхом  фінансування  з  Державного  бюджету  освіти,  охорони  здоров’я  і  духовного  та фізичного розвитку населення. У розвинених країнах  світу держава бере на себе все  більшу частку витрат на людський розвиток. Це обумовлено надзвичайно важливим стратегічним значенням таких інвестицій і тим, що вони мають значний позитивний зовнішній ефект для соціального  та інноваційного розвитку. У таблиці  наведені дані  про обсяги фінансування за вищевказаними  напрямками та  їх  частка у  видатках Державного бюджету.

     Як  свідчать  дані  таблиці,  найвищою  серед  напрямків  фінансування  людського  розвитку  є  частка державних витрат на освіту: вона складає  більш, ніж десяту частину видатків держави. Проте темпи збільшення як видатків на освіту, так і на охорону  здоров’я є нижчими, ніж темпи  зростання видатків бюджету у  цілому, а питома вага витрат держави  на фінансування освітньої галузі є  нестабільною і має тенденцію  до зниження: зменшення  частки  витрат  на  освіту  у  видатках  Держбюджету  у 2003-2007 рр.  від 2002  року  складало 2,0-2,1 відсоткових пункти.

     Фінансування  духовного та фізичного  розвитку людини у 2007 році складало 1,5% від суми  видатків Державного бюджету України, а сума проти 2002 року зросла у 4 рази проти збільшення видатків у цілому у 3,8 рази. Як заявив Президент України  Віктор Ющенко під час зустрічі із студентами і викладачами Чернівецького  Національного університету імені  Юрія Федьковича, реформа освіти має бути одним із перших пріоритетів для української влади.  Він зазначив,  що  видатки бюджету на  освіту  було  збільшено:  у 2000 р.  такі  видатки становили 2,3 млрд. грн, у 2008 році – 11,2 млрд. грн. [10].

     Проте формування та розвиток людського капіталу повинно відбуватися не лише за рахунок  держави, а й за участю підприємств, установ та організацій, які споживають даний капітал у процесі своєї  діяльності. Однак частка інвестицій в освіту, охорону здоров’я та соціальну  допомогу в загальному обсязі інвестицій в основний капітал є доволі низькою (таблиця 2). 

     Нестача  коштів  для  розвитку  освіти  з  держбюджету  на  сучасному  етапі  компенсується  за  рахунок  приватних  інвестицій як самих  студентів, так  і  їхніх  батьків,  оскільки  на сьогодні освіта  вийшла  зі сфери традиційного розподілу  ресурсів і перетворилась на великий  бізнес.

     У 2008 році випуск фахівців навчальними  закладами III-IY рівнів акредитації склав 505,2 тис. чоловік.  Враховуючи,  що термін  навчання у  ВНЗ залежно  від  обраної  спеціальності складає  від 4-ох до 6-ти років, можна порівняти  цю цифру з чисельністю учнів, що закінчили школу III ступеня (одержали атестат про повну загальну  середню  освіту)  у 2002, 2003 та 2004 роках: відповідно 508, 526 та 519 тис. чоловік.  У 1990 році кількість  випускників,  що  одержали  повну  загальну  середню  освіту  складала 406 тис. чол.,  а  кількість випускників  у 1995 році – 147,9  тис. осіб [6]. Наведена  інформація  свідчить,  що  попит  на  послуги  вищих навчальних закладів зростає.

     Викривлення  мотивації отримання  вищої  освіти, відносна  легкість  її  отримання, зниження  якості підготовки у вищих  навчальних закладах  призводить  до того, що в сучасних умовах вища

освіта  загалом  не  перешкоджає  деформації  пропозиції  на  ринку  праці,  відбувається  подальше  знецінення дипломів  з  вищою  освітою.  В  результаті  знижується  ефективність  інвестицій  у  отримання  освіти:  часто випускники  ВНЗ “ відбирають”  робочі  місця  у  випускників  шкіл,  у  випускників  середніх  спеціальних навчальних  закладів [9].  Зауважимо, що  кількість  студентів, що  навчалися  у  вищих навчальних закладах у 2008/09 зросла майже у двічі  і становить 2763,8 тис. проти 1638,3 тис. у 1990/91 навчальному роках[6]. Якщо ці тенденції продовжуватимуться, то більша части на робочої сили буде мати вищу освіту, тоді як на вітчизняному ринку  праці бракує фахівців робітничих спеціальностей. 

     Так, на кінець 2007 року в цілому по економіці  України частка осіб, що мають вищу освіту складала: неповна та базова вища – 24,4% до облікової кількості  штатних працівників, повна вища – 28,4% [7, 390].

     Велике  значення для підвищення якості робочої  сили має оволодіння новими професіями, що створює можливість  розширення  діяльності.  Так,  упродовж 1995-2003 років  середній  показник  з  освоєння  нових професій  в  Україні  становив 2,6% [11, 51].У 2007 році  новим  професіям було  навчено 2,7% від  облікової чисельності  штатних працівників. Високим цей  показник був на підприємствах авіаційного  транспорту – 10,2% та промисловості  – 6,5% [7, 393]. 

     Важливою  складовою нагромадження людського  капіталу на підприємствах є підвищення кваліфікації кадрів. Упродовж 1995-2003 років  відсоток працюючих – носіїв людського  капіталу, які підвищили власну кваліфікацію, становив у  середньому  по  Україні 7% [11, 51]. У 2007 році  цей показник  вищий – 9,2% від облікової  чисельності  штатних  працівників.  У  промисловості  частка  осіб,  що  підвищили  кваліфікацію, становила 14,2%, у сільському господарстві – 2.2% [11, 393]. 

     Активи  людського капіталу, забезпечують його функціонування, визначають його економічне становище  в  суспільстві. Вони є  тими  підйомами,  які перетворюють людські  ресурси  в діючий людський капітал і забезпечують економічне зростання як на індивідуальному, так  і на національному рівні [1, 51].

     Джерелом  функціонування та нагромадження людського  капіталу є заробітна плата, рівень якої суттєво коливається за регіонами  країни, що, відповідно, впливає на рівень розвитку людського капіталу у кожному  регіоні. У 2008 році середньомісячна  заробітна плата по Україні складала 1806 грн., тоді як у Тернопільській області  – 1313 грн., Чернігівській – 1370 грн., Волинській – 1380 грн., Чернівецькій – 1402 грн., Житомирській та Вінницькій –  по 1404 грн. Водночас у Києві середній рівень заробітної плати складав 3074 грн., Донецькій області – 2015 грн. [6]

     За  І півріччя 2009 року середня заробітна  плата по Україні зросла лише на 6 грн. і склала 1812 грн. При цьому  у м. Київ відбулось її зниження на 35 грн., у Донецькій області –  на 12 грн. [6]

     Заробітну плату правомірно розглядати і як форму економічної реалізації права  власності на ресурс праці або  як форму доходу від «людського капіталу», носієм якого є найманий працівник [5, 74]. Однак в сучасних умовах  це  право  не  реалізується  повністю,  оскільки існує  заборгованість  з  виплати  заробітної  плати.  Так, станом  на 1 вересня 2009 року  цей  показник в  цілому  по  економіці  складав 1619,9 млн.грн.,  що на 431,2 млн.грн. більше, ніж на 1 січня цього року.

     Зростання заборгованості з виплати заробітної плати відбулось по всіх регіонах, а в м. Київ та Волинській області  цей показник порівняно з початком року подвоївся.

     Зростання  людського  капіталу  проявляється  безпосередньо  через  ринкові  і  неринкові  ефекти.  До ринкових відносять ті з них, які можуть бути оцінені в грошовій формі. Наслідком  зростання рівня освіти є зростання  продуктивності, якісні зміни праці, створення нових видів товарів  і послуг, технологій, нових галузей  знань. До неринкових – культурні, соціальні, психологічні ефекти.

     В ринковій економіці однією з вагомих  проблем є проблема раціонального  вибору об’єкта інвестування, як напрямку формування людського капіталу підприємства.

     В умовах обмеженості ресурсів (людських, фінансових, матеріальних), конкуренції, ризиків керівник кожного підприємства змушений визначати які кошти, в  яку сферу, на який термін інвестувати  і яка буде від них віддача.