Втрачене покоління у повісті Еріха Марія Ремарка "Три товариші"

 Війна… Скільки всього злилося в цьому слові: боротьба, сум, страх, біль, крики, гуркіт, холод могили… Багато трагедій і катастроф зазнало людство на своєму шляху, однак не зустрічало ще нічого, що викликало би більший жах, приносило би більше страждань і руйнувань, ніж війна… І немає значення її розмір, кількість її жертв, її ціль – війна завжди залишається пекельним ураганом, викликаним людськими пороками, і будь-що, до чого війна торкається холодним залізом леза чи кулі – все змінюється, оскверняється або зникає. І в першу чергу своє темне тавро війна лишає на своїх учасниках… Багато людей приймають участь у війні, але далеко не кожен доживає до останньої сцени, а ті, хто лишається, змінюються назавжди. Століттями для них здавались дні на війні, кінцем світу здавалась кожна битва і в кожній кулі, що пролітала над головою, вони бачили кістляве бліде обличчя власної смерті. Постійний страх, тяжкі випробування лишали свій слід на психіці людини, перевертаючи світогляд і перекроюючи долю. Але раптом… Війна закінчилась. Не чути більше вибухів у далечі, не видно танкових колон на дорогах, не доводиться наперед прощатися з товаришами перед кожною битвою… Буря вщухла, земля повільно загоює свої рани, усе повертається  у свій довоєнний стан. Усе, окрім людей… І от стоїть одинокий солдат на стежці, за плечима висить рюкзак, на грудях причеплені медалі, а в очах – відчай, адже він стоїть перед пусткою, що раніше звалася рідним домом. І як тепер повернутися до спокійного життя? Адже перед очима лише образи з минулого і уламки дитячих мрій, що були розбиті і розвіяні, як та батьківська хата, знищена шаленою бомбою.

 Багато таких  вояків лишилося після війни,  багато долей було зламано війною. Однак життя мусило продовжуватися і усі герої-жертви війни мусили повертатися до свого мирного життя. І отак, відбудовуючи розбомблені міста, відновлюючи втрачене багатство і збираючи до купи шматки давно забутих, утрачених надій, з’явилося «утрачене поколіня» - покоління тих, хто так і не змогли оправитися від потрясінь війни і продовжували жити, переслідувані відлунням страшного минулого. І хоч з часів останньої великої війни пройшло вже 60 років, література «втраченого покоління» залишається актуальною в наш час і твори Хемінгуея, Ремарка на цю тему залишаються популярними. Так, зокрема, у наші дні здобув визнання читачів роман Еріха Марії Ремарка «Три товариші». У цьому творі гостро порушується проблема «втраченого покоління», яке в даному випадку зображене трійцею друзів- Готфрід Ленц, Отто Кестер і Роберт Локамп-, і кількома другорядними персонажами. Уже на перших сторінках роману ми бачимо те, з чим живе головний герой Роберт Локамп- з тягарем спогадів, що накривають його у день Робертового тридцятиліття: 1916- вступ до армії, 1918- лазарет, 1919- Революція, голод; 1920-Путч… Така біографія незвична для нас, «дітей 20 століття», але для солдата у 20-30 роках - звичайна справа. Ще одним яскравим представником «втраченого покоління» є Валентин Гаузер, товариш Роберта по зброї і теж «мічений війною». Як і Роббі, Валентин дуже сильно постраждав на війні. І не в фізичному плані, а моральному. «Це був один з тих, кому війна гостро врізалася в пам'ять. Лій всі інші багато дечого забули, а він пригадував кожний день і кожну годину.»

 Отак впливає війна на людей. Деякі думають: «Все, закінчилась війна, тепер заживемо.» Але не все так просто, адже окрім вибоїн на землі, окрім випалених міст і убитих життів, війна лишає по собі невидимий слід, немов радіація від ядерної бомби. І цей слід- у пам’яті людей. З часів війни можуть пройти десятиліття, але спогади про жахи війни будуть переслідувати старого солдата. Він буде дивитися в небо- і йому будуть ввижатися ворожі літаки; він буде чути сирену пожежної машини на дорозі- а вухам це здасться сиреною до бою. Правду сказав Робі Локамп: «Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити? Ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місця в житті» Місце в житті можна знайти і після таких потрясінь, жити в повній мірі теж можна, однак це буде вже не таке життя, яке буле передречено людині при народженні…

 Мені особисто  війна нагадує брудну скляну  призму: світлові промені входять  до неї, а всередині або заломлюються, або зовсім не проникають назовні. На війні ж замість променів світла виступають нитки життя солдат, їх можливий життєвий шлях, що може або зовсім обірватися, або змінити свій напрям до невпізнанності. На мою думку, саме це хотів нам донести Ремарк в своєму романі «Три товариші». Він хотів показати як війна змінила життя цілого покоління, «втраченого» покоління. Ті, що мали би стати опорою людського прогресу в першій половині 20 століття, полягли в боях; ті зусилля, які мали би бути використані для будування світлого майбутнього, витрачені на будування окопів та фортифікацій; а ті люди, що мали прожити довге щасливе життя у рідній країні і за улюбленою справою- мусять топити жахи минулого і моторошні спогади у чарці з ромом.