Твори Едгара По − підґрунтя виникнення детективного жанру

    Висновок  до pозділу І

    Едгар По був одним із перших у США фахових критиків. Він не лише аналізував твори своїх колег, а й прагнув також пізнати закономірності власного творчого процесу, сформулювати деякі загальні висновки, що стосуються різних жанрів літератури. Головними об'єктами його уваги були письменницька майстерність, стиль, конкретні прийоми, за допомогою яких літератор може ефективно впливати на читача. Мислення По було логічним, послідовним, він уникав абстрактного розумування.

    По  писав про зміст своїх віршів як про «надзвичайно тендітні марення», які породжує «радше душа, ніж розум». У них «межі реальності збігаються з межами царства снів». Вони схожі на «тіні тіней», але здатні довести до «екстазу» [8]. Нерідко романтики не дбали про форму, писали розлого, багато і пишномовно. А от у По «ефемерність», витончена тендітність змісту, занурення у марево снів поєднується з логічністю форми.

    По  працював у різних жанрах, але передусім  вважав себе поетом, хоча й залишив  досить невелику спадщину – лише трохи більше п'яти десятків віршів. Але, поряд із цим, він надзвичайно ретельно працював над своїми поетичними творами, постійно оновлював і редагував їх. Вірш «Дзвони» у першій редакції мав 17 рядків, а в остаточній – 113. У 20 віршах По змінював назви, у п'яти робив це двічі. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Розділ  ІІ. Твори Едгара По − підґрунтя виникнення детективного жанру

    2.1 Роль Едгара По  в розвитку детективного  жанру

    В історію літератури По увійшов як засновник психологічної, науково-фантастичної та детективної новели. Він відомий  як автор «страшних» оповідань. Саме в жанрі оповідання проявилась яскрава  художня майстерність Едгара По, яка отримала світове визнання [3, 17].

    Едгар По був фактично засновником детективного жанру, дав низку класичних його зразків. «Золотий жук» за жанровими його властивостями звичайно приєднують до знаменитих детективних розповідей Едгара По – «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» і «Украдений лист», героєм яких є наскрізна фігура детектив-аматор Ш. Огюст Дюпен, котрий допомагає розкриттю злочину. У цих розповідях з особливим ефектом виявляє себе сила логіки й аналітичного розуміння. Звичайно ці оповідання починаються з викладення факту злочину, а потім відбуваються екскурси в минуле, де й розкриваються всі обставини його здійснення, з'являються речові докази. Взагалі По широко використовує в новелах мотив недомовленості окремих деталей і епізодів, апелюючи до уяви та фантазії читача [10].

      По запропонував певну модель, яку і досі використовують  письменники, які працюють у  детективному жанрі. Пізніше Артур  Конан Дойл створить свого  Шерлока Холмса, Агата Крісті  – міс Марпл, Жорж Сіменон  – інспектора Мегре. Едгар По запропонував шлях інтелектуалізації і естетизації пошукової роботи (в реальності карний пошук не виглядає таким цікавим і привабливим). Модель, яку запропонував По, включає наступні елементи: злочин, показання свідків, логіка міркувань слідчого, встановлення особистості злочинця. Умовиводи слідчого є центральним елементом, від їхньої дотепності залежить художня цінність детективу. Злочинець є “замаскованим” так, що підозра на нього падає в останню чергу, тому фінал оповідання завжди є не очікуваним (наприклад, кривавим вбивцею двох жінок на вулиці Морг виявляється… величезна мавпа). Детектив завжди       (і це теж відкрив По ) пишеться у лаконічному, сухуватому стилі, який доповнює “залізну логіку” слідчого-артиста.

    «Логічні  оповідання», як він їх сам називав, Едгара По були першою ластівкою жанру, який у нашому сторіччі набув нечуваної популярності. Мається на увазі класичний «детектив» у формі оповідання, повісті або роману. Найуславленіші його майстри і майстрині, як-то Артур Конан Дойл, Агата Крісті, Жорж Сіменон, плідно вчилися у американського письменника. В По вони знайшли майже всі основні принципи жанру, які використовували при написанні своїх творів. Головний серед них – принцип дедуктивного мислення. Це вміння уславлених детективів, чиї імена в наш час стали прозивними, з найменших спостережень робити переконливі висновки, спираючись на величезний життєвий досвід, на знання людської психології і типів людської поведінки, здебільшого соціально зумовленої, на глибоку обізнаність із різними, іноді дуже специфічними галузями науки [7, 23]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    2.2 Основні ідеї детективних творів Едгара По

    Дія "страшних" оповідань По проходить  в ірреальному, загадковому світі, де зміщені звичні координати часу і простору і не владні закони логіки і здорового глузду. Сюжет будується  навколо якоїсь жахливої катастрофи, атмосфера оповідання сповнена безвиходу, а доля героїв – похмурого трагізму.

    По  відчуває загострений інтерес до екстремального і незрозумілого. Письменник, а з ним його герої намагаються  заглянути "за" – за межі земного  пізнання, за межі розуму, за край життя. Все це концентрується в останній фатальній загадці – таємниці Смерті. Різні форми та аспекти загибелі, фізичні і моральні тортури, агонія – все це досліджується і аналізується письменником. Смерть природна і насильницька виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Така ж смерть може змальовуватись поетично, надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок. Поетизація й оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить сама мить переходу у небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем. Зрештою, його цікавить месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про "тваринний магнетизм", гіпноз, котрий може зупинити навіть трупний розклад. Але, не дивлячись на жах і безнадію свого стану, не можна не помітити, що в багатьох оповіданнях герої По намагаються пробитись до розгадки [5].

    Зазвичай  детективні оповідання По починаються  з викладу факту злочину, а  потім автор вдається до «ретроспекцій», екскурсів у минуле, поступово  відновлюючи всі обставини злочину, подаючи речові докази і т. д. Зокрема, така структура притаманна його новелі «Таємниця Марі Роже», сюжет якої ґрунтується на реальних подіях, що трапилися у Нью-Йорку. Щоправда, дія новели відбувається у Парижі. Молода вродлива жінка Марі Роже залишає будинок своєї матері, повідомивши, що на один день вирушає погостювати до своєї тітоньки. Через чотири дні її труп зі слідами насильства виловили з Сени. Паризька поліція не спроможна знайти злочинця. Тоді префект звертається до Дюпена і пропонує йому винагороду за допомогу у цій справі. Спочатку з'ясовується безпідставність підозр, що впали на Сент-Есташа – закоханого у Марі Роже юнака, котрий після її смерті наклав на себе руки. За допомогою логічних міркувань Дюпен доводить, що й інший її коханець, Бове, також не винуватий у вбивстві. Потім він відкидає і газетну версію про те, що у річці знайшли труп не Марі Роже, а іншої жінки. Проаналізувавши усі відомі факти, Дюпен дійшов висновку, що Марі Роже убив якийсь її таємний шанувальник, котрий скинув труп з човна у Сену, зійшов на берег, а тоді відпустив човен плисти за течією. Це припущення, зрештою, і допомогло знайти злочинця, хоча в новелі конкретно не сказано, як це сталося і хто ним виявився [8].

    Створений уявою Едгара По слідчий Дюпен – безперечно літературний батько Шерлока Холмса. Вони мають масу спільних рис. Обізнаність із точними науками робить їхню логіку неспростовною. Сухе і точне мислення захоплює їх, мов високе мистецтво. І ця захопленість процесом мислення, пригодами аналітичної думки передається читачеві: дає йому особливу насолоду, подібної до втіхи від розв’язування складної загадки або від розумової гри – шахів. Обидва герої самітники, в чомусь диваки, обидва потребують компаньйонів, яким зміряють свої міркування, а ті компаньйони стають літописцями їхніх геніальних розслідувань [7, 23].

    В оповіданні «Вбивство на вулиці Морг»  Дюпен – центральний персонаж. Це допитлива особистість. Дюпен – аристократ, який отримав ґрунтовну освіту, він любить книги, багато читає. Заняття розслідуванням не є для нього засобом існування, вони приваблюють його як джерело естетичної насолоди. Важкий процес розкриття таємниці злочину захоплює Дюпена. Його тонка інтуїція, сміливість припущення, які поєднуються з яскравістю уяви, забезпечують успіх. Перемогу одержують розум людини та логіка мислення. Те що здавалося загадкою, яка не має пояснення, постає перед читачем в послідовності неспростовних фактів [3, 19].

    Засновник світової династії детективів Дюпен  лишився неперевершеним за своєю  витонченою інтелектуальністю. Може, найближчим до нього за схильністю до філософських узагальнень і вишуканих парадоксів є ще один оригінал – детектив Патер Браун Честертона. Інші ж позбавлені алмазного блиску його інтелекту, романтичності й загадковості, що, проте, не робить їх менш популярними в читачів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Висновки  до pозділу ІІ

    Отже, саме Едгар По став першим поетом і  прозаїком Сполучених Штатів, який зажив світової слави і, чиє мистецтво мало значний і тривалий вплив на численних митців у різних країнах.

    Оповідання По зазвичай поділяють на чотири основні групи: "страшні" або "арабески" ( наприклад: "Падіння дому Ашерів", "Лігейя", "Барильце амонтільядо", "Вільям Вільсон", "Маска Червоної Смерті" та ін. ); сатиричні, або "гротески" (наприклад:"Без дихання", "Ділок", "Чорт на дзвіниці" та ін.); фантастичні (наприклад: "Рукопис, знайдений у пляшці", "Незвичайна пригода Ганса Пфааля" та ін.) та детективні (наприклад: "Вбивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Роже" та ін.)

    Для "страшних" оповідань характерні риси, які дозволяють констатувати загальність художнього світу, створеного цією новелістикою. У ній переважає ситуація жаху, викликаного напівсвідомими страхами героїв не в меншій мірі, ніж внутрішніми обставинами. Вони лише поступово – і не обов’язково до кінця – відкриті читачеві. При насиченій щільності інтриги сюжет оповідання По найчастіше створюють не самі події, а причини, які роблять ці події необхідними і взаємопов’язаними. Виявлення цих причин вимагає чималих логічних зусиль, тому вся оповідь, не дивлячись на екстраординарність фабульних ходів, являє собою жорстку логічну конструкцію, яка визначає стилістичне рішення: "Не повинно бути жодного слова, яке б прямо чи опосередковано не було спрямоване на здійснення первинного задуму" [7, 17].

    Для поетики цих новел характерним є ефект контрасту, замкненого простору, що створює враження відокремленої події, тобто "ефект рами до картини". Це проста оповідь на відносно невеликій за обсягом кількості сторінок, закінчення якої є стрімкою і виразною розв’язкою. Взагалі, жахливе в Едгара По – це завжди щось внутрішнє, пов’язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для Е. По – це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос.

Висновки 

    Едгар По був першим письменником, який вловив у нових тенденціях розвитку американського суспільства загрозу бездуховності, небезпеки, яка йшла поряд з комерціалізацією "серединних штатів", діловитим практицизмом ново-англійського пуританства і "новим аристократизмом" Південного Заходу.

    Поетична  спадщина По належить усім часам і  народам, але поет був сином свого  часу. Він заперечував багато з  подій американської дійсності, але поділяв їх ілюзії. Все життя  він мріяв присвятити себе чистій поезії. Митець, якого більшість  західних літературознавців вважають представником інтуїтивного напряму в мистецтві, зрозумів, що творчість окрім усього іншого, це велика праця. Вивчаючи закономірності Поезії Едгар По створив власну естетичну теорію. У своїх суспільних вподобаннях письменник був ретроградом: зверхньо висловлювався про «натовп» і вважав рабство «основою інститутів». По не будував утопічних проектів, не заспокоював себе мріями про краще майбутнє; його романтична, скоригована раціоналізмом творчість, не поверталась також і у минуле. Для Едгара По був чужим незламний оптимизм трансценденталістів, які вважали духовне силою, яка виправить спаплюжений світ. Він не володів громадським темпераментом і довіряв лише поезії та мистецтву, тим самим заклавши основи трагічної традиції в американській літературі.

    Розповідна  структура багатьох психологічних  новел Едгара По опирається на традиційну в романтичній прозі пару: оповідач-герой. Оповідач уособлює морально-психологічну норму, герой – відхилення від неї. Однак у більшості випадків оповідач і герой – одна особа. У ній втілені і норма, і відхилення, а розповідь набуває характеру самоспостереження. Звідси випливає роздвоєння свідомості героя, яке функціонує ніби на двох рівнях. Один належить людині, який здійснює вчинки, другий – людині, яка розповідає і пояснює їх.

    Загальне  ідейно-естетичне завдання, яке Едгар  По вирішував в психологічних  новелах, визначило їх художню структуру, сюжетну динаміку, образну систему, спосіб оповіді, емоційну установку. Особливо важливе місце в цьому ряді займають категорії часу та простору. Отож, неважко помітити, що в художній структурі психологічних новел час і простір – категорії визначальні. Всі поетичні засоби і прийоми, що використовувалися письменником, функціонують у встановлених ним межах, залежать від них і виростають з них.