Творчість Ж.Санд

Нерівність подружніх  пар залежно від  статі, святотатство, затверджене суспільними законами, нерівність обов'язків подружжя, помилкові поняття про честь і всі безглузді погляди, що виникають із забобонів і неправильних установлень, завжди будуть знищувати довіру між чоловіком та дружиною й прохолоджувати їхній запал, причому найбільш щирі, найбільш схильні до вірності пари будуть раніше інших засмучені, налякані тривалістю строку зобов'язання й швидше інших розчаруються один в одному. Справді, зречення від особистої волі огидно вимозі природи й голосу совісті, якщо воно відбувається під чужим тиском, що несе за собою неуцтва й брутальності.

Її героїні, спокусили не одне жіноче серце своєю проповіддю волі, спробами похитнути родину мораль в 30- х роках XІХ  століття. У розпал реакції, таке вільне відношення до інституту шлюбу значило завдати удару одному з основних підвалин буржуазного ладу.

«Лелія» - філософський роман, свого роду "сповідь дочки століття", сповідь жінки, що глибоко замислюється над проблемами життя, із тривогою й болем вглядається в навколишній світ і людей. У психології головної героїні, у її щиросердечних метаннях отримали вираження думки, сумніви й психологічний стан самої Жорж Санд.

Розуміння концепту "жінка" і суть жіночності в різні періоди розвитку  людського життя розглядалося далеко неоднозначно. Світлий і темний образи жіночності проходять через всю історію як закордонної, так і вітчизняної культури. Але незважаючи на різницю тлумачення цих концептів, численні наукові дослідження показують, що жіноче й жінка, як правило, асоціюються із природним, з тим, що чоловік прагне скорити,  направити собі на службу й контролювати. Саме репродуктивні функції жінки зближують її із природою, і на цій домінанті будується більшість умовиводів, тобто  опозиція жіночого і чоловічого стає опозицією природного й культурного, на якій, як правило, було засновано  загальне обмеження прав жінки. Зближуючись із традиційними, патріархальними підходами, жіночність зв'язують  із зовнішньою привабливістю, лагідністю, несамостійністю, слухняністю.

"Любов до дитини" у зв'язку зі стійким стереотипом  матері - це також одна зі схвалюваних  рис ідеалу "доброї дружини", що відбилося як у дидактичній  літературі, так і в історичних  портретах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Роль образів  і обставин у романі «Лелія»

 

2.1. Образна  система твору

 

В канві даного тексту функціонують три головні персонажі – Лелія, Стеніо, Тренмор. Завданням, яке ми поставили перед собою у цьому параграфі  буде характеристика головних персонажів роману.

Образ Лелії у тексті є дещо автобіографічним, адже за суспільно поглядами мова Лелії тотожна з думками та переконаннями самої Жорж Санд. Образ Лелії трактується автором як такий, що містить у собі два начала – блаженне і диявольське. Таким же чином її характеризує Стеніо   - закоханий у неї поет.  Вона поєднує у своїй особистості гірку посмішку, що так опечалює її багатообіцяючий щастя погляд. Незважаючи на зовнішню веселість, душа Лелії часто залишається сумною.  Стеніо вважає її божественним створінням,  яке виражається у її зовнішніх характеристиках. Захоплюючись її красою, головний герой у той же час звинувачує її у нечуттєвості, нечестивості.

Сама Лелія  наголошує  на тому, що народилася вона на іншому краю  світу, що людина сама по собі дуже слабка і беззахисна, надірвана радостями, живе постійно у метушні, жадає якогось невідомого щастя і все це дуже бентежить головну героїню. Вона прагне гармонії з усім зовнішнім, природним світом, відкидаючи цивілізацію як таку. Лелія закликає Стеніо не поспішати жити, насолоджуватися кожною миттю свого існування.  Її серце прирівнюється до рівня скарбу, тому що Лелія здатна на широку палітру почуттів. «Ваше серце, цей скарб, про яке я б молив на колінах, будь я навіть царем всієї землі, ваше серце повинне було лише відповісти на полум'яний заклик іншого серця; ви не знали томлінь ревнощів і тривоги; любов вас чекала, щастя ринулося вам назустріч, і вам досить було погодитись, бути щасливою, бути коханою»[19,6].

Життя Лелії проходить  без ілюзій, вона здатна відчувати жалість, співчуття (у випадку з Стеніо), повагу та приязнь (у випадку з Тренмором), зневагу та неприйняття (у випадку з цивілізаційним світом), гармонію і щастя (споглядаючи природу). Її приваблює у Тренморі знання, досвід, а у Стеніо – духовна молодість. Вона навчає останнього розуміти життя: бачити людей у гордості, любові, егоїзмі, людинолюбстві марнославстві тощо. Досвідчена Лелія не може прийняти любов Стеніо, говорячи, що у молодості вона б надала перевагу йому більшу, ніж усьому світові, тоді для неї все було б мрією, символом, захопленням, поетичним поривом, а зараз вона змушена дивитися на життя раціональніше. Але кохати його Лелія не може собі дозволити, тому що, врешті решт, повертається до того, що: «вона є зів'ялою, зім'ятою, зламаною вітром квіткою; яку без кінця качали хвилі всіх морів сумніву й розбивали потім об берег розпачу!» [19,23].

Лелія говорить про те, що Стеніо  для неї – це дитя, його боротьба під сонцем тільки починається, і вона не має права йому заважати.

Коли  Стеніо починає осуджувати стосунки Лелії з Тренмором, вона наголошує йому на тому, що  поки грішник стоїть на ногах, його ще можуть терпіти, а коли падає, то кожен намагається штовхнути його ногою. При цьому всі люди, які живуть на землі грішні. «Коли в огидному візку засудженого везуть на ешафот, навколо збирається юрба, вона обсипає образами цей недопалок, що от-от догорить. Будете робити як ця юрба, Стеніо!». Цей «золотий хлопчик» жодного разу не відчував того, що відчув на собі Тренмор.

Лелія, за задумом автора, поєднує у собі  ідеальні якості, благородні почуття: «релігію, ентузіазм, стоїцизм, жалість, завзятість, страждання, милосердя, прощення, чистоту, сміливість, презирство до життя, розум, енергію, надію, терпіння, всі, аж до безневинних слабкостей, до чарівного жіночого легкодумства, до мінливості й безтурботності, які є, може бути, її самою приємною перевагою й самою могутньою силою тяжіння»  [19,21].

Не знайшовши гармонії  у цивілізованому світі, Лелія потроху починає замикатися у собі, вона сміялася над життям, яке було сповнене ненависті і недовіри. Французьку дійсність того часу головна героїня просто заперечує.  Помираючи, вона запрошує до себе священика, який, побачивши Лелію, жахається. Вона принесла у його душу неспокій, він перестав бути самим собою.  Головна героїня ж звинувачує Магнуса у тому, що більшість таких, як він черпають сили у слабкості інших, завдяки чому і живуть.

Лелію сприймали двояко: її красу - тобто  спокусу; надію - тобто  випробування; благодіяння - тобто  неправду. Одна Лелія – прекрасна, добра, благородна, але інша, на думку Магнуса, це огидне чудовисько, гарпія, дух; і, однак, то була все та ж сама Лелія; то була тільки інша її половина!

Отже, можна говорити проте, що образ Лелії розкривається через контрасти, які вносять образи інших героїв роману. Кожен з них бачить Лелію по-своєму: Стеніо захоплюється нею як коханою жінкою; Тренмор – як другом за її благородство і щирість; Магнус ненавидить за те, що вона б ніколи не відповіла на його кохання.

Головна героїня здатна до того, щоб бути щасливою у своїй свободі, адже вона може мріяти, але любити їй не дано. Цей образ контрастно протиставлений образу Стеніо, який на тлі Лелія програє у багатьох чинниках, вважаючи себе нікчемним, слабким, таким, що не здатен контролювати свої власні почуття.  Стеніо не має права на ревнощі, тому весь час намагається виразити своє страждання, і все те, що засмучує його. Герой називає себе  нікчемою, адже почуття ревнощів роздирають його душу, він не має змоги їм протистояти.  «…ревнощі мої не необачні й не сліпі - від припущення цього мені не легшає . Мені однаково  буває боляче бачити, як ви довіряєте йому, як близькі з ним, ви, така холодна, така недовірлива, така стримана, - з ним ви інша» [19,7]. Почуття закоханості мають принести юнакові почуття задоволеності, але не приносять. Замість цього лише неспокій та почуття постійних ревнощів. «Не пишіть мені, Лелія; навіщо ви мені пишете? Я був щасливий, і от ви знову викликали в мені  тривогу, від якої я на мить позбувся! Ця година, проведена біля вас у мовчанні, відкрила мені стільки дивної нез'ясованої насолоди! Як, Лелія, ви вже жалкуєте про те, що дали мені його зазнати? Але отчого ж моє гаряче нетерпіння вас страшить? Ви навмисно не хочете мене зрозуміти» [19,25]. Кохання до цієї жінки вселяє у його душу протилежні почуття: любов та ненависть одночасно.  З одного боку, Стеніо не може розлучитися з думкою про те, що Лелія найкраща жінка, яку він колись зустрічав, але, з другого боку, вони не можуть бути разом, тому Лелія ніколи не дозволить собі покохати його. Молодий поет закликає Лелію сумніватися у всьому, окрім кохання. Адже воно буде існувати вічно, тому що людське серце створене для того, щоб мати до когось прихильність. «Але в глибині серця Стеніо таїлося джерело всякої поезії - любов. І, упоєний цією любов'ю, він як би вінчав самі разючі картини природи великою думкою, великим образом - образом Лелії»[19,31].

Стеніо заперечує існування  людини гармонійною у цивілізованому світі. Він вважає, що людина у сучасному  світі може бути доброю лише завдяки марнотратству. «Воно змушує нас бути добрими, тому що добрими нам хочеться виглядати, воно штовхає нас на героїзм, до того радісно нам буває бачити, як нас звеличують, стільки нескоримої й вкрадливої спокуси таїть у собі популярність! Марнославство - це щось таке, у чому люди ніколи не хочуть зізнатися. Інші пристрасті не здатні обманювати. Марнославство може зникнути під чужим ім'ям, і дурні його не розпізнають. Людинолюбство! Про боже! Яка наївна неправда! Де вона, та людина, що віддає перевагу щастю інших людей, а не своїй власній славі?» [19,11].

Стеніо не визнає Тренмора як особистість, він постійно намагається увійти з ним у суперечку. Врешті він був настільки вражений цієї людиною, що не міг не визнати, що Тренмор володіє такою силою благородства і енергії, яка вражає.

Стеніо розповідає про  свою любов, про свої сумніви, страждання, бажаннях і надії, він говорить з запалом, чоло, на яке спадало вологе волосся, горіло, і руки його тремтіли. Він захоплювався Лелією, вважаючи її щедрою. Він бачив її спокійною й сяючою, як небо. «Вона слухала невиразні звуки долини: мекання маленьких ягнят, що тіснилися біля матерів, шум води, що піднявся, як тільки відкрили шлюзи, голоси високих засмаглих пастухів із грецьким профілем, одягнених у мальовниче лахміття. З карабінами на плечі вони спускалися з гір і співали гортанними голосами. Слухала вона й високі звуки бубонів, що були причеплені до ший огрядних строкатих корів, і задирливий гавкіт дворняг, якому з гірських схилів розкотисто відповідало відлуння» [19,40]. Все що вражало Стеніо у Лелії – це її легкість, захоплення і гармонія з природою.

Образ Тренмора постає перед нами, як образ людини як переживала певний злам  у своєму житті. Історію його життя розказує сама Лелія,  вона говорить про те, що ще дитиною він пізнав що таке жити у розкоші, розбещеності, цинізмі. Героїня називає його людиною, яка переживала велику кількість страждань: «Чашу страждань він випив до самої останньої краплі; у нього є над вами велика, незаперечна перевага - він зазнав більше горя, ніж ви» [19,7]. Він народився у родині, яка жила при дворі, була наближена до королівської родини та жила у розкоші царського життя. Хлопчик з самого початку зіткнувся з різного роду парадоксами і цинізмом, слабкість людської природи наводила на нього жах, він жив у гордині, відсутності страху, брехні, марнославстві, розбещеності. Все у нього викликало гнів, скорботу. Йому подобалося бити тварин, потім він так само почав бити своїх дружин, коханок. Врешті його лють довела до того, що одну зі своїх коханок він убив. Його ув’язнили, саме у в’язниці він пережив катарсис, його почуття і душа очистилися. Тепер він вправі тлумачити сучасний світ і навчати розуміти його інших. Для нього Лелія – це людина, яка прийняла його таким, який він є, з усіма його вадами і перевагами.

Повернувшись у цивілізований  світ, Тренмор приймає дружбу Лелії  з вдячністю, вони розуміють один одного з півслова.

Довгий час Тренмор  спостерігав за розпущеністю та моральним  каліцтвом нещасних людей, при цьому  багато у чому звинувачував суспільство, яке карає тільки аморальні злочини і бере під опіку тих, хто робить злочини відкрито. Душа його була надірвана від жалості, серце обливалося кров’ю, коли він бачив цей моральний занепад.

Разом з Лелією Тренмор  відчуває спокій, це те почуття до якого  він прагнув все своє життя, чого був позбавлений у дитинстві, юності і молодості. «- Спокій! - сказав Тренмор, піднявши до неба проникливий погляд. – Спокій - це найбільше благодіяння творця, це - майбутнє, до якого невпинно прагне безсмертна душа, це блаженство; спокій - це сам Господь бог» [19,16]. Свою провину Тренмор викупив великим розкаянням і спокутою. Його життєві пошуки зупинилися, він знайшов те, чого так довго шукав і чого так прагнув: свободу і спокій. «Зрештою   я досяг того, що направив душу мою до бога й міг довіритися йому і його молити. Які потоки радості заструменіли в цій нещасній, спустошеній душі! Яким смиренним, яким лагідним і милосердним повинен був стати Господь, щоб зійти до мене в моїй слабості, щоб я міг побачити його» [19,16].

Автор протиставляє нам  образи Стеніо і Тренмора як образи розкішного життя і каторги, багатства і бідності. Вони є контрастними за своїми світовідчуваннями, за сприйняттям світу. А Лелія – образ, що стоїть між ними і намагається гармонізувати стосунки цих двох людей. Лелія – це спроба ідеалізації людини, неначе вона потойбічна, божественна; ми не можемо повірити в те, що обожнюємо реальну людину, яка може ходити по землі, говорити, дихати тощо. В очах Стеніо вона постійно міняється – то обожествляється, то скидає цю святість з себе. Це обожествлення змінюється презирством; часом  вона викликає у нього жах і ревнощі. Хоча сама Лелія характеризує себе як слабку, надірвану особистість.

Тренмор – це герой  контрастів, спокутуючи свою вину великим  розкаянням, він отримав страшний урок, лише для того, щоб знайти нове життя. У словах Тренмора виражені думки  самої авторки, її погляди на суспільство та життя особистості у ньому.

 

 

2.2. Романтизм  обставин у романі

 

Серед засобів змалювання обставин у романі ми можемо виділити  описи природи, інтер’єри.

Природа для автора - не просто тло для дій, не просте місце здійснення подій роману, а важлива складова історичного пейзажу, особливо в епоху реалізму, що наділяє пейзаж особливим символічним значеним. Найчастіше  письменники вводять в оповідання картини природи, щоб відтінити характери людей або їхні долі. «Створюючи картини природи, письменники співвідносять їх з людськими інтересами, поривами, надіями, роздумами, прагненнями»[5,36].