Творчість Ліни Костенко

Розділ II. Концепт «культура» в естетичному просторі поезії Ліни Костенко

Серед активних центрів, збуджених  поезією Ліни Костенко, і радіючих в сучасній культурно-стилістичній епосі крутого зламу і пошуку дороги до себе і в широкий світ, на пріоритетне місце висунувся концепт "культура", представлений у вужчому і широкому значеннях, – як метафора і символ з їх всеосяжністю звучання і семантичного наповнення [4, с.82].

Тому так  багато місця у творчості поетеси  посідає саме такий образ культури, який, відіграючи історичну й космічну роль, є чинником історичного і  космічного буття і його таємниць. В естетичному просторі поезії Л. Костенко цей образ має багато виражень, як конкретних, так і парадиґмальних для індивідуально неповторного художнього світу і креативних якостей української літератури на сучасному етапі.

Своєрідним  осердям знаково показової атрибуції  саме цього активного центру в творчості поетеси є цикл "Силуети", наскрізним у якому є концепт "культура", представлений в образах героїв і діячів світового мистецтва. Навіть у поспіль креативно спрямованій поетичній системі Л. Костенко даний цикл, цілісний за художньою логікою і множинністю точок зору на об’єктно-суб’єктні взаємопереходи, є, як здається, ключовим, пояснюючим чимало відтінків в інтравертному характері автора й ліричної героїні, і в своєрідності вітчизняної культури на перехрестях історії та взаємин її зі світовими моделями і формами буття, гуманітарним й універсальним вимірами.

Кожен з  окремих епізодів розвитку теми мистецтва, представлений як текстова одиниця  циклу, не тільки демонстрація культурологічної палітри поетеси, різнорідні сфери  діяльності якої вже давно тягнуть на фундаментальність концептуально вагомих висновків. Спеціально не зупиняючись на багатовекторній інтерпретації феномену "культура" в усій творчості поетеси, починаючи від віршованого роману "Маруся Чурай" з його повнокровним утіленням образу пісні як голосу і душі України, і до багаточисленних варіацій мотиву митця і його призначення, слід вичленити як самостійний твір на цю тему – цикл "Силуети", в якому концепт "культура" трактується не лише через художній код, але і в матеріалізації образів культури у постатях конкретних митців – не тільки за фаховою орієнтацією досягти якнайбільше в сфері духовного буття, але й за життєвою позицією бути творцем своєї долі, людиною покликання.

Цикл "Силуети" не виняток у поетичній культурології  Ліни Костенко. Саме її поетична культурологія, не знаючи повторень, має багато модифікаційних форм [2, с. 26].

Образи культури, наділені значимістю й прикметністю кожної з персоналій, що становлять ядро й оболонку "Силуетів", зітканих із поетичного проникнення  в сутність непересічних індивідуальностей  відомих у світі митців, набувають  точності звучання, починаючи від біографічних фактів до їх творчої долі, не тільки згадок якихось характеристичних деталей, але й аналізу колористики чи полотен, коли мовиться про силует художника, або найважливіших рис манери письменника, парсуна якого окреслюється на тлі епохи чи мистецького напрямку. Так постає не тільки об’єктивно виписаний силует імпонуючого автору митця чи героя (в нерадянському смислі слова), але й суб’єктивно-оціночний флер, яким оточено образ кожного світоча культури, відкривача нових мистецьких горизонтів. І якщо говорити про силуетність як принцип зображення, то вельми умовно. Тут, скоріше, діє зовсім інша властивість: на позір штрихова поетика, контурне окреслення і нарисовість обростають такими виразними матеріальними деталями, що опукло постають поведінкові моделі і духовний спектр кожного з героїв циклу, та індивідуальна неповторність, якою наділений Тарас Шевченко чи Олександр Пушкін, Іван Сошенко чи Ван Гог, Мікеланджело Буанаротті чи Рембо, Олександр Блок чи Лідія Койдула, Данте чи Дега, Ференц Ліст чи Аполлінер, Етель-Ліліан Войнич чи Верне, Іма Сумак чи Страдіварі, Лев Толстой чи Ференц Ліст, Борис Пастернак чи Інґеборґ Бахман, як і ряд діячів науки, національних героїв (Жанна д’Арк) і богів.

Якщо з цього погляду розглянути поезію "Ван Гог", то постає ситуація: тлумачення твору стає парадоксальним без знання біографії та творчості Вінсента Ван Гога. У цій одиниці циклу "Силуети", присвяченому великому художникові, який, увібравши чимало мистецьких пошуків минулого і сучасного (засвоїв і видозмінив імпресіоністичну техніку з її розмиванням меж предметів і їх розчиненням у кольорі і світлі, як і пуантилізм, як і точність ліній, ретельно позначаючи кордони простору, що йшло від впливів японського мистецтва), витворив свій власний оригінальний стиль, який не можна підвести під рубрикацію жодної школи, домінуючим є настрій самотності й покинутості. Ліна Костенко виступає тут не тільки як професійний мистецтвознавець, що добре орієнтується у світі культури, але і як психоаналітик, який глибоко проник у трагедію Ван Гога - людини, яка пережила важкий психічний розлад (його божевілля залишається покритим таємницею, бо до цього часу ніхто точно не знає, якою хворобою він був уражений і в той час, коли відрізав вухо, і в момент самогубства). Але все перевершує поетичний дискурс, яким Л. Костенко виповідає історію Ван Гога, немов магічною лампою освітлюючи всі закутки душі героя твору і його прототипа. Це поетеса здійснює за допомогою посилань на картини Ван Гога (хоч ніде назви їх не згадуються), покладаючись на діалог з духовним випроміненням його полотен, на семантику і стилістику митцем створеної кольорової гами.

Широкий спектр алюзій, залучених  поетесою до вірша "Ван Гог", створює  отой палімпсест, який характеризується практично невичерпною семантикою і символікою багаторівневого осягнення долі справжнього митця, що переростає свій час і стає нетлінним скарбом людства. І хоч його життєва дорога проходить через страждання, але геніальна пристрасть сильніша від самотності і недуги. Дана поезія, як і цикл "Силуети", збудований на принципі діалогічності, образи культури малює в двох ракурсах: історіософії і етики. Можна взяти під сумнів достовірність багатьох цитат, але завдання поетеси було не стільки бути точною в описових моментах біографій реальних осіб або діячів культури (Жозефа Верне, Лідії Койдули, Данте, Ференса Ліста, О. Пушкіна, Т. Шевченка, Артюра Рембо, Фритьофа Нансена, Л. Толстого, Кнута Гамсуна та ін.), скільки дотриматися головного принципу мистецтва – створити Образ, освітити силует і оживити його на тлі сучасної епохи, вдихнувши в нього нове життя, апелюючи до текстів – матриць світової культури, вставивши в нескінченний ряд одержимих творчістю. Про кожну з двадцяти восьми одиниць циклу "Силуети" можна скласти величезний багаторівневий коментар, як, скажімо, про твір, присвячений Тарасові Шевченку чи Олександру Блоку, як і будь-який інший, але ефективність смислового й поетикального навантаження концепту "культура" виграє барвами веселки лише в єдності різноманітності, у полілогічності їх структури і цілісній організації художньої системи, призначення якої – збудити і поглибити інтерес до духовності як запоруки прогресу людини і суспільства. В цьому і полягає плідність активних художніх центрів, навколо яких обертається поезія Ліни Костенко.

2.1 Історія і особистість (за історичним романом Л. Костенко «Берестечко»)

Особливий інтерес викликає роман  «Берестечко», написаний у формі  внутрішнього монолога-сповіді головного  героя гетьмана Богдана Хмельницького. Усі його переживання подаються  автором крізь призму однієї історичної події — битви під Берестечком. Як слушно зауважує         М. Ільницький: «… історія присутня в людині внутрішньо: в минулому живе сучасне, в сучасному відлунює минуле. Історизм — це передусім момент зв'язку епох, який проходить крізь серце, душу, помисли героїв.» [1, с. 253-254].

Л. Костенко обирає, як і ряд інших  авторів, які звертались до художнього осмислення національно-визвольної війни  під проводом Б. Хмельницького, одну із трагічних битв — поразку під  Берестечком. Відображення цієї трагічної події, переживань Б. Хмельницького дає можливість Л. Костенко розкрити трагічні сторінки національної історії, такі складні проблеми, як видатна історична особистість та народ, як особа і народ, шляхи національного розвитку і відродження, осмислити зв'язок часів.

Головний герой твору Б. Хмельницький розкривається через складні  внутрішні протиріччя. Він терзається своїми помилками.

Разом з тим він готовий понести  спокуту за ці помилки, виступає патріотом  своєї землі, виразником національних інтересів українського народу.

Богдан Хмельницький свідомо розуміє, що воля, свобода ніколи не дається  легко, що її необхідно завойовувати, відстоювати у нелегкій боротьбі.

Незалежна Україна — це та мрія, якою живе ізольований від війська  у фортеці містечка Паволочі Б. Хмельницький. Він болісно переживає поневіряння свого народу, який шукає Україну в Україні, бо вся наша історія — то вічний пошук свободи. Знову і знову ми повинні турбуватися про державотворення. Головне, щоб ця боротьба не стала дріб'язковою, адже тоді ми можемо не помітити, як втратимо власну країну.

2.2 Роман Ліни Костенко «Маруся Чурай» – перлина української літератури XX ст.

Історичний роман у віршах «Маруся  Чурай» Ліни Костенко відразу після  виходу у світ набув широкої популярності серед читачів, він став, за словами відомого літературознавця Г. Клочека, «перлиною української літератури XX ст.», однією з найчарівніших прикрас сучасної української та світової літератури.

За своєю суттю роман є  глибоко національним. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити в романі Україну XVII сі. Вона відкрила її для себе, а потім, працюючи над романом, відкрила її й для нас — і це був безцінний дарунок видатного митця.

За своєю проблематичністю роман  належить до кращих зразків світової літератури. Серед порушених проблем у творі — питання свідомо мислячих людей і бездумного натовпу, межі між ними; питання суті людської шляхетності, у чому вона полягає; тривожне питання про те, «кому належатиме майбутнє, якщо життя таке несправедливе до гарних людей»; протиставлення любові та зради, що лежить як в основі окремого людського життя, так і в самій історії держави.

За жанром «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Це одна з надзвичайно  рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка якої полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як великого розповідального жанру й водночас — особливостей поезії: віршованого ритму, розміру, поетичних тропів і т. ін. В українській літературі роман Ліни Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного жанру. Поетична майстерність Ліни Костенко довершена. І ця довершеність стосується всіх складових поетики твору — його мови, композиції, ритміки, прийомів характеротворення.

Марусю Чурай традиційно називають  «дівчиною з легенди», тому що реальність її існування поки що документально не підтверджена. Щоправда, значна кількість переказів і легенд, побудованих на спільній сюжетній канві, окремі факти з усної народної творчості, наявність у піснях, що приписуються Марусі Чурай, окремих біографічних деталей, відомих із переказів і легенд про неї, глибока зацікавленість першого видатного українського прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка особою Марусі Чурай — усе це дає підстави вірити в реальне існування її. На основі народних оповідань про Марусю Чурай було створено чимало біографічних нарисів, повістей і драматичних творів. Статті про «імпровізаторку малоросійських пісень і одну із найкращих співачок свого часу» були вміщені в кількох біографічних і бібліографічних словниках. Російський драматург О. Шаховской видав історичну повість «Маруся — малоросійська Сафо», український драматург Г. Борковський у 80-х pp. XIX ст. написав драму «Маруся Чурай — українська піснетворка». Трохи пізніше Володимир Самійленко створив присвячену легендарній народній співачці драматичну поему «Чураївна».

Якщо узагальнити всі версії про Марусю Чурай, то побачимо, що Маруся була справжньою красунею, мала чудовий  голос і вражаюче гарно співала  пісні, у тому числі й власні. Вона була наділена неабияким талантом імпровізації — свої думки викладала віршами. Чарівна зовнішність дівчини та її незвичайна обдарованість привертали увагу парубків, серед яких був Іван Іскра (за одним із тверджень, син відомого гетьмана Іскри-Остряниці). Але Маруся любила іншого — Григорія Бобренка, який нібито був її молочним братом. Основні моменти долі цієї дівчини відображені в сюжеті роману Ліни Костенко. Є зрада слабовільного Гриця, який піддався настійним умовлянням матері й заручився з багачкою Галею Вишняківною; є отруєння; є суд над Марусею, який визнав її винною в смерті Грицька Бобренка; є грамота від Богдана Хмельницького, що скасувала вирок: її вчасно, за якусь мить до страти, встиг доставити в Полтаву Іван Іскра; є проща в Києві, повернення назад у Полтаву; є повільна смерть від надмірних переживань і сухот.

Маруся — тонка талановита натура, дитя любові. Цільність її характеру  й велич душі беруть початок із гармонійних стосунків її батьків. А роздвоєність Грицевої душі —  це, мабуть, продовження життєвої поразки  його батька — запорозького козака Бобренка, що «став домашніх хоругв хорунжим» і психологічно опинився під п'ятою своєї вічно незадоволеної жінки. Життєвий вибір зумовлює й обставини смерті. Батько Марусі — Гордій Чурай — загинув як хоробрий козак, страшною, мученицькою, але славною смертю — про його героїчну загибель співають кобзарі, а батько Гриця загинув безславно — втонувши разом із возом у річці. Та й Гриць помер зовсім не так, як належить козакові. Таким чином, використовуючи історичний сюжет для актуалізації багатьох загальнолюдських проблем усіх часів, Ліна Костенко показує, що люди в будь-який час могли займати в житті різні позиції. Одні вибирали правду, вірність, смерть, а інші завжди шукали теплого місця, легкої справи.

Батько Марусі й такі, як він, як і сама Маруся, зажди вибирали в житті шлях правди й тому гинули в славі. Таким бачила дівчина й свого козака Гриця. Та в житті він виявився дрібнішим і приземленішим, ніж у бою. Козак, коли довелося вибирати між своєю душею та забезпеченим життям, тримається ґрунту, матеріальних статків. Навіть любов до Марусі неспроможна визволити Гриця від впливу матері. Така роздвоєність і приводить Гриця до зради.

Іван Іскра — духовний побратим Марусі Чурай. Він любить дівчину  всією душею та двічі рятує  її життя. Між Іваном Іскрою й іншими персонажами (Вишняк, Горбань) — соціальна, психологічна й передусім світоглядна прірва.

Напевно, національний характер українця неможливо звести до якоїсь середини між антиподами — вільним козаком, що з піснею йде на смерть, і закопаним у землю «комариком», який тремтить над своїм майном, але за віки все ж таки витворюються певні стереотипи національного характеру. На жаль; останнім часом актуалізується пристосуванський етнопсихологічний тип українця, і чомусь затирається тип хороброго, волелюбного лицаря духу. Народна пісня також втрачає своє значення в сучасній Україні, однак співучість усе ще вважають основною рисою національного характеру.

Події з життя Марусі Чурай тісно  пов'язані з історією життя цілого народу, оскільки її пісні виражають глибинний сенс історії.

Отже, поетеса підносить роль митця  в історії. Маруся Чурай, дівчина  з Полтави, стала душею України, оскільки пісенним словом виражала найглибинніші  думи свого часу. З іншого боку, вона зі своїм поетичним словом була й  совістю людського існування. Ставленням до пісні персонажі роману виявляють свою суть, рівень своєї духовності.

 «Маруся Чурай» Ліни Костенко, — зауважував М. Слабошпицький,  — не просто наша обікрадена  й поганьблена історія, не тільки  художня енциклопедія життя  українського народу середини XVII ст. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це партитура вічних мотивів духовного буття народу... Якщо в національному письменстві є такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно не безнадійне, і не безнадійна доля того слова — воно виживе й вистоїть у цьому складному й трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу».