Творчість Генріка Сенкевича: правда і вигадки про Україну

Антиподом Хмельницького в романі є Ієремія Вишневецький, змальований, як великий геній, як великий муж, посланий провидінням. Його “ каральні ” подвиги, показані в романі, є набагато жорстокішими, аніж вчинки Хмельницького. Але різне ставлення польських рицарів до вождів – велетнів, підкреслене відповідними контрастними епітетами, надає їх образам протилежного емоційного забарвлення.

В зображенні Сенкевича, князь одержимий великою державною ідеєю. Заради неї, в ім’я Речі Посполитої він вважає своїм обов’язком знищувати непокірних селян та козаків, карати без милосердя.

Вирішальне значення для розуміння образу Вишневецького має драматична сцена важкої боротьби князя з самим собою перед образом розіп’ятого Христа. Князь марнославний і кровно ображений розпорядженням центральних властей, які поставили над ним бездарних воєначальників. Його амбіція була вразливою, і потрібно було зробити вибір: або підкоритись розпорядженню властей і змиритися з думкою про падіння Речі Посполитої, або, діючи наперекір владі, намагатись спасти вітчизну. Шляхта, що керувала долями людей, сама йшла до нього. Наділяючи його фактичною владою верховного правителя. Князь усвідомлював, що лише він один міг би ще попередити катастрофу. Подумавши про це, князь змирився.

Прус і Дзедушиський вважали досить не правдоподібним, що людина, яка претендувала на роль рятівника вітчизни із двох можливих варіантів вибрала той, який взагалі не характеризує його як великого вождя. Але, власне, в цьому і суть справи: Вишневецький – постать на просто ідеалізована, а ідеальна, створена за зразком шляхетських панегіриків.

Зовсім інший характер ідеального богатиря представлений в образі Лонгінуса Підбийп’ятки. Наділений надзвичайною силою і обмежений розумом литовський феодал виступає спочатку в комічній ролі мандрівного лицаря. Йому притаманний пережиток тих часів, коли ще ходили на турків і татар з вірою у волю Божу під час боротьби з невірними, ховалось почуття помсти перед ворогами, які знищували українські і польські землі. “ каральні подвиги ” підлеглих Вишневецького були не до душі литовцю. Але у ході сутичок захоплений битвою, він із доброго велетня перетворювався в страшного вояку. Страхітливий в бою він виростає у величаву постать рицаря. До значення ідеального богатиря його образ підноситься у заключній трагічній сцені смерті.

Наявні у романі і гумористичні постаті. До таких варто віднести Заглобу, Жендзяна і кількох епізодичних персонажів.

Так, Заглоба – це постать, що може порівнюватися з найбільш видатними образами світової літератури. Типовим персонажем робить його те, що Заглоба, будучи в романі “ Вогнем і мечем ”, напевне, єдиною людиною серед своїх друзів, що думає, він завжди правильно і повно, на відміну від інших ідеальних героїв виражає застарілу віками класову самосвідомість “  історичного стану ”- правдиве ставлення консервативної шляхти і до селянства, і до міщанства, і до конфлікту з козацтвом, і до суспільно – політичного устрою Речі Посполитої, і до понять про шляхетську честь.

У незвичайній величі і правдивості образу Заглоби і полягає чудодійне джерело одухотворення ідеальних рицарських характерів, істина сутність яких проявляється в реалістичному образі пана Заглоби. Вже сам факт близькості з подібним типом характеризує  певним чином і його друзів: він втілює зворотній бік їх рицарської доблесті. Саме завдяки спілкуванню із Заглобою різко виділені і гіперболізовані до неможливості героїчні риси Скшетуського, Підбийп’яти. Володийовського не є абстрактними, відірваними від реальної життєвої основи, - вони лише вважаються виключними в ряді звичайних. Так, Підбийп’ята – постать не типова для того часу і нереальна своєю надзвичайною силою – справляє враження живої людини завдяки Заглобі, який весь час підкреслює його буденність.

Заглоба по – іншому ніж автор ставиться до подвигів рицарів – без пафосу, по-панібратськи – і в результаті висміюючи їх вади, дозволяє читачам дивитися на них як на звичайнісіньких людей; а з іншої, - приписуючи собі їхні подвиги, представлені романістом в дусі рицарської фантастики показує зворотну сторону цієї фантастики, розкриваючи її реальну основу. Подібну функцію єднальної ланки між ідеальними постатями виконує також образ Жендзяна, слуги Скшетуського.

Якщо Заглоба, не шкодуючи грошей, лише пропивав їх, то слуга Скшетуського, навпаки, був здирником. Він віддано служить Скшетуському, але не без користі для себе. Скупити за безцінь награбоване або ж самому пограбувати – для нього було звичайною справою, за яку він навіть чекав похвали, вважаючи, що обманути ворога – святий обов’язок патріота. Він обманював і хитрував не менше Заглоби, але не з любові до мистецтва, а з корисливою метою. Коли він, наприклад, зізнається друзям, що у нього була думка дорізати раненого Богуна, але не зробив цього, щоб не заплямувати свою шляхетську честь. Якщо він не вбив пораненого, то лишень тому, що йому вигідніше було ввійти в довіру до Богуна, отримати від нього потрібну інформацію, а тоді донести на нього польській владі, тобто розправитися з ним чужими руками. Він взагалі робив щось тільки з вигодою для себе, був надзвичайно корисливий та мстивий. Недарма Заглоба, вважаючи Жендзяна наступником свого “ мистецтва ”, був переконаний, що він (Жендзян) в декілька разів перейде його самого, якщо тільки не попаде на шибеницю.

Існування поряд з героїчними постатями звичайних людей з реальними рисами, забезпечує усім персонажам зв'язок з дійсним життям і надає образам певної життєвої переконливості.

Особливе місце у романі належить жіночим образам. Їх у творі декілька: Гелена, княгиня Курцевич, Горпина, Ануся Борзобагата та інші.

З Геленою у романі пов’язується любовна лінія. Гарна на вроду, вона ввібрала в себе найкращі моральні цінності: добра, щира, лагідна, сором’язлива. Проте такі риси як дівоча честь, гідність, гордість стоять у неї на першому місці. Тому і не дивно, що за неї ведеться боротьба між двома гідними її суперниками: Богуном та Скшетуським. Вона вибирає другого. Любов до нього – це сенс його життя і тут жодної ролі не відіграють гроші чи слава. Заради цього кохання вона згідна пройти небезпечний шлях втечі; Гелена свято вірить, що буде разом зі Скшетуським, тому, навіть у Горпини вона не хоче говорити з Богуном про можливе їхнє одруження.

Інакше поданий Сенкевичем образ Горпини. Це відьма яка живе у горах, знає чаклунство на всі випадки життя. Ця постать створена на основі фольклорних джерел і уособлює всі ті риси, які повинна б мати чаклунка. Вона допомагає Богунові та його друзям. Горпина маючи під опікою Гелену, привітно ставиться до неї, доглядає її на прохання козака.

Княгиня Курцевич – своєрідний персонаж роману. Горда і владна жінка, вона згідна віддати Гелену за Богуна, щоб залишити собі маєток в Розлогах. Проте, страхаючись погрози Скшетуського, вона не дотримує свого слова, і погоджується віддати Гелену польському Шляхтичу. Але княгиня – добра мати для своїх синів і добра господиня у своєму домі. Навіть Богуна вона називає “ сином ”, “ ясним соколом ”. Тому і козак поважає княгиню, правда до того часу поки не дізнався про її зраду.

Інші постаті, другорядні, не відіграють такої значної ролі у ідейно – образній системі, як вищезгадані. Вони лише створюють тло, частково динамізують сюжет роману, розширюють та увиразнюють його проблематику.

Персонажі Сенкевича – явище особливе. Вони становлять не лише певні психологічні типи, ф й рухають фабулу, оскільки більшість з них мають справжню історію. Письменник створює героїв, які у будь – яких випадках ніколи не перестають бути самими собою, тому подобаються читачам і завдяки їм цікаво спостерігати за розвитком подій роману. Захоплюючись їх долями, перипетіями, читачі позбавлені критиму щодо керованих у творі подій. Засвоюють і той ідейний пафос, який випливає із зображених подій і вчинків достовірних та вигаданих героїв.

2.2. Засоби створення Яна Скшетуського та Івана Богуна у романі Генріка Сенкевича “ Вогнем і мечем ”.

Через увесь роман  Генріка Сенкевича “ Вогнем і мечем ” проходять постаті українців та поляків. Багатовікова спільна історія обох народів дала чимало матеріалу для їх створення. Проте, незважаючи на цю історію, ні поляки, ні українці не намагалися взаємно зрозуміти чужих вчинків і спробувати ввійти в становище іншої сторони, що закономірно мусило відбитися на стереотипах обох народів.

У романі автор дав змогу спостерігати за двома детально намальованими постаттями - представника українського козацтва Івана Богуна, та виразника польського народу Яна Скшетуського. Не враховуючи Хмельницького, Богун – єдиний у творі представник козацтва, образ якого намальований більшим планом. Інші представники цього табору – видумані герої  і персонажі з історичними назвами: Татарчук, Барабаш, Кривоніс та інші – постаті епізодичні.

Генрік Сенкевич вибудував характери в таких трьох основних взаємопов’язаних планах: зовнішньому, внутрішньому та опосередкованому. Перший план – це портретні характеристики персонажів. Їхня поведінка й взаємини з оточенням. Названі чинники характеротворення взаємодіють із засобами психологізації образу, які належать до другого плану, - тобто внутрішні монологи, спогади, роздуми. До опосередкованого плану ми відносимо ті забражально – виражальні характеристики, оцінки, які даються іншими персонажами й самим автором.

Презентуючи нову постать, автор, зазвичай, описує коротко її зовнішній вигляд, тобто дає портретну характеристику персонажа. Письменник звертає увагу на вираз очей, на усмішку, на певні риси, з яких можна робити якісь висновки про моральні ( внутрішні риси ) даної особи.

Порівняно із соціально – побутовими повістями Сенкевича, портрет в історичному романі автора не такий широкий, хоча більш конкретно увиразнений. Кожна деталь портрета позначена емоційно забарвленим ставлення автора до героя. Але єдиним портретом письменник не обмежується: через увесь твір ще декілька раз ми зустрічаємось із зовнішнім виглядом героїв у певних ситуаціях, де б цей вигляд забезпечував природність і яскравість описаних подій.

У портретному описі Сенкевич окреслює індивідуальні особливості характеру персонажа. Красивий, чорнявий український козак милує око усім знайомим та незнайомим. А також зустрічаємо й опосередковану порівняльно – оціночну характеристику зовнішності Богуна і Скшетуського.

У ході розвитку сюжетної лінії вводяться нові деталі портрета чи підкреслюються попередні, опис зовнішності стає важливим елементом психологічної характеристики персонажа, виявляє його духовну сутність. Так, наскрізною деталлю зовнішності, яка проходить через увесь твір є очі Богуна. Саме очі козацького ватажка втілюють такі характерні риси як гордість і в якійсь мірі загадкову непідступність. Тому, можна зробити висновки, що перша характеристика  міститься в описі зовнішнього вигляду – напевно автор переконаний, що зовнішній вигляд в певному сенсі відбиває внутрішні якості образу.

Сенкевич також розвиває характер персонажів через вчинки та мову. Так, відразу при першій зустрічі з Скшетуським бачимо в ньому гордого шляхтича – він хоче подати руку людині, якої добре не знає, вважаючи за низькість приймати подяку не від дворянина.

Скшетуського вкрай дивувало і те, що Хмельницький, маючи при собі шаблю, не поквитався з Чаплинським за шляхетським звичаєм. Як це робиться, він показав у скорому часі в корчмі у Допула. Його не турбувало те, що він, з необережності дозволив собі втекти від переслідувань польської влади ворогові Речі Посполитої , але погрози  чигиринського підстарости Чаплинського роз’ятрили його душу. Не довго думаючи, Скшетуський має серце з воску : сльози князівни ( коли княгиня недобрим словом мовила про неї ), зворушили його до сліз. Коли ж закохався -  то до смерті. Після першого побачення з Геленою ділиться своїми думками з Підбийп’ятою. Коли йдеться про душу Скшетуського , то вона переповнена добротою та щирістю. Навіть свого ворога і суперника він шкодує. Коли побачив Богуна , який їхав у задумі і співав “ тужу, тужу, серце болить ”, бо передчував щось недобре у своїх стосунках з Геленою, жаль стиснув його серце. Доброта і милосердя також притаманні Скшетуському - полководцю. Так , захопивши по дорозі до Гелени ватагу озброєних селян,він відпускає їх, бо радіє, що його кохана знаходиться в безпечному місці. Проте, коли йдеться про вчинки і почуття героя до Батьківщини, то тут ми бачимо справжнього патріота своєї землі, і добре серце дає місце розуму. Справедливий і чесний у своїх вчинках, Скшетуський визнає, що служити королю і Речі Посполитій-це святий обов’язок кожного її рицаря. Висланий князем Яремо послом до кошового отамана на Січ, Скшетуський, незважаючи на застереження Гродзіцького про повстання по всій Україні, їде, щоб виконати свій обов’язок. Страх перед неволею чи смертю не зупиняє його. Більше того у дорозі він уміє зберегти гідність посла. Коли на Хортиці козак захотів провести його до отамана за бороду, Скшетуський звалив його на землю і почав бій з ватагою козаків і татар, доки, залитий кров’ю, не впав на землю. Так гордо і мужньо він тримається в неволі Хмельницького: не  хоче бути винним гетьману за свій викуп, намагається будь-яким способом захистити своїх побратимів. Але навіть тут, у неволі, він не втрачає чесності та благородства. Честь шляхтича – понад усе! Навіть на деякий час він перестав шукати Гелену, бо Річ Посполита була в біді.

Коли ж постала потреба комусь пробратись із Збаража через козацький табір і покликати на допомогу військо короля, Скшетуський, не думаючи про своє майбутнє, готовий ризикнути своїм життям, щоб врятувати друзів. Свої бажання він перетворює у вчинки і досягає бажаної мети: долаючи усі перешкоди, досягає королівського двору. Голодний, обдертий, весь мокрий Скшетуський надзвичайно радіє, що добрався до короля.

Сенкевич намалював Богуна відважним і мужнім воїном, який мав до битви природні задатки. Богун не лише добрий вояка, але і розумний ватажок, шанований у козацтва. Козаки любили його за гострий розум, відданість своїй справі. Вони готові були слухати кожне його слово і виконувати кожен його наказ. Шанований він не лише у козаків, але і у простого люду.

Але твердий серцем у битвах Богун стає м’яким при зустрічі з Геленою. Кохання до неї керує всіма його вчинками. Проте, Гелена не захотіла його кохання.

Автор одним штрихом перекреслює те, що до того часу створював у цьому образі. Лише оповідь про один вчинок відштовхує читачів від постаті. Скшетуський, за словами автора, не наділений такими вадами, хоча автор не міг не розуміти, що на війні кожен убиває, і його герой не був винятком. Коли Богун дізнався про стосунки Скшетуського з Геленою, його серце облилося кров’ю, він не знав, що йому робити, прощо думати. Аналогічна поведінка була тоді, коли козак дізнався, що Заглоба, будучи нібито його другом,  втік від  нього разом з Геленою. Цього він пережити не міг. Він не уявляв собі життя без Гелени. Тому, віднайшовши її у Барі, відсилає до чаклунки Горпини, щоб зустрітися з нею після бою. Навіть у битві, підносячи високо шаблю, він думає про неї, через неї не радіє а ні власній перемозі, а ні радісному дню. Будь – які намагання розважити козака даремні : серце його розривається від болю, душа сльозиться від нанесеної рани. Навіть його побратими не в силі розвеселити його.

Зауважимо, що мова козака – це поєднання українських та польських слів, але найчастіше Сенкевич вкладає в уста Богунові чисто українські слова з властивими їм значеннями для індивідуалізації образу представника української ментальності. Автор не наділяє Богуна умінням довго роздумувати, спів ставляти, робити висновки.

Внутрішній план характеротворення реалізується такими прийомами, як самохарактеристики персонажів, внутрішні монологи, спогади, сни, роздуми. Наявні у творі монологи, які відіграють роль своєрідного художнього відступу. Це переважно монологи – роздуми героя над долею своєї країни та її майбутнім.

У цьому монолозі Скшетуський картає себе, що попав у полон до козаків. Він вважає себе зрадником, бо не може вийти разом з іншими захисниками своєї Батьківщини у бій, а мусить лежати на возі і лишень з далека спостерігати за битвою.