В міру того,
як Мартін оволодіває духовною культурою,
піднімається на її висоту, сім’я Морзів
та їхнє середовище дедалі виразніше вимальовується
перед ним у реальному освітленні. Мартін
приходить до висновку, що Морзи безнадійно
глухі до життя, краси, справжньої культури,
що вони «відстали від науки принаймі
на два покоління» [8, 252]. Настає момент,
коли Мартін, «хоч сам злидар, відчув себе
вищим від усіх тих, хто сходився в їхній
вітальні» [8, 265]. Тепер він поділяє думку
Бріссендена, що Морзи – це «крамарське
кубло» [8, 12], що, зрештою, «усе це ходячі
шлунки, що прикриваються високими ідеями…»
[8, 13]. Не випадково Бріссенден жахнувся,
здогадавшись, що свої «Любовні сонети»
Мартін присвятив «отій блідій, хирлявій
самочці» [9, 330]. Про те, яку жінку треба
було б Мартінові, його друг-поет говорить
у стилі Ніцше і його образності: «A вам
треба велике, безоглядне кохання, вам
треба вільна душа, веселково-яскравий
метелик, а не сіренька міль» [9, 320]. Він
не розумів захоплення Мартіна. Рут зовсім
не підтримувала Ідена, не розуміла, не
співчувала, вона не цінувала його спроб
пробитись у ряди успішних, не розуміла
того, що він хоче бути схожим на неї, на
її оточення, бути таким же освіченним.
Не раз він читав їй свої розповіді, але
її розумінню вони зовсім були не доступними.
Вона визнає їх силу, але відмовляється
бачити красу в їх реалізмі, навпаки, його
спроби передати
18
прекрасне в самій правді
життя викликають обурену оцінку:
«низькість», «бруд» [8, 287].
Розрив між
Мартіном та Рут виникає через небажання
Мартіна, не дивлячись на те, що редакції
відхиляють його рукописи, відмовитись
від свого наміру пробити шлях в літературу
і піти на роботу. У сам розквіт його успіху
на терені письменника Рут розриває заручини.
Тільки Бріссенден, хворий на сухоти, поет
і цинік, визнає дар Мартіна Ідена і намагається
переконати його приєднатись до соціалістичного
руху, передбачаючи Мартіну розчарування,
коли письменницька кар’єра буде досягнута
і не залишиться нічого, що прив’язувало
б до життя. Але Мартін Іден відмовляється
слідувати його пораді. «А я – індивідуаліст.
Я вірю, що в перегонах перемагає найшвидший,
а в боротьбі – найдужчий. Цю істину я
почерпнув з біології , або по крайній
мірі мені здається, що я її почерпнув
звідти. Повторюю, я індивідуаліст, а індивідуалісти
вічні, одвічні вороги соціалістів» [8,
291]. Цими рядками можна прослідкувати,
якою людиною слова, людиною волі, відваги
постає перед читачами образ Мартіна Ідена.
Мартін та Ресс
були близькими друзями, не раз Мартін
читав йому свої рукописи, та одного разу
Бріссенден дав прочитати йому свою «Ефемериду»,
Мартін був шокований: в поемі йому відкрилась
«істина провидця, викована із заліза
космоса міцним ритмом вірша, перетворена
в чудо краси і величі» [8, 274]. Бріссенден
показав той художній ідеал, якому інстинктивно,
а потім і усвідомлено слідував у своїх
творах і Мартін. Тому, що Мартін «знав
життя, знав y ньому все низьке і все високе,
знав, що воно прекрасне не дивлячись на
весь бруд… Святі серед бруду – ось чудо!
І заради цього чуда потрібно жити! Бачити
високий гордий ідеал, який виростає з
несправедливості; рости самому і очима,
ще заліленими брудом, ловити перші проблиски
краси; бачити як із слабкості, нікчемності
народжується сила, правда і благородство
духу» [11, 57].
Бріссенден
помирає перш ніж збулося його пророкування
(про те, що Мартіна чекає розчарування,
і йому слід вступити до соціалістичної
партії).
19
Феноменальний успіх гострого
критико-філософського ессе приносить
успіх в ім’я Мартіна, як нам відомо Бріссенден
не хотів публікувати свою «лебедину пісню»
[8, 282], він надзвичайно пишався нею, вона
була йому милішою за віскі, «Це той великий
прекрасний твір, яким я снив ще за ранньої
молодості, повної солодких ілюзій та
високих ідеалів. І от я написав перед
останнім своїм зітханням» [26], але Мартін
не послухався прохання свого друга. Видавництва
засипали Мартіна пропозиціями, він моментально
розбагатів, хоч і не написав нічого нового.
Бажання побити ворога його ж збро’єю
стало головним сенсом життя. Але дуже
скоро до Мартіна приходить перенасичення
та втома. Суспільство, яке не сприймало
його раніше, тепер запрошує на обіди до
найбагатших будинків. Мартін покидає
життя, тому що зник головний його зміст
– творчість.
Отже, Мартін
Іден та Ресс Бріссенден мали різні погляди
на мистецтво, оскільки кожен з них бачив
різну ціль у мистецтві, та й у самому житті.
Для Мартіна мистецтво – це предмет заробітку,
довести коханій, що він на щось здатен,
а для Ресса – вияв думок, почуттів, таланту.
Але кінець роману для героїв однаковий
– самогубство: Бріссенден застрелився
у себе в номері, а Іден – віддався глибині
морській.
2.2 Протистояння суспільства і
митця: Мартін Іден contra соціум
Трагедія митця
у навколишньому світі – одна з найважливіших
проблем, показана Джеком Лондоном у романі
«Мартін Іден». У ньому різко протиставлені
один одному світ американського міщанства,
від банкіра до крамаря, і світ людей- праці,
представлений насамперед самим Мартіном,
його друзями, Лізі Конолі, учасниками
масових сцен роману – безіменними, але
важливими героями.
Мартін болісно
міркував про зміст людського життя та
свою роль у ньому, у цьому житті. Гроші,
яких у нього тепер було так багато, не
втішали. Його ніхто не
20
розумів: ні родичі, ні друзі,
ні люди, в яких він бачить представників
інтелігенції – Рут, яка готова тепер
стати його дружиною, не цікавить його
– кохання до неї
давно вже померло у
серці юнака, її батьків, їхнє оточення.
Суспільство не поспішає подати руку
допомоги шукаючому свій шлях письменнику.
Навпаки, воно намагається збити його
з правильного шляху, зіштовхнути на таку
знайому і зрозумілу цьому суспільству
дорогу чиновного служіння чи бізнеса
і комерції. Потрібно володіти не малою
мужністю, твердістю характеру і впевненістю
y своїх силах, щоб протистояти цьому натиску,
витримати його і пройти свій шлях до кінця.
Це вдається небагатьом.
Мартін Іден,
на свому тернистому шляху, досягає успіху,
успіху всупереч всім і всьому. Справжній
трагізм цього успіху полягає в тому, що
Мартін добивається його самостійно, без
найменшої допомоги, в боротьбі з тим суспільством,
в якому він живе і трудиться. В цій боротьбі
з суспільством він втрачає кохану, від
нього відмовляються родичі, він поступово
втрачає віру в правдивість своїх справ
і , в кінці кінців, твердо вирішує ніколи
більше не брати в руки перо. Заслужений
успіх не приносить йому ніякого задоволення.
Один з американських філософів-прагматистів,
Р. В. Чемберс, відмітив: «Письменники не
в честі у ділових людей, оскільки всім
відомо, що література – це щаслива знахідка
для всіх тих, хто не пристосований до
справжньої праці» [25]. Мартін Іден розуміє,
що його успіх визначається не справжньою
гідністю його творів, а їх здатністю приносити
доходи. Це фінансове вираження успіху
є типічним для американського суспільства,
і саме воно визначає національну сутність
історії Мартіна Ідена.
Безвихідність
долі Мартіна в тому і заключається, що
він на свому власному досвіді переконується
в правильності твердження про те, що «Америка
найменш придатне на землі місце для процвітання
мистецтва і письменницького натхнення»
[21, 14]. Письменник в Америці це не стільки
людина творчої праці, скільки ремісник,
покликаний потурати смакам публіки. Навіть
такі корифеї літератури, як, наприклад,
Марк Твен, вимушені були іти «на компроміс
заради того, щоб пробитися в ряди всіми
признаними письменників і відвоювати
собі
21
місце під сонцем. І
якщо навіть особистості схожого
калібра були не в змозі відстояти свою
незалежність, то чого можна чекати від
рядових служителів мис-
тецтва?» [1]. Ці слова відомого американського
критика Ван Вік Бруска дають відповідь
на питання про причину смерті Мартіна
Ідена.
Буржуазне
суспільство Сполучених Штатів Америки,
в якому «погано розвинуте почуття поваги
до художньої творчості» [26] і якому не
дано зрозуміти пошуки справжнього митця,
хоч і готове посипати золотим дощем успішного
автора, надало Мартіну Ідену тільки один
єдиний вихід – добровільний вихід з життя.
«Коли життя стало болісним і нестерпним,
як просто позбутися його, забувшись у
вічному сні» [8, 38]. І Мартін забувається
у власному сні, кинувшись у безодню океану.
Воднораз особистістю
Мартіна Ідена рухали певні мотиви, що
ховались за його завзятим прагненням
стати письменником. У романі показано,
що Мартін був «природженим борцем, сміливим
і витривалим» [8, 150], однак боротися йому
було призначено «у мороці, без світла,
без заохочення» [8, 298]. Єдиним зразком
в цій нелегкій боротьбі довгий час була
любов до Рут, прагнення стати на один
рівень з нею і з'єднати свою долю з долею
своєї обраниці. Отже, Мартіном рухало
почуття любові до жінки. Мартіну здавалося,
що Рут відповідає на його почуття взаємністю.
У дійсності ж відношення Рут до Мартіна
ніколи не було однозначним. Рут ніяк не
поділяла його прагнень, не розуміла його
внутрішньої потреби стати письменником.
Вона заохочувала його до діяльності тільки
заради того, щоб він зайняв гідне місце
в буржуазному світі, тобто став чиновником
або дрібним бізнесменом. Його захоплення
літературою не тільки не зрозуміле їй,
але і викликає в неї роздратування й опір.
Суспільні ідеали робочого хлопця Мартіна
Ідена, що живляться глибоким розумінням
життя, не знаходять відгуку у вихованої
на традиціях буржуазної моралі Рут Морз,
що разом зі своїм класом сповідає обмежений
погляд на життя. Цю принципову різницю
у поглядах на навколишнє життя Мартін
зрозумів занадто пізно. І він прямо говорить
їй про це під час останнього побачення:
«... Ти трохи не занапастила моєї творчості,
мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а
буржуазна культура не зносить реалізму.
Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя.
Отож ти хотіла й мене примусити
22
боятися життя. Ти прагнула
замкнути мене в тісну клітку, навязати
мені обмеженість, хибний вульгарний погляд
на життя... і ти хотіла зробити мене одним
з ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали,
класову мораль, класові забобони...» [8,
284].
У цьому зізнанні
Мартіна – ключ до розуміння джерел його
особистої трагедії. Моряк Мартін Іден
був людиною свого класу. І його життя,
і його думки – такі ж самі, що й життя
і думки тисяч його побратимів по праці.
Але от моряк перетворився на письменника,
навіть на письменника модного, процвітаючого,
що заробляє великі гроші. Причому його
популярність, його заробітки мали свою
основу на його реалістичному баченні
світу, на висловлюванні ним ідей, яких
буржуазне суспільство не приймало, але
які лоскотали його нерви, і обізнаність
з якими дозволяла вважати себе лібералом.
Тому книги Ідена розкуповувалися заможною
публікою, ставали модними, приносили
їх авторові неочікуваний прибуток.
У результаті
Мартін Іден, сам того не бажаючи, потрапив
у становище людини, що сидить на двох
стільцях. За своїми ідеями, за своїм мисленням
він залишився реалістом, йому були далекі
мораль і забобони буржуазії. Але за своїми
прибутками, за своїм новим способом життя
він тепер належав до класу буржуазії.
І це протиріччя вимагало вирішення. Трагізм
долі і життєвий шлях письменника Мартіна
Ідена типовий для тогочасної дійсності.
Джек
Лондон у романі, показав Мартіна
Ідена як героя, який не вірить у соціалізм,
а вірить в теорію Спенсера – виживають
сильніші. За своїм мисленням Мартін був
запеклим індивідуалістом, в цьому і полягала
його трагедія, і саме це привело його
до смерті. Його коротке знайомство з Бріссенденом
лише підкреслює його індивідуалістичне
світосприйняття. Мартін мріяв лише про
одне – побачити свої твори надрукованими.
В романі
фатальний стрибок Мартіна описаний
як абсолютно природний, простий
і навіть буденний крок. Але
ж на цей крок іде ззовні
здоровий, в розквіті свого таланту
письменник, який добився слави
і успіху. І та буденність, з
якою іде з життя Іден, це теж
невід’ємна частина «трагічної національної
історії
23
успіху» [25] талановитого
митця в США. І справа тут не тільки і не
стільки в фізичному відході з життя, скільки
в смерті духовній, в підпорядкуванні
таланту вимогам суспільства.
Мартін
Іден не був соціалістом, будучи індивідуалістом,
немаючи ніякого уявлення про потреби
інших, він жив тільки для себе і помер
через самого себе. «... Життя – це лихо,
чи радше воно стало лихом, нестерпним
тягарем... Коли життя стає до болю важким,
смерть готова заколисати вічним сном»
[8, 380]. Десь на такому улюбленому ним океанському
просторі Мартін викидається з ілюмінатора
каюти до океанської безодні і зводить
рахунки з життям.
Одним
з найважливіших питань, що неминуче
постають в інтерпретації роману
«Мартін Іден», є питання самогубства
героя, що відбувається зразу ж потому,
як здійснюється його заповітна мрія,
він завойовує загальне визнання і стає
знаменитим письменником. Ми вважаємо,
що Mартіном керувала психо-фізіологічна
мотивація: багаторічна зверх напружена
праця виснажує і надмовляє Мартіна, наступає
повна прострація, котра ним самим сприймається
як якась дивна хвороба, що виявляється
невиліковною. Його сковує апатія, повна
байдужість до всього на світі й до самого
себе. Ця мотивація доводиться до останніх
рядків твору: прострація не зникає, а
дедалі посилюється, з’являється страх
перед елементарними зусиллями духу і
волі, необхідністю діяти. Більше того,
все це стає прямим і безпосереднім поштовхом
до того, що вже на кораблі Мартін несподівано
викидається в океан. «Та хоч як погано
почував він себе на судні, попереду чекало
ще гірше лихо. Що трапиться, коли корабель
прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на
берег, замовити товари для торгівлі, знайти
шхуну для подорожі на Маркізькі острови,
робити тисячу всяких речей, про які навіть
згадати страшно. Щоразу,
коли Мартін змушував себе думати про
це, він ясно бачив перед собою грізну
небезпеку. Так, він уже спустився в Долину
Тіней, і весь жах був у тому, що він не
боявся» [8, 15].
Отже, Мартін
опиняється між двома світами,
і обидва вони виявляються
тепер для нього неприйнятними.
Він не може лишитися у світі,
до якого пробився ціною
24
величезних зусиль, гостро
і навіть болісно він відчуває
його фальш і нещирість. Однак
він не може жити й так, як жив
раніше, бездумно поринаючи в каламутні
хвилі життя, адже й саме життя
стало для нього проблемою.
25
ВИСНОВОКИ
Розглянувши
проблему митця та мистецтва
у літературі можна побачити, що до
цієї проблеми зверталося багато письменників
світової літератури, кожен з яких мав
своє бачення на дану проблему, але вони
мали й спільні риси, що їх об’єднували
– це і проблематика, і характер конфлікту,
і визначена доля героя. Однією з найважливіших
рис цих романів є те, що вихід з кризи
для їх героїв можливий за умови знайдення
гуманістичних цінностей життя і мистецтва,
але в переважній більшості – це самогубство:
герой виснажений, йому байдуже те оточення,
до якого він так прагнув. Тому досить
принциповим є момент морального вибору,
яким визначається доля героя-митця та
його творчість. Оповідь у романах даної
проблеми, як правило, ведеться від першої
особи, образ героя-митця часто близький
до автора, може й мати певні автобіографічні
риси, як наприклад, роман Джека Лондона
«Мартін Іден».