Автор: Пользователь скрыл имя, 06 Марта 2013 в 10:31, реферат
Лірика – один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується через відтворення почуттів, переживань, роздумів ліричного героя чи автора.
Основні особливості лірики:
вираження почуттів і роздумів, викликаних зовнішніми обставинами;
елементи розповіді, описи;
висока образність і емоційність;
інтенсивне використання образотворчих засобів;
Іванюк Антон (52 гр.)
Система ліричних жанрів
Лірика – один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується через відтворення почуттів, переживань, роздумів ліричного героя чи автора.
Основні особливості лірики:
Тематичний поділ ліричних творів:
Жанровий поділ лірики:
Елегія(грец. ελεγεία, від έ'λεγοζ — пісня; утворено, як гадають, від фрігійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії. У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя.
Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії («Плач Ізіди по Озірісу»), в літературі Стародавнього Китаю («Пісня покинутої дружини»), у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій). Майстрами елегійного жанру виявили себе П. Ронсар, Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Греб, А. Шеньє, Новаліс, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін.
Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків ЗО—40-х років XIX століття (А. Метлинський, С Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка («Думи мої...», «Чого мені тяжко...»). Народною піснею стала елегія Л. Глібова «Журба». Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка («Майові елегії», «Розвійтеся з вітром»), Лесі Українки («Східна мелодія», «Мрія далека»), поезії П. Грабовського, В. Самійленка, М. Чернявського.
Л. Боровиковський
Журба
Горе ж тому кораблеві
Та у море занесенному,
Горе тому сиротині,
Від родини відлученному!
Куди віне буйний вітер —
Корабль в хвилях потопається,
Куди гляне сиротина —
Слізоньками обливається!
Ніхто з моря кораблика
До берега не привертає;
Ніхто в горі сирітоньки
До серденька не пригортає.
Горе ж мені на чужині,
Ніхто мною не кохається;
Чи заболить головонька —
Ніхто мене й не спитається!
Лягла журба на серденько
Так, як камінь на могилоньку,
Схилилася головонька,
Як маківка на билиноньку…
Коли б мені на чужині
Крильця дав соловеєчко:
Знявся та полетів би я,
Куди рветься моє сердечко!
Коли б мені на чужині
Родинонька та далекая:
Велась моя б розмовонька,
Веселая та легенькая…
Лети, сизий голубоньку,
Де рід мене сподівається:
Скажи моїй родиноньці
Я за нею убиваюся!.
Епіталама (від грец. έπιθαλάμιοζ — весільний) — весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих.
Своє походження епіталама веде від фольклорних обрядових пісень. Появу її літературної форми датують приблизно VIII—VI століттями до нашої ери. В давній Греції епіталами писала відома поетеса Сапфо (часто користуючись фабулами, запозиченими з міфології), в давньоримській літературі до цього жанру зверталися Фео-кріт, Катулл, Стапій, Клавдіан та ін. В новоєвропейській поезії — Е. Спенсер, Ш. Шимонович, В. Тредіаковський, І. Северянин, з українських поетів — С. Пекалід.
Г. Державин
Победа красоты
Орлы и львы совокупились,
Героев храбрых полк возрос,
С громами громы подружились,
Поцеловался с Шведом Росс!
Гряди, монарх, на высоту,
Как солнце, в брачный твой чертог;
Являй народам красоту
В лучах любви твоей, как бог!
Младая, нежная царевна!
Красой твоей пленив царя,
Взаимно, вечно, будь им пленна,
Цвети как роза, как заря!
Родители любезны, нежны,
Что ваши чувствуют сердца?
В усердьи льем мы токи слезны,
А ваша радость без конца.
Да будет в век благословенна
Порфироносная чета,
В России, в Швецьи насажденна
Премудрость, храбрость, красота.
Епітафія (від грец. epitaphios — надгробний) — короткий текст на честь померлого, що написаний на надгробній плиті, а також слово використовуються в переносному сенсі. Як літературний жанр епітафія з'являється в Давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії — написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньогрецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. У 20 столітті сатиричні епітафії писали В. Еллан-Блакитний, В. Симоненко, М. Сом.
В. Симоненко
Мандрівка по цвинтарю
Тепер спокійно можна спочивати,
Ніхто його не потурбує вже -
Від клопотів щоденних бюрократа
Смерть-секретарка пильно береже.
Робить їм, правда, нічого обом -
Ніхто до них не рветься на прийом.
Гімн(грец. ΰμνοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності його пов'язували із υμνάινω, розуміючи гімн як «зіткану» пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) — урочистий музичний твір програмного звучання. До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать поети Аріон (VII до н. є.), Архілох, Алкман, Алкей (VII— VI до н. є.), СимонідКеосський, Вакхілід, Піндар (VI—N по н. є.).
В історії європейської поезії гімн отримав дві переважні форми розвитку — релігійну, вироблену під впливом християнства (католицький хоральний спів та кондаковагімнічна форма православної літургії) та світську — одиничного характеру твори на честь видатних осіб, певних подій, суспільних або природних явищ.
Гімн як жанр уперше з'являється в українській літературі у творчості П. Куліша («Гімн єдиному цареві», «Гімн єдиній цариці»). І. Франко назвав гімном вірш «Вічний революціонер». Подібний характер має і вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», що є гімном незалежної Української держави.
В.В. Маяковський
Гимн здоровью
Среди тонконогих, жидких кровью,
трудом поворачивая шею бычью,
на сытый праздник тучному здоровью
людей из мяса я зычно кличу!
Чтоб бешеной пляской землю овить,
скучную, как банка консервов,
давайте весенних бабочек ловить
сетью ненужных нервов!
И по камням острым, как глаза ораторов,
красавцы-отцы здоровых томов,
потащим мордами умных психиатров
и бросим за решётки сумасшедших домов!
А сами сквозь город, иссохший как Онания,
с толпой фонарей желтолицых, как скопцы,
голодным самкам накормим желания,
поросшие шерстью красавцы-
Ода (від грец. ωδή — пісня) — первісно — пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше — хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Основоположником жанру став давньогрецький поет Піндар (IV ст. до н. є.), який був автором низки од на честь богів, перемог греків у війнах і на олімпійських іграх. Римський лірик Горацій, що жив у IV столітті до нашої ери, складав оди на честь Венери, Вакха, а також імператора Августа Октавіана. В добу Відродження найбільшим одописцем став француз П. Ронсар (середина XVI ст.). Його оди славили природу, що приносила радість і спокій людям («До струмка Белле-ри», «До Гастінзького лісу»). Деякі оди Ронсара були написані на честь кохання, вина («Кривий Венерин чоловік — один», «Мій друже, повели, щоб жить зручніше»).
Визначними одописцями в
літературі XVIII століття були М.-Ж. Шеньє,
Лебрен-Піндар (Франція), Клопшток, Шіллер
(Німеччина), Ломоносов, Кантемір, Тредіаковський
(Росія). Останній ввів термін «ода»
в російську поезію. В добу романтизму
ода посідає значне місце у
творчості Байрона («Ода авторам
білля проти руйнівників
В українській літературі ода як жанр з'явилася на початку XIX століття (І. Котляревський — «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Кура-кіну»). Відомі також «Ода — малороссийскийкрестьянин» К. Пузини, «Ода, сочиненная на малороссийскомнаречии по случаю временного ополчения» Г. Кошиць-Квітницького, «Ода малороссийского простолюдина на случай военныхдействий при нашествиифранцузов в пределыРоссийскойимперии в 1812 году» П. Данилевського, «Мыслиукраинского жителя о нашествиифранцузов. Малороссийская ода» невідомого автора, «Ода з Тарасової гори», «Слов'янська ода» П. Куліша.
І. Драч
Ода совісті
Дослідів зливи. Каскади думок.
Експериментів напружений крок.
Ось Феофанія. Ген там Дубна.
В криниці пізнання не бачу я дна!
Та голос підношу за
Ядра таємниці! Хай тихе світання
Розчепиться криком хитрющого кварка!
Хоч сумнів, як ворон, нав'язливо карка:
Навіщо? Для бомби?! Навіщо? Для муки?!
Чого ж Оппенгеймер заламував руки?!
Чи ж фізики атомних псів розпустили?
Та в Хіросімі згоріли й могили!
Як совість народів звелася з золи,
Чи ж фізики атомних псів відтягли?!
Намордник на бомбу! Скигління біди!
Вже атомний лайнер хрускоче льоди!
А в тиші стозвукій на всі голоси
Виють і виють атомні пси...
Крізь виверти мозку й
Над вченим хай сяє моральне табу:
Жодного грама науки для зла.
Добро хай осяює мудрість чола,
Хай воля пізнання розгортуе дії,
Хай совість весніє, хай світ молодіє,
Хай вітер зеленим своїм
Підтверджує серця весняний
Жити. Творити. Світ берегти.
Світити людині на цілі світи.
Холонуть зірки. Але чуйно і зірко
Лиш ти не холонь-бо, людинонько-зірко!
Пастораль (лат. pastoralis — пастуший) —- різновид буколіки; невеликий за обсягом художній твір, де мовиться про цноти сільського життя на лоні природи, підкреслюється стилізація простоти. Класичним взірцем цього жанру вважається античний роман Лонга (III ст. н.е.) "Дафніс і Хлоя". В Україні відлуння пасторальних мотивів вбачається у творчості Григорія Сковороди: "Тільки сонце виникає, / Пастух вівці виганяє..." І хоч П. як особливий різновид буколік поступово зникає з літературного вжитку, набуваючи іронічного відтінку манірності, все-таки вона не вичерпала своїх жанрових можливостей, здатна до оновлення, про що свідчить повість Г. Штоня "Пастораль" (1989).