Шевчук і його творчість

 

     Бароко (від італ.вигадливий, химерний) — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI–XVIII століть.

   1)  Валерій Шевчук народився 1939  р.  в родині шевця в Житомирі. Після

закінчення в 1956 р. школи хотів  стати геологом,  але, розчарувавшись у геології,

поїхав до Львова вступати в Лісотехнічний  інститут.  Не вступив і повернувся

додому.  В цей період захопився  вивченням літератури,  зокрема  української.

Особливе враження справили на майбутнього  письменника книга Д.  Багалія

«Григорій Сковорода – український мандрований філософ» і твори Івана Франка,

що за висловом самого В. Шевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав

розуміти і вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода

став для мене учителем життя».

 

У 1957  р.  В. Шевчук закінчив технічне училище і працював на заводі.  У

1958 р. він вступив на історико-філософський факультет Київського університету.

Навчаючись,  налагодив стосунки з літературними студіями: «СІЧ»  і  «Молодь»,

писав вірші, з 1960 р. почав писати новели.

 

З 1961 р. В. Шевчук дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в

збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі. Навесні 1961 р. літературна

студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В.

Шевчука «Щось хочеться». На це оповідання був гострий відгук в університетській

газеті.  За газету  «Заспів», де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами,

Шевчука хотіли вигнати з університету,  тягали до КДБ,  допитували,  але

виключили художника, який малював  ту газету.

 

У 1961 р. В. Шевчук написав 18 коротких новел  для журналів «Вітчизна» та

«Літературна Україна».  Після закінчення університету В.Шевчук працював у

Житомирі кореспондентом газети  «Молода гвардія». Під час перебування в армії

писав вірші та прозу.

 

Повернувся додому у 1965 р. саме в  той час, коли почалися масові політичні

арешти серед української інтелігенції,  був у кінотеатрі  «Україна»,  протестуючи

проти масових репресій.  У вересні  влаштувався в науково-методичний відділ

музеєзнавства,  який містився в  Києво-Печерській лаврі  (враження від  цієї роботи

відбилися в повісті «Голуби під дзвінницею»). 159

 

У 1966  р.  закінчив повість  «Середохрестя»,  в якій відбив враження від

студентського життя.  Арештували його брата,  тому Валерій був  змушений

звільнитися з роботи.

У 1967  р.  вийшла книжка  «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки

письменників України.

У 1969 р. написав повість «Золота трава» і перший варіант повісті «Мор», до

якої повернувся в 1980 р. і зробив остаточну редакцію в 1983 р. Писав  історичні й

фольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», в

якій було надруковано вісім нових оповідань.

 

У важкі сімдесяті роки твори  письменника майже не друкували,  тому він

змушений був писати «для себе». Протягом 1979-1999 рр. В. Шевчук видав книги:

«Крик півня на світанку» (1979), «Долина джерел» (1981), «Тепла осінь» (1981),

«На полі смиренному» (1983), «Дім на горі» (1983), «Маленьке вечірнє інтермецо»

(1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Три листки за вікном» (1986), «Камінна

луна» (1987), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Дзиґар одвічний» (1990),

«Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів» (1990), «Із вершин та низин» (1990),

«Стежка в траві.  Житомирська сага» (1994), «У череві апокаліптичного звіра»

(1995), «Козацька держава.  Етюди до історії українського державотворення»

(1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999),

«Біс плоті» (1999) та ін.

 

У 1986  р.  В.  Шевчуку присвоєне  звання  «Заслужений діяч польської

культури»,  наступного року він був удостоєний Шевченківської премії за роман

«Три листки за вікном».

 

На сьогоднішній день В.  Шевчук –  викладач Київського національного

університету імені Т.  Шевченка,  ведучий історико-суспільних циклових річних

програм Українського радіо: «Козацька держава», «Київ, культурний і державний»,

«Загадки і таємниці української літератури», «Цікаве літературознавство».

Валерій Шевчук є автором близько 500 наукових і публіцистичних статей з

питань історії літератури,  дослідником і перекладачем сучасною українською

мовою творів давньоукраїнської літератури.

 

2)У творчості В.  Шевчука умовно можна виділити три основні напрямки:

історична проза, твори, що відображають сучасне життя, літературознавчі праці.

 

3)Роман-балада  «Дім на горі»,  який письменник називає  «обителлю свого

духу»,  народжувався у 1966-1980  роки.  Це ліро-епічний твір із фольклорно-

фантастичним елементом. Роман-балада «Дім на горі» написано під впливом та на

основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину через  психо-

інтуїтивне пізнання її долі.  Від давніх гуманістичних традицій,  через релігійні

уявлення,  елементи східного фольклору,  біблійні сюжети до морально-етичних

принципів сучасного життя розглядаються  проблеми сучасності.  Це вічні істини

народного буття, моралі та етики. Автор художньо досліджує сутність добра і зла.

Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі. У

творі спостерігається протиборство двох світів,  двох сил:  добра і зла,  краси і

потворності,  ніжності й жорстокості  –  реальності й містики.  Краса  людська – 

всесильна, могутність її у найкращих  проявах,  вона перемагає зло. Наступна ідея

твору –  спасіння людської душі.  Думи і погляди спрямовані,  як завжди,  до160

Всевишнього. Бог – спаситель! А  церква – символ святості, Божого всепрощення,

зцілення людської душі.

 

Читач відчуває боротьбу з  хаосом, застереження від роздвоєння людської

душі (символічні образи білого й чорного коня: боротьба добра  зі злом). Значний і

цей діалог (юний чорт і сотниківна): «Нам відведено мало часу для життя. І ми, і

ви,  люди,  піддані одному прокляттю:  прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу,  панно,  віддамося коханню,  бо ж і ми,  і ви однаково живі істоти».

Чорт намагається спокусити  сотниківну, але вона боїться втратити живу душу. «Не торкайся мене!  Я не віддамся тобі,  чорте,  бо любов свята.  Я хочу жити для

щастя,  а не для задоволення,  адже справжнє щастя –  це як чисте  небо над

головою...».

 

У творі тісно переплітаються містика та реальність. Зло –  потворне. Де сили,

що зупинять його,  у  чому вони,  від кого чекати допомоги,  на кого надія?  Після

довгих роздумів, припущень, юний чорт робить висновок, що у світі повинні бути

відповідності,  інакше він не тримається купи. «Світ без гармонії ні до чого,  бо,

коли порушується в ньому  одна ланка,  розсиплеться на сміття».  Чорт отримує

поразку.  Причина його смерті –  у законі відповідності й гармонії.  Адже

бездушність породжує дисгармонію.  Духовність підносить людину,  робить її

почуття святими, визначає суть самого життя. І ось розв’язка: «Вранці сотниківну

випроваджували в монастир...».  Чому вона зробила такий вибір?  Бо зрозуміла

формулу сутності людського буття.

У житті людина відчуває роздвоєння душі,  ніби оте подвійне  «я».  Варто

схибити, «піддатися» спокусі, і «летимо у прірву», керовані злом. Душа страждає

від сумніву,  іноді не витримує випробувань.  І саме в скрутну  хвилину ми

звертаємося до образу Спасителя,  прагнемо захисту,  допомоги.  Велетенський

чоловік діє десь над нами: він  усе бачить і знає, непомітно з’являється у критичний

момент, стає на захист.

Твір  «Панна сотниківна» –  актуальний і злободенний,  розрахований на

інтелектуального читача,  який повинен осмислити систему  образів,  символів,

знаків, щоб зрозуміти філософію, логіку, реальний і містичний світи.

 

Твір пройнятий духом християнських ідей,  які для українців споконвіку

вважалися головними життєвими  орієнтирами. ПРОБЛЕМИ Письменник філософськи осмислив

людину та її участь у боротьбі добра зі злом,  любов і щастя,  що становить

гармонію і відповідність.  «Історія і сучасність, -  стверджує письменник, -

неподільні. І не тільки тому, що все  виростає з минулого.  Змінюються соціальні

обставини, і людина стає в них  іншою».

 

     Балада, як відомо, ліро-епічний поетичний твір про кохання з фантастичним, часто фольклорно-фантастичним елементом. Отже, Валерій Шевчук модернував літературний термін, перевів з одного жанру в інший. Логіка такого перенесення цілком зрозуміла, виправдана, бо перед нами справді ліро-епічний твір із фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада "Дім на горі" написано під впливом та на основі народнопоетичних традицій.

    

4))Життя героїв Шевчука начебто подвійне, ніби проходить одночасно і в реальному, і в уявному світі. Вчителька Галина Іванівна, молода жінка, бачить себе то сірою й буденною, то — голубою й казковою; в її душу то входить казкова богиня, то лишає її —- і від того змінюється настрій жінки, і все, що її оточує. Навіть одяг Галина добирає у колір своїх відчуттів, сірий чи голубий. її бабця бачить «богиню в серці онуки», але завжди вертає Галю до реального життя. Син теж помічає в матері незвичайні зміни: «Хлопець раптом відчув, який він порівняно з нею малий та нікчемний. Йому захотілося схилитись у поклоні перед цією несподіваною материною величністю, відтак підняти голубий шлейф і піти в супроводі, гордо зводячи й своє підборіддя».

Зворушливо й незвичайно описує автор старого козопаса Івана Шевчука та його жінку Марію. Теплом і ніжністю осяяне життя цих немолодих вже людей. Коли Іван повертався з козами додому, Марія «чекала, поки ступить у двір отой сивий король». Жінка доїла кіз, а Іван «сидів на веранді, густо заплетеній крученими паничами, і щось писав у великій бухгалтерській книзі», писав «слова, які народилися в ньому сьогодні, … про спокій вечірнього неба і про тишу, яка наливається вечорами у людські душі». Ці записи, у яких реальність, казка, містика й філософія поєднані в нерозривне ціле, складають другу частину роману. У цього простого селянина душа ясновидця, здатного наскрізь бачити те, що приховано від людського ока, розуміти мову дерев і квітів, відчувати тривогу своєї дружини, відчувати біль і радість інших людей. Через увесь твір проходять лейтмотивом філософські роздуми старого Івана, він спостерігає і ніби коментує життя односельців. «Любов — це і є рух до спокою, — подумав старий козопас Іван Шевчук, коли дружина оповіла йому історію про Миколу й Олександру, — ті, що руйнують, не знають любові — це діти темряви й ночі».

Хоча автор називає  конкретні дати — 1911,1931, 1946,1963 роки, сюжет у романі розвивається не в  хронологічному порядку. Це ще більш  притягує увагу читача, бо інтрига  й напруга оповіді постійно зростає. У творі йдеться, в основному, про мирне життя героїв, але гострою стрілою, що травмує життя кожної родини, проходить через увесь твір війна. Вона у спогадах і живих, і мертвих.

5))У романі переплетені два сюжетні стрижні: дім, з якого-герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Йдучи цією дорогою, людина все одно приходить додому. Піднімаючись до будинку, що височіє на горі, недавній фронтовик, директор школи Володимир, навіть не підозрює, що у тому домі він знайде спокій і душевну гармонію. Хлопець, син Галини Іванівни, повертається додому через сімнадцять років, що нагадує біблійний сюжет про блудного сина. Цей дім є надійною основою, фортецею, де зберігається духовність. Із мотивом дороги пов’язана й різниця між втіленнями жіночого та чоловічого начала. Жіноча доля — чекати й терпіти, чоловіча — шукати свою Дорогу та повертатися

«Дім на горі», цей приклад магічного реалізму, дає розуміння динамічного внутрішнього життя людини. Через творче проникнення у фольклорні-образи, через барокову алегоричну багатошаровість автор пише літопис філософсько-образного діалогу добра і зла.

 

6)При́тча — повчальна алегорична оповідь, в якій хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору. 
На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Сюжет притчі будується  в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного  життя. На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість а в Євангелії ще й Господиню науку.Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів.

У перекладі з грецької мови «притча» — це «йти пліч-о-пліч», себто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим. Адже притча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою. Істини в притчах подавалися у символах, образах та алегоріях.