Розвиток усної народної творчості народів світу

1. Розвиток усної народної творчості народів світу.

ЛІТЕРАТУРА  АРХАЇЧНОЇ ГРЕЦІЇ

Долітературний  період

МІФИ

  Найдавніші жанри давньогрецької  поезії у вигляді робочих пісень, гімнів богам, ліричних поезій, що виголошувалися і в радості, і в горі, звичайно ж, не збереглися. Вони декламувалися мандрівниками-рапсодами, виспівувалися аедами в супроводі чотириструнної ліри. Поширені також були героїчні пісні — віршовані розповіді про богів і героїв. Давні греки вважали, що їх в уста виконавців вкладали боги, котрі супроводжували і визначали діяння людини впродовж усього життя.

  Одним із жанрів усної народної  творчості, що народився саме  в Стародавній Греції, стали міфи. За сучасним визначенням, міф — це форма суспільної свідомості, що виникла в умовах порівняно низького рівня соціального розвитку і відображала у вигляді образної оповіді фантастичні уявлення про природу, суспільство і особистість. Слово "міф" давньогрецького походження і означало на його батьківщині "слово, промову, розмову, пораду, намір, прислів'я, чутку, відомість, оповідання, переказ, байку, зміст оповідання".

  Майже в кожного народу від  прадавніх часів зберігаються  перекази, де дійсне, історичне переплітається  з недійсним, вигаданим, де  діють не лише люди, а й казкові істоти, витвори народної фантазії: безсмертні боги, напівбоги, небувалі тварини; де відбуваються неймовірні явища — чудеса. За давніх часів люди сприймали міфи як правдиві розповіді про те, що було колись. Але минали віки, і їх починали тлумачити не в прямому, а в переносному розумінні." Тож у сучасному світі поняття "міф" означає те, чого не було насправді.

  У Давній Греції міфи складалися  задовго до того, як там поширилося  письмо — грецька абетка. Один  і той самий міф — про  якогось бога чи героя —  міг існувати в численних варіантах:  місцевих, часових і авторських, що свідчило про їхню причетність до усної творчості. Та саме вони — із своєю динамікою подій, поетичністю і образністю, психологічним наповненням — стали основою літератури, скульптури, живопису, театрального мистецтва. Грецька міфологія, тобто природа і суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією, стала передумовою грецького мистецтва.

  Міфи Давньої Греції об'єднуються  в тематичні групи, що їх  сучасна наука іноді ще називає  циклами.

  Насамперед слід згадати про  міфи, в яких розповідалося про  виникнення і створення світу — тема, що споконвіку хвилювала людство і не втратила своєї приваби і донині. Давні греки по-різному пояснювали виникнення світу, і в міфах існує незчисленна кількість варіантів розв'язання цієї загадки.

  В багатьох давньогрецьких міфах  розповідається про народження  богів — фантастичних істот,  що втілювали різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву. Всю природу, все, що протистоїть людям, давні греки "олюднювали", тобто уявляли собі в образах, схожих на самих людей. Багато уваги приділяли міфи діянням богів — часом сприятливим, а часом згубним для смертних людей. Боги в міфах щедро винагороджували тих, хто їх шанував, і жорстоко карали того, хто їх зневажав. Отож боги в міфах були подібні до людей з їхніми і чеснотами, і вадами.

  Дуже суперечливі в грецькій  міфології оповідання про створення  людей. Ця група міфів, як  і та, в якій розповідалося  про виникнення світу, прагнула знайти відповіді на питання, що і нині, в XXI столітті нової ери, стоять на порядку денному. Але сміливість і поетичність міфологічних розв'язань цього питання привертає до себе увагу і донині чарує читачів та вчених-дослідників.

  Чи не найбагатшим і найпоетичнішим є героїчний епос грецьких міфів — оповідання про напівбогів-напівлюдей, здебільшого синів безсмертних богів і смертних жінок. Тих людей, що робили багато доброго, були дуже розумні, сильні, хоробрі, після смерті називали героями і на місцях їхнього поховання їм віддавали шану, а інколи будували храми. Такими героями були Геракл, Персей, Тесей, аргонавти та інші.

  Знатні роди Давньої Греції  хотіли бачити своїми родоначальниками  нащадків богів або хоча б уславлених героїв. Тому в міфах, скажімо, про героїв Троянського циклу Агамемнона і Менелая їх називають Атрідами, тобто з роду Атрея, чиї предки походили від самого Зевса.

   Дуже цікаві міфи про "віки", тобто періоди історії людства.  За цими переказами, людство послідовно пережило п'ять великих віків: першим був "золотий", коли люди жили щасливо, без турбот про хліб насущний і без воєн; другий називався "срібним" — теж досить щасливий, але люди перестали шанувати богів і тому були знищені; у "бронзовий" вік люди впали на землю, мов насіння з достиглих плодів, і, озброєні бронзовою зброєю, стали воювати одні з одними; наступний вік теж називався "бронзовим", від якого в пам'яті давніх греків лишилися вірогідні історичні події, зафіксовані ними в міфах, а саме - похід аргонавтів по золоте руно, війна ахейців з троянцями, відома в історії як Троянська війна, що стала змістом славнозвісної Гомерової "Іліади"; і, нарешті, "залізний" вік — сучасний період історії для давніх греків, вік жорстокостей і несправедливостей, вік невпинних воєн.

  Поетичністю оповиті давньогрецькі  міфи про фантастичні явища  і чудеса, як,' скажімо, перетворення самозакоханого Нарцисса (а точніше — Наркісса) на гарну квітку, яка і нині прикрашає наше життя, або міф про німфу Дафну, котра, переслідувана закоханим Аполлоном, стала лавром — вічнозеленим деревом. Упродовж століть митці у різних видах і жанрах відтворюють славетний міф про скульптора Пігмаліона і вирізьблену ним прекрасну Галатею, яку він оживив своїм коханням.

  Фантазія давніх греків витворила  також і міфічні чудовиська: кентаврів  — напівконей-напівлюдей, крітського  Мінотавра з головою бугая  і тулубом людини, страшних Горгон  з гадюками замість колосся  і поглядом, що перетворював живі істоти на каміння.

  Хоч це і може здатися дивним, але в кожному природному явищі давні греки вбачали надприродну силу, хоча самі вони були органічною частиною цієї природи. Тому в міфах вся нежива природа олюднювалася, обожествлялася, а людська доля наперед визначилася богами, і уникнути її не було спромоги, навіть боги не могли її переінакшити. Різні лиха, що їх зазнавали люди, — чи то хвороба, чи смерть, — були карою богів за якісь погані вчинки. За добро боги винагороджували людей, інколи наданням безсмертя, як, наприклад, Гераклові.

  І все-таки в міфах відбилося  віковічне прагнення людей пізнати довколишній світ навіть усупереч богам або принаймні з їхньої ласки. Хіба не про те свідчать подвиги Геракла, подорожі Одіссея чи політ Ікара?

  Неможливо переоцінити значення  грецької міфології для світової культури. Якщо наукові досягнення жерців Давнього Єгипту суворо утаємничувалися і не стали надбанням людства, демократизм давньогрецької міфологічної культури став золотим фондом у скарбниці вдячної людської спільноти.

  Багато поколінь письменників, художників, скульпторів, архітєкторів брали і досі беруть образи для своїх творів із грецької міфології. А найпершим був легендарний автор славетних поем „Іліади” та "Одіссеї" — Гомер. Бо саме з його творів починається давньогрецька література. І хай досі не доведена реальність цієї постаті, і хай досі міста і краї сперечаються за право бути місцем його появи на світ — ці епічні поеми народжені високою первинною культурою талановитого народу, його міфологічною творчістю.

3.Особливості казки як виду епічного твору. Види народних казок

Казка як своєрідний жанр народної творчості здавна посідав важливе місце у фольклорі всіх народів світу. Згадки про казку (як і її зразки) знаходимо в різноманітних писемних пам'ятках, що дійшли до нашого часу крізь віки і тисячоліття. Так, в Китаї ще у XXII ст. до н. є. був відомий збірник казок «Шан-Хої-Кінг». Ряд казок Стародавнього Єгипту було зафіксовано у XIV ст. до н. є. За багато століть до нашої ери активно побутува-ли казки в Індії. Чимало з них увійшло потім до славнозвісного збірника «Панчатантра». Широкого розголосу набули стародавні казки Арабського Сходу, що склали цілий збірник «Тисяча і одна ніч» й були потім перекладені на мови багатьох народів.

Мабуть, жоден з видів народної творчості не відзначається таким багатством нашарувань, як казка. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів. Усе це свідчить про важливе місце казок у культурно побутовій практиці людства уже на ранніх щаблях його історичного розвитку і про тісний зв'язок їх з життям народу. «Історія казки,— справедливо відзначає російська дослідниця Е. Померанцева, є насамперед історія її .співвідношення з дійсністю».

Звичайно, кожна казка, як, до речі, й твори  інших жанрів фольклору, певний елемент  нової дійсності засвоювала не механічно, не прямолінійно, а в своєрідному, передусім художньо естетичному аспекті. Тим-то нове в казці тієї або іншої історичної доби щоразу й неминуче «зливається із старим в одне органічне ціле».

Будучи  здавна одним з провідних і  визначальних жанрів усної народної творчості, істотно впливаючи на процес формування різних видів та жанрів фольклору, на його загальну поетику, на характер жанрової системи тощо, казка разом з тим відіграла важливу роль і в розвитку писемної традиції людства. Ще в античному світі (зокрема, в Стародавній Греції та Римі) казка як пізнавальне і художнє джерело використовувалась істориками, поетами. Дослідники пізнішого часу, наприклад, слушно зауважували, що давньогрецький письменник і філософ Плутарх, який написав багато творів історичного змісту, «у своїх оповіданнях дає більше казок, ніж історичного викладу».

Велике  значення мали народні казки для  становлення та розвитку багатьох жанрів художньої літератури (передусім  пригодницького роману, повісті, новели, байки, літературної казки-алегорії тощо). На щедрому, життєдайному грунті казкової традиції у всіх народів світу започаткувався та розвинувся і такий характерний вид професіональної художньої творчості, як дитяча література.

За  своєю природою казка є досить характерним жанром фольклору; вона щільно примикає до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов'язані з конкретною історією, реальним життям і побутом їх творців. Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії.

Проте казка має й чимало відмінного від суміжних з нею жанрів оповідального фольклору. Це, зокрема, притаманна їй своєрідна внутрішня установка на вимисел. Якщо в легенді або, скажімо, переказі основним є підкреслення «достовірності» чи «імовірності» того, про що йдеться у творі, то казка завжди розповідає явну «вигадку», яка цікава не сама по собі, а передусім своїм більш або менш прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище, захоплює своєю алегоричністю, і це завжди усвідомлюється як самим творцем казки, так і її виконавцем і слухачем.

Установка на вимисел в казці перебуває  в органічному зв'язку з іншою  не менш характерною ознакою - розважальністю, «Коли казку, слушно підкреслює російський фольклорист О. Никифоров,- розповідають не для розваги, а, напр., з метою дидактичною, повчальною, вона перетворюється в чисту легенду, повчання і при цьому набуває часто навіть нових особливостей побудови». У сиву давнину форми усної поезії були ще слабо диференційовані, до того ж і сама народна творчість тоді досить щільно перепліталась з різноманітними побутовими та ідеологічними чинниками. Ймовірно, що й казка була у ті далекі від нас часи певною мірою зв'язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалася своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині.

Народи  світу в своєму розвитку загалом пройшли більш або менш аналогічні історичні стадії. Це відбилось і на казці, про що свідчать однотипні у казковому епосі різних народів нашарування, глибока спорідненість, часом вражаюча подібність багатьох сюжетів, мотивів та образів, хоч безсумнівна при цьому й величезна, особливо у пізніші часи, роль культурного взаємообміну між народами.

До  того ж казка як характерна форма  художньої розповіді за своєю  природою здавна забезпечувала широкий  простір для участі в процесі її творення та поширення індивідуального творчого начала. Імпровізаційний елемент у творах цього жанру завжди посідав досить важливе місце, хоч знаходив і не настільки широкий вияв, як, скажімо, в легенді, переказі або оповіді. У казці він більшою мірою, аніж в інших видах оповідальної творчості, стримувався різноманітними чинниками формального порядку (більш або менш усталеною фабулою, внутрішньою цілісністю сюжетів та мотивів, законами композиції, системою так званих «загальних місць» тощо), щоразу сполучався з певною (казковою) традицією.

Крім  того, у порівнянні з іншими жанрами  фольклору казка надзвичайно  сильно виявляє схильність до взаємодії  з писемною традицією, що не могло  не позначитись на її характері й  особливостях розвитку. Можна сміливо  твердити: з появою писемності казкова  творчість дістала характерне, якісно нове джерело для свого збагачення, поширення й функціональних виявів.

Усе це й склало той специфічний грунт, на якому народна казка в міру культурного поступу людства  дедалі більше зростала вшир і вглиб, у кожну історичну епоху своєрідно оновлювалась, переосмислювалась, видозмінювалась, постійно збагачувалась і розвивалась як з погляду генетичного, так і типологічного, щедрим потоком вливалась у культурну скарбницю кожного народу як її неоціненне надбання і водночас активно запліднювала казкову традицію інших народів, проте й сама часто-густо зазнавала при цьому неабияких впливів.