Роман Фаулза "Колекцонер": сюжет, особливості

ВСТУП

Найбільшу увагу привертають новаторські риси поетики Фаулза, ознаки оригінальності його художнього світогляду. В першу чергу йдеться про поєднання постмодерністських прийомів з традиційною оповідною формою, гру з літературними підтекстами, наявність філософських схем, „закодованих” у сюжетах. Аналізуючи поетику Дж. Фаулза, не можна не вказати на тяжіння автора до традиційних схем та форм (). Елементи посилання на літературні образи та мотиви, їх творче запозичення, алюзії, прийоми „упізнавання” та дзеркального подвоєння складають невід’ємну частку фаулзівського художнього письма.

Сьогодні літературну традицію важко уявити без постаті англійського письменника Джона Фаулза. Його романи «Маг», «Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта», «Примха» вже стали класичними зразками постмодерністської літератури. Романи Фаулза формулюють загально філософські проблеми людського буття, утверджують ідею екзистенційного вибору та свободи як головного життєвого ідеалу. На тлі ідейно-естетичної еволюції Фаулза-митця помітна тенденція художнього ускладнення екзистенцій них проблем, що природно, відбивається на еволюції його постмодерних оповідних форм. Доробок англійського письменника стає предметом дослідження багатьох науковців, літературознавців. Літературознавці С.Ватченко та О.Максютенко у статті «Феномен постмодернізму й поетика "Мага" Джона Фаулза» вхопили сутність проблеми: «Останнім часом дослідники все частіше співвідносять творчість Джона Фаулза з таким філософсько-естетичним феноменом, як постмодернізм, хоча, як не парадоксально, звертаючись до аналізу романної прози письменника, спираються на традиційний літературознавчий апарат. І як наслідок цього, виникнення сумарних описових, а іноді й полярних оцінок проблемно-тематичної насичености й специфіки художньої форми романістики Дж. Фаулза». В одній із праць Д.В.Затонський висловив думку, що 1960-і роки були своєрідним «стильовим рубежем». В цьому процесі безперечно формувалося й бачення Фаулза, що не прийняв роман Гемінгвеєвого типу, але однаковою мірою йому виявився чужим і роман Джойсового типу з його гіпертрофованою заглибленістю у внутрішній світ героя. «Колекціонер» дає ключ до подальших творів Фаулза. Колекціонер – означення глобальніше за Фредерика-Фердинанда, що збирав метеликів та згнобив у підвалі красуню й художницю Міранду. Це відсилання до духовної ентомології, колекціонування й пришпилювання душ. Утім, Фаулз, на відміну від Набокова, не припускає жодних деталей, які не залежать від людської волі, і навіть коли у «Волхві» за вечерею Кончиса й Ніколаса «набридливі метелики» вперто летять на свічку, це нібито входить до задуму Мага. Фактично, «Колекціонер» лише розпочинається фінальною смертю Міранди. Він про те, як Клеґ почав – колекціонувати.Про втому англійської прози від модерністського  експерименту, від хворобливої замкненості літератури у вузьких рамках психології, не пов’язаної з об’єктивною реальністю, від багатослівної беззмістовності прихильників абсурдного, автоматичного письма свідчить поява такого художнього й стильового феномена, яким є проза Дж. Фаулза. Нині, як справедливо помітив відомий англійський письменник Вільям Голдінг: «Наши представления о жизни основаные на прочитанном в не меньшой мере, чем на пережитом. Несомненно, в этом была одна из целей образования за последние пятьсот лет…таким образом, романист воздействует на жизнь, придает ей форму, определяет ее.» Роман для Фаулза – засіб відтворення людського досвіду, недосяжний для інших видів мистецтва, а процес читання романів – неповторний вид співтворчості. В суспільстві, де письменник, за гірким зізнанням американця Джона Стейбека «стоїть трохи нижче від клоуна і трохи вище від дресированого тюленя», вибір екзистенціальної системи цінностей давав творчій особистості статус своєрідної духовної незалежності, а значить, і нові ресурси наснаги. Погляди Фаулза «соціологуються», автор переходить від тонкої діалектики «долі людської» до проблем суспільної практики й навіть політики. Ідеальним романом він вважає «Просте серце» та «Мадам Боварі» Г. Флобера, захоплювався простотою та ясністю прози Д.Дефо. Англійські критики високо оцінюють Фаулза як «цікавий і важливий талант,який з’явився в 60-і роки.» його перші твори зустріли як щось неочікуване, щось що випадає із загальної картини традиційної англійської прози. Інший відомий дослідник М. Бредбері побачив у ньому письменника, націленого на експеримент, і пов’язував з ним надію на відновлення форми роману. І одночасно була відзначена свідома орієнтація Фаулза на національну реалістичну традицію. Наступний літературознавець та автор монографії про творчість Фаулза Р. Хайффейкер у любові письменника до природи бачить важливий орієнтир для розуміння його творів: «Все мировоззрение Фаулза в основе своей биологично… Сказать, что Фаулз любит «природу», «открывает воздух» будет точно, но не вполне достаточно; биология воспринимает жизнь как она есть; и это реалистическое сознание определяет Фаулза как человека и художника, интеллектуально и эмоционально». []

Фаулз описал всю ущербность послевоенного периода, плохого образования, распространенных в масс-медиа клише и невыносимого китча, покрывающего все клейкой патиной грязи.
Такова реальность. И установив эту дилемму, - которая есть не что иное как удар со стороны свободного духа, - тебя могут назвать кем угодно./.Франсиско Касавелья []

Актуальність теми зумовлена необхідністю конкретизації особливостей та сюжету роману Дж. Фаулза «Колекціонер», пов’язаних із загальним контекстом сучасного постмодерністського дискурсу. Це в першу чергу стосується питань функціонування художніх засобів у структурі цього роману. Аналіз доводить, що для Дж. Фаулза постмодернізм не був жодною мірою нормативною художньою системою, він іманентно творив цю систему в „дусі часу” разом із іншими письменниками, з чого й виникає певний контекст. Водночас Дж. Фаулз зазнавав його дії, що додавало його творам як традиційності, так і художньої самобутності.

З огляду на своєрідний творчий „універсалізм” Дж. Фаулза, актуальною залишається спроба аналізу специфіки його роману у контексті європейського постмодернізму. Привертає увагу також парадигма художніх засобів письменника, заснована на елементах фантастичного, містичного, міфопоетичного, гротескового, ігрового начал тощо. Науковий інтерес викликає сюжетно-композиційна та образна структура роману автора, що безпосередньо співвідноситься з постмодерністською традицією. Аналіз саме структуротворчого компоненту фаулзівського письма дозволяє зробити деякі узагальнюючі спостереження щодо особливостей роману «Колекціонер».

Метою пропонованого дослідження є опис художніх засобів Фаулза - романіста, що утворюють сюжетно-композиційну структуру роману «Колекціонер», що власне, і став початком нової європейської прозової парадигми: поява «Колекціонера» довела можливість співіснування в межах оповідного цілого відразу кількох творчих складових.

Досягнення мети передбачає розв’язання кількох завдань:

- проаналізувати роман Дж. Фаулза «Колекціонер» як своєрідне творче висловлення художньої ідеології постмодернізму;

- вивчити специфіку творчості Дж. Фаулза у контексті сучасних інтерпретацій постмодернізму;

- дослідити поетику сюжету та стильових домінант творчості письменника;

- проаналізувати власне поетикальний аспект постмодернізму, визначення його функціональних рис і особливостей, що знайшли своє втілення у творах Дж. Фаулза;

- узагальнити пріоритетні властивості філософського та мистецького контексту європейського постмодернізму, що вплинули на художні пошуки Дж. Фаулза.

Об’єктом дослідження постає структура твору Джона Фаулза«Колекціонер», аналіз сюжету, стильових і поетичних засобів, гра форм, фантазії, уяви, літературних та мистецьких алюзій, символів та його особливості.

Предметом дослідження є твір Дж. Фаулза „Колекціонер, що розглядається як своєрідний варіант розробки постмодерністської поетики. У роботі аналізуються сюжети, композиційні особливості, стильові й поетичні засоби, грі форм, фантазії, уяві, літературних та мистецьких алюзіях, символах тощо.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають сучасні літературознавчі інтерпретації естетики й поетики постмодернізму: концепції Д. Затонського, Т. Денисової, Т. Гундорової, І. Ільїна, М. Липовецького, В. Руднєва, М. Епштейна. При розв’язанні конкретних завдань застосовуються класичні та сучасні розробки з наратології (М. Бахтін, Ж. Женетт), аналітичні дослідження поетики Дж. Фаулза (С. Павличко, Н. Жлуктенко, С. Толкачов, Р. Берден, К. Тарбокс, С. Онега, Дж. Палмер).

Роман (франц. – roman, нім. – Roman, англ. – novel) — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком.

Як жанровий термін поняття «роман» вперше використав у XVI столітті англійський дослідник літератури Джордж Патенхем у праці «Мистецтво англійської поезії» (1589 p.). Еволюція значення самого слова «роман» така: спочатку словом «роман» називали будь-які віршові твори, написані романською (французька, італійська, іспанська, португальська та деякі інші мови), а не латинською мовою. Повсюдного поширення це словосполучення отримало після появи в XIII столітті двох «Романів про Розу» (автори першого Пйом де Лорріс та Жан де Мень; автор другого — Жан Ренар), написаних старофранцузькою мовою. Згодом романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тематикою. Так, вже в XVII столітті французький дослідник П’єр-Даніель Юе давав роману таке визначення: «Це вигадані любовні історії, мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів».

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Часом кілька романів автор пов’язує воєдино фабулою, спільними персонажами й загальним художнім задумом. Так народжуються цикли романів («Ругон-Маккари» Е. Золя — 20 творів), тетралогії («Сучасна історія» А. Франса — 4 твори), трилогії («Дитинство», «Отроцтво», «Юність» Л. Толстого — 3 твори) та дилогії («Таврія», «Пере­коп» О. Гончара — 2 твори).

За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі.

Роман має багату творчу історію. Його коріння сягає доби пізнього еллінізму. За словами авторитетного дослідника античності С. Радцига, роман був «останнім оригінальним набутком грецької літератури», тобто найпізнішим жанровим нововведенням.

Одночасно поширилися модерністські пошуки в галузі романістики, пов’язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Φ. Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з’являється теорія та практика так званого «нового роману», або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а натомість здійснили спробу написати без-фабульний і безгеройний роман.

Теоретичне дослідження роману починається в XIX столітті. Шеллінґ вважав, що романістові підкоряються всі сторони довколишньої дійсності, різні прояви людської натури, відтворення як трагічного, так і комічного, з тією умовою, «щоб сам поет залишався не зачепленим ні тим, ні іншим». У художньому творі, на думку Шеллінґа, дійові особи відіграють роль символів. Дон-Кіхот і Санчо Панса Сервантеса відображають не реальні образи людей, що населяли Іспанію в XVI столітті, а лише певні символи, що втілюють одвічні типи людських характерів — ідеалістичний і реалістичний.

Роман виник під час кризового етапу суспільства, а тому його герой перебуває у конфлікті з суспільством. Гегель вважає роман кінцем розвитку суспільства. Думки Гегеля розвинув В. Бєлінський, який також вбачав генетичний зв’язок між романом і давньою епопеєю: «Епопеєю нашого часу є роман. Роман вбирає в себе всі родові та суттєві ознаки епосу, з тією лише різницею, що в романі панують інші елементи й інший колорит. Тут уже не міфічні розміри героїчного життя, не колосальні постаті героїв, тут не діють боги: проте тут ідеалізуються і підводяться під загальний тип явища повсякденного прозаїчного життя».

Розглядаючи поетичні сили роману в їх роздільності, ми зруйнували б ту структуру, яку бажаємо пізнати. Поетична сфера роману у своєму роді тривимірна — вона складається не лише з епічного, але також із драматичного та ліричного вимірів.

Поява «Колекціонера» довела можливість співіснування в межах оповідного цілого відразу кількох творчих складових. Художній зміст цього роману може одночасно слугувати прикладом сучасної творчої рецепції міфу, іманентного ігрового начала, психоаналітичного начерку, алегорії, сув’язі літературних ремінісценцій, тощо – рис властивих літературній традиції кінця XX століття.

«Колекціонера» без перебільшення можна назвати заголовним романом Фаулза, що містить у згорнутому вигляді риси усіх його пізніших творів, від «Мага» до «Мантиси» й збірки повістей «Вежа з чорного дерева». Усі вони поєднані одним онтологічним питанням співвідношення свободи й необхідності, індивідуального й загальнолюдського, колективізму й екзистенційної самотності.

У поетиці постмодернізму одну з провідних ролей відіграє назва твору. Саме вона служить квінтесенцією філософської думки й несе в собі алюзії інших творів, містить ключ-розгадку, є відправною точкою для організації всього смислового простору роману, часто повторюється в тексті або, за рахунок передбачуваної невідповідності назви та змісту тексту, спостерігається викривлення первинного змісту, що є джерелом іронії. Назва роману – «The Collector» - теж наводить на певні роздуми. Воно містить певне систематичне навантаження, внутрішню приховану метафору, що розширює концепт власне»колекціонування». Російські фахівці переклали її як «Коллекционер», наголосивши на аналогії між Клеггом і колекціонером, Мірандою і метеликом.Дж Фаулз відомий своєю звичкою перевіряти всіх на свободу мислення, випробовує читача готовими рішеннями. Англійське «collector» має латинську основу «colligere» - «пов’язувати «, «поєднувати», відчутно вітворює також латинське «lector» - «читач», наголошуючи, таким чином, на значенні «бути спів читачем», «бути співучасником». «Collector» - це потяг не лише одного Клегга до насильства, вбивства чи руйнування краси; це загальнолюдське прагнення і процес, у якому всі – його співучасники. Композиція роману (з латинської – побудова, складання, поєднання, створення) – побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів (чинників внутрішньої форми) у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою змісту. Композиція складається з двох основних груп елементів: текстуальних та надтекстуальних. До останніх відносяться заголовок, епіграф, пролог, епілог, передмова, післямова, дедикація (присвята) тощо. Група текстуальних елементів, у свою чергу, ділиться на дві підгрупи: сюжетних та позасюжетних елементів. Позасюжетні елементи, на відміну від сюжетних, котрі утворюють подієвий каркас епічного чи драматичного твору, уповільнюють розвиток дії, це – ліричні або авторські відступами, літературно-філософські, публіцистичні роздуми, історичні сцени, екскурси в минуле, статичні описи (розгорнутий пейзаж, інтер'єр, екстер'єр, портрет, авторські характеристики), різноманітні передісторії та між історії, спогади героїв, вставні епізоди (новели, сни, листи тощо), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням.

Одним з найбільш продуктивних композиційних чинників є сюжет (з французької – тема, предмет). Цей найважливіший елемент художньої системи визначають як подію чи систему подій, покладених в основу епічних, драматичних чи ліро-епічних творів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі.