Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко

Автор: Пользователь скрыл имя, 02 Апреля 2013 в 19:49, биография

Описание работы

Суспільні умови на Україні в 10—40-ві роки XIX ст., коли творив Квітка-Основ'яненко, характеризуються активізацією громадсько-культурного життя, посиленням процесу формування національної культури й літератури, незважаючи на соціальне й національне гноблення. Зміцнюється ідея наближення інтелігенції, діячів громадсько-культурного руху до народних мас. Передові сили протестують проти дикого беззаконня і зловживань можновладців, проти необмеженого кріпосницького гноблення га сваволі. Після розправи царизму з декабристським рухом посилюється наступ миколаївської реакції, що породжує невдоволення навіть у помірковано-ліберальних колах. Ці та інші суспільні фактори зумовлювали демократичні тенденції прози й драматургії Квітки-Основ'яненка, сатирично-викривальну спрямованість численних його творів, піднесення селянина-трударя до ролі основного позитивного героя.

Работа содержит 1 файл

Grygorij_Fedorovych_KvitkaOsnovjanenko.doc

— 155.50 Кб (Скачать)

Найвизначніший  бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ'яненка, повість «Конотопська відьма» (1833), серед його українських прозових творів має найбільший обсяг, складну побудову з поділом на структурні частини, з переплетенням сюжетних ліній, реальних та фантастичних подій, із складною інтригою. Імпульсом до написання повісті, за свідченням самого Квітки, був справжній факт, очевидно, пов'язаний із страшною посухою та неврожаєм 1833 р., коли з наказу однієї поміщиці за поширеним у середньовіччі варварським звичаєм топили у воді запідозрених у «відьмуванні» жінок, щоб виявити «достеменних» відьом (вони не тонуть) та примусити цих «чаклунок» повернути «вкрадені» ними дощі. Повість побудована на матеріалі спостережень

Квітки  над сучасною дійсністю, поширених  розповідей про «відьом» та відомостей про негативні явища побуту й  урядування колишньої козацької старшини. Простежується ремінісценція апокрифічних мотивів (четь мінеї) про випробування «водою обличенія», про покарання «баби Віфліємської».

«Конотопська відьма» багатозначна за своїм ідейним змістом. Передусім  це гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа й ледаща сотника Забрьохи, підлого крутія та безпросвітного п'яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. До показу минулого Квітка звернувся тут з наміром «бити в минулому сучасне». (Цим естетичним принципом він керується і в романах «Пан Халявский» та «Жизнь й похождения Столбикова».) З одного боку, він справді показав типові риси тієї козацької старшини XVIII ст., яка виродилася в звичайну експлуататорську верхівку, розкрив потворність тогочасних суспільно-адміністративних порядків, порушення характерного для колишньої Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів революційного чи республіканського принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та заслугами, а не за знатністю походження. Водночас у повісті просвітительська ідея, соціальна сатира спрямовані й проти сучасних Квітці характерних породжень несправедливого укладу. В образах Забрьохи, Пістряка, Дем'яна Халявського він втілює і риси сучасного йому українського панства, утвореного з тієї колишньої соціальної верхівки (старшини) шляхом нагромадження нею маєтностей, здобуття від царського уряду дворянських привілеїв. Цю ідейну лінію письменник пізніше продовжить в образах Шпака («Шельменко-денщик») та панів Халявських («Пан Халявский»). Зачинателі їх родів добули дворянсько-поміщицьке становище тим, що один майстерно розважав гетьмана, свистячи шпаком, а другий — що «героїчно» вбив халявою мишу, яка непокоїла короля.

Квітчині негативні образи представників  козацької старшини та ряд інших  моментів повісті мають, отже, і алегоричне навантаження, вони спроектовані на сучасність. Вдаючись до сатиричних, гротескних чи бурлескних засобів та прийомів, письменник таврує обмеженість, неуцтво, нікчемність представників панівної верхівки взагалі, різко засуджує їхнє ледаче, бездуховне, паразитичне життя. Прийоми викривального зображення в повісті різноманітні. Тут і пряма авторська характеристика (сотник «не мав дев'ятої клепки» в голові, «зовсім не тямив діла»), і самовикриття («я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився», «ліків більш тридцяти не знаю», «я нічого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав»), і прийоми гротеску та шаржу (сцени писаря з хворостиною, сотника з рацеєю-промовою під час сватання, сотника й писаря в хаті без вікон і дверей), і бурлескні прийоми («Прокіп Ригорович.., задравши догори

голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піймати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак»); тут і введення персонажів в анекдотичні ситуації, запозичені з фольклорних сюжетів (Пістряк, як і персонаж народних анекдотів про помилку в лічбі, не може долічитися одного козака; епізод з Пістряком і молодицею, чоловік якої, несподівано повернувшись додому вночі, застає в своєї жінки «чорта» в образі Пістряка).

Забрьоха й Пістряк з повісті Квітки-Основ'яненка багато чим цілком сучасні його добі по суті й формі вияву своєї експлуататорської психології, бездуховності існування, в їх користолюбстві, позбавленості позитивних громадянських ідеалів. Звичаї сучасної адміністративно-панівної верхівки пізнавалися в отому генеалогічному принципі зайняття сотником своєї посади, в його байдужості до бідування народу, в його бундючному, а то й класове ворожому ставленні до підлеглих конотопців, експлуататорському егоїзмі, який межує із злочином (на подяку відьмі, яка обіцяє одружити сотника з хорунжівною Оленою, він готовий або Конотоп спалити, або конотопських дітей винищити). Письменник робить і прямі виходи на сучасність, наприклад, таким своїм узагальненням: «А се вже звісно і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні».

Кращі з сентнмснтально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка— повісті  «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна  Оксана», «Щира любов». Центральним  персонажем кожної з названих повістей виступає сільська дівчина. Близько до них стоїть велике оповідання «Перекотиполе».

Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження двох закоханих стоїть загроза страшної миколаївської солдатчини— перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, знаходячи для подолання героєм перешкоди майже казкового «помічника»— нереально доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві за чесну одно-, дворічну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати.

Прагнучи оспівати кращі духовні  якості українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей, свідомо ідеалізованих письменником-гуманістом. На фабулі та образах твору позначилися мотиви народних пісень-балад та дівочої пісенної лірики. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя, що закінчується трагічно. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового

народу. Щоправда, письменник, ідучи  за традиціями сентименталізму, наділяє  Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим.

У вступних дидактичних сентенціях і в деяких рисах героїв повісті виявились консервативні елементи світогляду Квітки, дворянсько-ліберальна обмеженість його поглядів на становище селян у кріпосницькому суспільстві. Так, до найголовніших достоїнств персонажів письменник відносить і їхню релігійність, смиренність перед богом та владою. Зразком для наслідування виводиться Маруснн батько Наум Дрот, який, хоч і був кріпаком, однак нібито завдяки своїй набожності та чесній праці здобув щастя, моральне задоволення й повний достаток у господарстві.

Незважаючи на певну сентиментальну ідеалізацію, в повісті проступає й сувора правда про соціальне лихо тих часів — жахливу царську солдатчину, трагічну долю жінки-солдатки та її дітей, беззахисність сироти.

Новаторським досягненням автора повісті є показ людини праці, відтворення трудової діяльності хлібороба, яка майже не знаходила відображення в тодішній літературі. Значне місце в ідейно-художній системі твору займає поезія сільських звичаїв.

Читачі й преса сприйняли  «Марусю» з захватом. «Ми не спроможні висловити тієї насолоди,— писав у рецензії Бєлінський,— з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали . всіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудова повість» (III, 52). Великий критик особливо цінував «Марусю» як поетичне відображення України: «Саме цей герой і становить усю принадність, усю поетичну чарівність повісті» (III, 54). «Маруся» була першим твором української літератури, який здобув широке естетичне осмислення в Бєлінського. Теоретик реалізму, крім позитивних якостей повісті, справедливо відзначив і недостатню індивідуалізованість персонажів та риси застарілого вже сентименталізму.

У повістях Квітки-Основ'яненка, написаних  після «Марусі», простежується тенденція до рішучого розширення суспільно-соціального фону, до більшого заглиблення в суспільно-історичні обставини, до ширшого показу причинової залежності формування характерів від соціально-побутових умов. На творчому розвитку письменника видно, як українська повість та оповідання проходили ідейно-естетичну еволюцію від побутописання до поглиблення концептуального соціологізму, до глибшого розуміння соціального як характерологічного засобу реалістичного зображення людини й середовища.

Ідучи від власних життєвих спостережень, розвиваючи напрям на демократизацію естетичного ідеалу, Квітка-Основ'яненко створює в повісті «Козир-дівка» (1836) новий для української літератури, соціальне й реалістично більш окреслений образ вольової, рішучої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Івги, яка переборює несправедливості експлуататорської влади й суду і вирятовує з в'язниці свого нареченого бідняка-сироту Левка, скривдженого багатіями та представниками влади й несправедливо засудженого до заслання в Сибір. У попередній світовій літературі дещо схожий мотив — селянка виручає з в'язниці свою сестру — розроблявся в «Едінбурзькій в'язниці» (1818, російський переклад 1825) Вальтера Скотта. Квітка-Основ'яненко в рішучих діях Івги, в її ставленні до «п'явки людської» писаря з усім його «родом поганим писарським», до здирців панів-«судящих», винних у тому, що «бідний пропада»,— показує зародки пробудження соціальної свідомості й громадянської активності в простої української жінки, громадянський виступ на захист іншого, кривдженого владою й судом. В ідейному спрямуванні твору вагоме місце займає викривальне, уїдливо-сатиричне зображення судді та інших «судящих», справника, голови, писаря, зрештою дії всієї адміністративно-судової машини повіту, а почасти й губернії проти бідняка. Реалістична логіка розвитку подій порушується в кінці повісті фіктивною щасливою розв'язкою в дусі просвітительсько-сентиментального «торжества доброчесності» — введенням ідеалізовано-зразкового представника вищої влади, «доброго» губернатора, який по-батьківськи в усьому допомагає Івзі та Левкові й рішуче розправляється з винуватцями заподіяних їм кривд. У повісті проводилася думка про те, що проста людина може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них.

Вищого рівня реалізму письменник досяг у повісті «Сердешна  Оксана» (1838), де розробляється злободенна в ті часи тема — зведення паном дівчини-селянки. В багатьох російських «повістях із спокушаннями», що з'явилися після «Бідної Лізи» Карамзіна, тема кохання дворянина й селянки трактувалася в плані «неприродності», ненормальності такої «спілки» представників різних станів. Аналогічне розуміння цих стосунків виявляв і Квітка-Основ'яненко в спеціально присвячених їх показу повістях «Сердешна Оксана» та «Щира любов». Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, па його суто панському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,—з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,— над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі — голові «розквартирувати» його на постій в Оксанину хату; особливо ідейного навантаження письменник надає своєму ліричному відступу-узагальненню: «Оксано, Оксано! якби ти більше панів знала.., ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої

години... Не диво їм одурити селянку... вони... гублять тих, що їм піддасться». Соціальний зміст конфлікту повісті Квітка-Основ'яненко підкреслює в листі до Шевченка від 23 жовтня 1840 р., протиставляючи свою «Сердешну Оксану» і Шевченкову «Катерину» тим творам, де з наміром полоскотати нерви невибагливої «читаючої публіки» показують, «як який живжик одурив джинджигилясту панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут... треба колиску дбати».

Описуючи позбавлення багатіями  і владою Оксанииої матері Векли  її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки.

Майстерне відтворення соціальної психології героїв, аналітичне зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу  Оксани, розвитку її індивідуального  характеру, прагнення письменника до крити-ко-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей — усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ'яненка зародкових ознак критичного реалізму. Обмежується реалізм повісті публіцистичним моралізаторством релігійного забарвлення в дидактичній вступній частині, яку з осудом процитував Бєлінський у своїй рецензії на альманах «Ластівка» (1841), де була вперше надрукована «Сердешна Оксана».

У повісті «Щира любов» (1839) соціально-моральна проблема можливості «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина розв'язується в плані заданого просвітительсько-класицистичного «торжества обов'язку над почуттям», здорового глузду — над серцем, однак з цілком реалістичною мотивацією відмови Галочки офіцерові-поміщику Семенові Івановичу: розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське оточення коханого не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб з нею прирік би Семена Івановича на повсякчасне моральне страждання. Головні персонажі повісті, як і в «Марусі», позначені рисами сентиментальної ідеалізації. Вищий порівняно з «Марусею» рівень реалістичної майстерності письменника виявляється в психологізовано-динамічній портретній характеристиці героїні, в наділенні її якостями активного волевиявлення, у зображенні внутрішніх психологічних КОЛІЗІЙ.

Показово, що головні позитивні  герої українських сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — трудящі  люди гіркої, драматичної або й трагічної долі (Маруся, Василь, Івга, Левко, Оксана, Галочка, Трохим з «Перекотиполя»). Це мало важливе значення для реалістичного відтворення в літературі справжньої долі людини-хлібороба. Вперше в українському письменстві Квітка вивів — як головного позитивного героя твору — трагічний соціальне окреслений образ селянина-бідняка (Трохим у «Перекотиполі»). Герой, подібний до злидаря-невдахи Трохима, дістане широке, поглиблене зображення в повісті «Антон-Горемика» (1847) Д. В. Григоровича. Характерно, що ці Квітчині персонажі (крім Івги й Левка) не досягають особистого щастя.

Информация о работе Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко