Чорна рада

Використавши частково фольклорний матеріал, Куліш у  «Чорній раді» сперся насамперед на архівні документи й літописи, прагнучи до максимальної точності у  викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Твір побудовано на зображенні перипетій, пов'язаних із відомою історичною подією —  «Чорною радою», що відбулася в  Ніжині 1663 р. Відомості про них  Куліш почерпнув з літописів  Самовидця й Г. Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Г. Грабянки про те, що «два союзніе  мужи» — наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко й паволоцький  полковник Іван Попович могли  б, якби довше жили, спільними зусиллями  об'єднати Правобережну й Лівобережну  Україну під рукою московського царя. 
 
Водночас у «Чорній раді» Куліш передусім митець слова, а не вчений-дослідник. Якщо «Михайло Чарнышенко» ще ряснів численними покликами на документальні джерела й непомірним їх цитуванням, а образ автора виступав в іпостасях не тільки письменника, а й історика, етнографа, антиквара, то в «Чорній раді» Куліш обмежився словником малозрозумілих слів і послідовно дотримувався викладу від імені розповідача. Завдяки цьому знизилось експліцитне й зросло імпліцитне вираження авторської позиції. Романіст уже не стільки описує, розказує чи пояснює, скільки показує й виражає, змальовуючи, яскраво сцени й епізоди, подаючи жваві діалоги й полілоги, характерні репліки окремих людей. Робить це він природно й майстерно. З успіхом удався письменник до художнього вимислу. В романі діють історичні (гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко, генеральний писар М. Вуяхевич) і вигадані особи; не забуто й про «романічний» інтерес, який, згідно з поетикою вальтерскоттівського роману, досягається зображенням якоїсь «приватної події». 
 
У «Чорній раді» дві сюжетні лінії — історична й любовна, традиційні для поетики вальтерскоттівського роману епізоди й ситуації. 
 
В романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада», в якій узяли участь народні низи — «чернь» (звідси й назва ради). 
 
Функцію композиційного стрижня виконує романічний мотив дороги. Аж до центральної, кульмінаційної події — «чорної ради» твір складається із сцен-зустрічей і сцен-зіткнень колишнього паволоцького полковника, а тепер священика Шрама (прототипом його став уже згаданий Іван Попович) і молодого Шраменка, які подорожують по Лівобережжю, з окремими особами та групами людей. Крізь сприймання головним чином цих двох героїв письменник показує життя й соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України. 
 
Історично правдиво змалювавши соціальні та міжнаціональні відносини, Куліш дав їм суб'єктивне тлумачення. Основні персонажі «Чорної ради», виявляючи своє ставлення до суспільно-історичних подій, власну «філософію життя», постають живими психологічними типами, переконливими суспільними та індивідуальними характерами (дещо блідніше, щоправда, змальовано жіночі образи) і водночас несуть певну ідею, закладену в них автором. Різноманітність позицій персонажів відбиває Кулішеві уявлення про існуючі суспільно-політичні орієнтації, моральні переконання та життєві цінності. Ідеалом Сомка й Шрама є українська автономна феодальна держава (гетьман говорить про союз з Москвою на основі Гадяцьких пунктів, що їх підписав Виговський з поляками 1658 р. і які обумовлювали ширші, ніж у Березневих статтях Переяславської угоди, можливості для формування української державності); Божого чоловіка (кобзаря) — індивідуальна моральна чистота, духовне самовдосконалення; «юродствуючого» запорожця, курінного отамана Кирила Тура (своєрідного байронічного героя на український лад) — ірраціональне життя за незвіданими законами серця; старого запорожця Пугача — соціальна рівність, демократична козацька республіка, знищення форми приватної власності, втілення в життя месіанського — соціально-визвольного — призначення Запорозької Січі; пана Череваня — заможне хуторянське життя; Петра й Лесі — сімейна ідилія. «Чорна рада» побудована на протиставленні ідеологічних і моральних позицій різних персонажів, що характерно для романного мислення Куліша. 
 
Центральним у «Чорній раді» є конфлікт, який став наскрізним у творчості Куліша,— між державобудівничим і руїнницьким первнями в українській історії. Перший у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), друге — запорозька стихія і національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснажливій боротьбі цих двох сил — державобудівничої, культуротворчої та руїнницької — і вбачає письменник трагедію України. 
 
Автор «Чорної ради», з одного боку, поетизує Запорожжя, де «воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались», а з іншого — показує запорозький військовий уклад як вибухонебезпечне явище, загрозливе для громадянського миру і формування гетьманської держави. 
 
В образах «юроди» Тура, ортодоксальних «січових дідів» та інших низовців-бурлак Куліш показав, що «запорозькі порядки» й звичаї входили в суперечність із громадським укладом Гетьманщини, де треба «жити по-людськи», «женитись та господарювати» [1, 159, 160], і становили загрозу підвалинам патріархальної сім'ї. Історіософського сенсу набуває двобій між Кирилом Туром і Петром Шраменком, символізуючи боротьбу в українській історії двох різних формувань серед козацтва — запорозького, в його крайньому свавільному вияві, і городового, що плекало патріархально-сімейні традиції та прагнуло до розбудови громадянського суспільства, правової держави та підтримання порядку. 
 
Поряд з поетизацією героїчних акцій козацтва, шляхетних і самовідданих характерів Шрама, Сомка й Кирила Тура в ряді сцен та епізодів «Чорної ради» без прикрашення змальовано українське життя часів Руїни. Заслугою Куліша є те, що він зумів створити в романі багатобарвний, різнобічний, а тому живий і повнокровний образ козацької України 1663 р. Цей образ, у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Русі-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю, либонь іще від часів занепаду Київської Русі, а особливо в добу козаччини та й навіть, завдяки пророчій інтуїції автора, у. визвольних змаганнях XX ст. Шукаючи в українській старовині «исторического смысла и поэзии», Куліш через символічний образ «нещасливої старосвітщини» переконливо показав, що хаос в українській історії, втрата державної самостійності Русі-України були спричинені насамперед соціальним розбратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями свавільних, національно безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності (козацької старшини, запорожців, міщан, посполитих), князівськими й старшинськими міжусобицями, егоїстичною пристрастю національних провідників до гетьманування, їхньою виснажливою боротьбою за владу, неспроможністю й небажанням національних сил об'єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників. 
 
Відтак автор приводить читача до думки про необхідність єдності й згоди серед українського народу. В першій редакції «Чорної ради» ця головна повчальна ідея була навіть висловлена розповідачем прямим текстом — в останньому абзаці роману, як логічний висновок з нього, його підсумкова сентенція: «...скільки то було в нас на Вкраїні добрих і розумних людей, та як то все те нінащо обернулось через безладдє, що не зуміли, як заповідав батько Хмельницький, усі уодно стояти!» 24 Знявши, з цензурних міркувань, у другій редакції твору це пряме формулювання його стрижневої політичної думки, Куліш залишив її вираження розвитком художньої дії. 
 
Прикметно, що ідеалізований гетьман Сомко, осмислюючи гіркий досвід Речі Посполитої, усвідомлює, що найбільшу загрозу безпеці національної феодальної держави становить загострення станових суперечностей. На його думку, щоб уникнути соціального і національного катаклізму, екстремізму тих чи інших суспільних груп, треба кожній верстві дати певні привілеї: «нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила» [1, 72]. Шрамів заклик «Блюдітеся, да не порабощенні будете!» [1, 42] виражає ідею станового примирення, громадянської згоди, національного згуртування і єдності українського народу в боротьбі проти чужоземного поневолення і для відвернення небезпеки національної катастрофи як наслідку соціальної революції. 
 
Конкретно-історичне зображення не вичерпує змістового багатства «Чорної ради». На думку Д. Чижевського, у ній як романтик «Куліш не менше «символіст», ніж Шевченко,— за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу «правди та кривди»; символічні для нього й співи кобзаря: пісні його, «як чари», він сліпий, як Гомер, та «бачить те, що видющий зроду не побачить»; символічна й постать такого земного Іванця Брюховецького — його згубна агітація, ніби якісь «чари». Символічні краєвиди — ніч, від якої «думка розжевріє, як від Божого слова», «Київ — Єрусалим»... Символічні й постаті запорожців, що, за всієї їх реальної масивності, «як той сон», бо їм «усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...» 25. 
 
Над конкретно-історичним, історіософським змістом «Чорної ради» вивищується релігійно-філософський. Прикметна суб'єктивна ідеологізація в романі постаті народного співця, чия позиція авторові теж близька. З того, що Шрам і Сомко не зуміли нічого вдіяти «супротив лихої української долі» [1, 170], письменник робить свій висновок. «Державницькій ідеї» козацької старшини він протиставляє християнську мораль Божого чоловіка, наділеного духовним аристократизмом кобзаря. Гетьманство, багатство, перемога над ворогом, почесті — все це марнославне, вважає той. А щастя людини — в її праведності. Усвідомлюючи, як і Тур, суєту земного буття, примарність політичних діянь, кобзар прагне звеличити людську душу; Трагічному розриву між ідеальним і реальним він і курінний отаман протиставляють потяг до ірреального як «вічного блаженства». За словами Д. Чижевського, «Божий чоловік і Кирило Тур є символами... містично-християнських мотивів ідеології раннього Куліша» — «ставлення до історії, до дійсності, до життя, з якоюсь «християнською іронією» або й «романтичною іронією», як до грашки, до дурниці... мотивів, які — як він тоді гадав — є провідними мотивами українського життя» 26. Так наприкінці роману відбувається зміна ракурсу зображення з національно-історичного на релігійно-філософський. Спостерігаємо своєрідну романтичну «втечу» автора в людську душу як останній притулок небуденної особистості в гріховному, невлаштованому світі. Історичну «правду» утвердити не вдалося — Куліш возвеличує непереможну внутрішню «істину», «правду серця». 
 
Історичне буття виявляється минущим, відносним, а отже, й неістотним, тоді як абсолютним смислом наділяється сакральний час — вічність, Бог. А тому, підсумовує автор, людина має думати не так про свою участь в історичних звершеннях, як про зв’язок із Богом, спасіння душі, входження в сакральний час. 
 
Зобразивши, отже, дисгармонію в суспільному житті, Куліш водночас залишив людині надію на гармонію внутрішню, душевну. Крім того, змалювання історичних катаклізмів у романі завершується ліричною тональністю: автор повідомляє про нову подружню пару — Лесю й Петра. А це теж свого іроду концептуальний фінал: герої Куліша приходять до гармонії в особистому житті, в національній патріархально-сімейній ідилії. То вже вказівка не тільки на індивідуальну, а й на національну перспективу — патріархальна сім'я уявляється авторові запорукою збереження української самобутності, прадідівських звичаїв і традицій, народної моралі та й самого народу. 
 
«Чорна рада» відразу ж після виходу в світ здобула широке визнання. її високо поцінували Т. Шевченко, М. Костомаров, І. Франко не тільки відзначив, що це «первый большой украинский роман, основанный на тщательном изучении истории и написанный прекрасным языком», а й назвав її «найкращим твором історичної прози в українській літературі» [41, 132, 186].