Антицерковна та антифеодальна спрямованість «Декамерона» Джованні Бокаччо

   У «Декамероні «проблематика загальнолюдська  і водночас соціальна. Перша новела першого дня розпочинається словами: «Повідають люди про Мушатта Францезі, що як і зробився він із значного та багатого купця рицарем і мав на заклик папи Боніфація їхати до Тоскани ...» Перед читачем конкретні риси епохи, коли купці запановували і досягали дворянських титулів, але в подальшому йтиметься не про багатія Францезі, а про бідного нотаріуса Шапелето, негідника, який є втіленням усіх можливих загальнолюдських вад. Попри все, Шапелето не тільки знаходить за земного життя покровителя в особі найбагатшого купця Францезі, а й після смерті ухитряється потрапити до святих, мощам якого поклоняються парафіяни. Бокаччо не лише зображує злочинця-негідника, від природи жорстокого і злого, але і його суспільну іпостась: законник, згодом завдяки жахливій брехні і передсмертній сповіді — навіть святий. Бокаччо створює «портрет в соціальному інтер'єрі», показуючи виникнення лжеавторитету. В образі Шапелето намічені риси майбутнього Тартюфа, а також «святої Орберози» («Острів пінгвінів» А. Франса), це образ великого узагальнення.

   Сатира  Бокачо спрямована проти багатьох статусів феодалізму: дворянських привілегій, грубого насильства володарів, самодержавства та свавілля. Антиклерикальна сатира в «Декамероні» перш за все спрямована проти релігійного аскетизму. Бокаччо  охоче вибачає прогріхи юним черницям, котрі хитро оминають монастирські заборони, але жорстоко висміює лицемірних старих гріховодників. Достатньо згадати новелу, в якій ігуменя монастиря вночі вибігає зі своєї келії, щоб упіймати на гарячому юну черничку, і похапцем одягає на голову кальсони свого дружка (друга новела дев'ятого дня). Служителі церкви у Бокаччо — дармоїди, шахраї, розпусники і лицеміри, які прикидаються мудрецями та аскетами, письменник-гуманіст часто ставить їх у найкомічніші ситуації, висміюючи брехню різного ґатунку суспільних лжеавторитетів. З явною симпатією змальовує епізоди земного кохання, котре у нього завжди поєднує плотське та духовне, і ніколи не виступає самим лише плотським інстинктом.

   Природному  началу Бокаччо протиставляє неприродні закони суспільства, церковний аскетизм і заборони станового характеру. Одна з найкращих у «Декамероні» — перша новела четвертого дня про принца Танкреда Салернського, який убив коханця своєї дочки Гісмонди і підніс їй у золотій чаші серце коханого. Танкред не був жорстоким від природи, але, амбіційний у питаннях честі, не міг знести того, що його дочка покохала простого слугу Гвіскардо і принизилася до таємного зв'язку. Принц Танкред хотів присоромити дочку, але саме вона присоромила старого батька, пояснивши йому, що Гвіскардо був шляхетною і гідною людиною, тому що «бідність ні в кого не відбирає шляхетності, лише багатство». І хоча Гісмонда та Гвіскардо не були рівними за соціальним становищем, кохання їхнє було рівним, після загибелі коханого Гісмонда помирає з горя на очах у приголомшеного батька. Варта уваги й новела про Грізельда (десята новела десятого дня), присвячена прикладам людської шляхетності. У композиції «Декамерона «Грізельда посідає таке саме почесне місце, як у дантівському «Раю» святі, що сидять біля престолу Діви Марії. Дослідники запевняють, що Грізельда була реальною особою і події новели мають якесь реальне підґрунтя. Боккаччо надав їм гуманістичної тендеційності. Маркіз Салюццо неодноразово піддавав випробуванню свою дружину, переконував її, що повинен убити їхню новонароджену дочку, а потім сина, оскільки вони плебейського походження. Насправді він не вбивав своїх дітей, а лише віддав їх на виховання своїм вельможним своякам. На завершення маркіз вигадав нове випробування: прогнав Грізельду до батька, оголосивши, що одружується з іншою. Поважаючи хазяйські таланти Грізельди, він звелів їй приготувати весільний бенкет і прислуговувати за весільним столом. Грізельда виконала все з покірністю і гідністю, властивим лише натурам незвичайним, і лише після цього маркіз Салюццо вибачився перед дружиною, повернув її у свій дім і віддав обидвох дітей. Відтоді його життя з дружиною було безхмарним. У цій новелі автор протиставляє два типи шляхетності — шляхетність походження і шляхетність душі, моральна вищість Грізельди над маркізом Салюццо безсумнівна. Художня структура боккаччівської новели вирізняється рідкісною розмірністю, її події динамічні та викінчені, велика роль побутових та психологічних деталей. Боккаччо прославив новелу як жанр, виділивши її головний жанротворчий компонент — несподівану розв'язку, завдяки якій смисл новели сконцентрований в одній події. Новелістичні закінчення у Боккаччо найчастіше демонструють людину у несподіваному для неї ракурсі, більше того, несподіване закінчення часто передає зміни у свідомості, душі, взагалі у психології людини, які відбулися в часи Відродження. Концепція людської особистості в автора «Декамерона «цілком гуманістична, особисті заслуги людини він поціновує більше, аніж приналежність до шляхетного роду. Саме кохання, яке у Бокаччо завжди гармонійно поєднує плотське і духовне начала, є вираженням людяності. Змальовуючи жваві епізоди життя, психологізовані характери, Бокаччо не цурається і повчальності. Його десять персонажів з обрамлюючої новели вислозлюють свої думки з приводу новел, ці десять персонажів — голос автора, в міркуваннях якого можуть зустрічатися і суперечливість, і різноголосся. Стиль розповіді в «Декамероні» просторічний, близький до розмовного, зі значною кількістю побутової лексики, хоча в її вживанні автор знає міру. Якщо можна сказати, що Данте створив мову італійської поезії, то Бокаччо створив мову італійської прози, майже незмінну від часів «Декамерона».

   Вплив Бокаччо на літературу Відродження  був значним, він став школою для майже всіх прозаїків Італії, його учнями і послідовниками були Ф. Саккетті, П. Браччоліні, М. Гуардаті, А. Фіренцуола, М. Банделло, Дж. Чінтіо, в Англії його послідовником був Дж. Чосер, який самобутньо потрактував сюжети «Декамерона «у своїх «Кентерберійських оповіданнях»; у Франції його шанувальницею була Маргарита Наваррська, яка написала «Гептамерон»; в Іспанії — Л. де Вега і М. де Сервантес. «Декамерон «значно вплинув на німецьку антиклерикальну новелу епохи Реформації. Боккаччо справив великий вплив на подальший розвиток реалізму в літературі Відродження і пізніше — в XVII та XVIII ст. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Список  використаної літератури 

1. Джованні Боккаччо, Декамерон - К. 1969.

2. Гнєдич П.П.  Епоха Відродження. - К., 1995

3. Лосев А.  Ф. Эстетика Возрождения. Исторический смысл эстетики Возрождения. - М., 1998

4. Панофский  Э. Ренессанс и «ренессансы»  в искусстве Запада. - М., 1998

5. Яйленко О.  В. Італійське Відродження - К, 2005.

6. Пуришева Б.І., Михальський М.П., Зарубіжна література - М. 1986.

7. Ладигін М.Б., Луков В.А. Зарубіжна література - М. 1981.

8. М.П. Алексєєв В.М. Жирмунський та ін., Історія зарубіжної літератури. Середньовіччя і Відродження - К. 1987.

9. Бранка В. Боккаччо середньовічний. М. 1983.

10. Гуревич А.Я. Категорії середньовічної культури. М. 1984.

11. Хлодовський  Р., Про життя Джованні Бокаччо,  про його творчісь та про  те, як зроблено «Декамерон»., - Бокаччо  Дж. Декамерон, - К.: РП, - 1985, с. 5-26. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

4. У злиднях і самотності доживав свій вік Міґель Сервантес де Сааведра, хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману «Дон Кіхот». Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а його герої не тільки не будуть забуті, але стануть «найпопулярнішими іспанцями», і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману і заживуть своїм самостійним життям у творах прозаїків і драматургів, поетів, художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси: до них зверталися Гойя і Пікассо, Массне і Мінкус.

Безсмертна книга  народилась із задуму написати пародію  й висміяти лицарські романи, такі популярні в Європі XVI століття, коли жив і творив Сервантес. Та задум  письменника ширився, і на сторінках книги оживала сучасна йому Іспанія, змінювався й сам герой: із пародійного лицаря він виростає у фігуру смішну і трагічну. Конфлікт роману водночас історично-конкретний (він відбиває сучасну письменнику Іспанію) й універсальний (бо існує в будь-якій країні в усі часи). Суть конфлікту: зіткнення ідеальних норм і уявлень про дійсність із самою дійсністю — не ідеальною, «земною».

Образ Дон Кіхота став вічним теж завдяки своїй  універсальності: завжди і всюди  є благородні ідеалісти, захисники  добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити дійсність. Виникло навіть поняття «донкіхотство». Воно поєднує гуманістичне прагнення до ідеалу, ентузіазм, бескорисливість, з одного боку, та наївність, дивацтво, прихильність до мрій та ілюзій — з іншого. Внутрішня шляхетність Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен покохати просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрасну даму).

Другий важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса. Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’язані, вони схожі один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Сервантес показує своїми героями, що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.

Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гамлет». Це глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло. Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його вагання — наслідок глибоких роздумів про природу зла. Обставини вимагають від нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв зла: вбивство завжди залишиться вбивством, навіть коли вбивають негідника. Образ Гамлета — це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні моральні закони не дозволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ набув особливого звучання у XX столітті — добі соціальних потрясінь, коли кожна людина вирішувала для себе вічне «гамлетівське питання».

Можна навести  ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.