Загальна характеристика здійснення державного контролю за використанням та охороною земель

З прийняттям 25 жовтня 2001 р. Верховною Радою України і введенням в дію з 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України всі інші закони і нормативно-правові акти, прийняті до вступу його в силу, діють в тій частині, яка не суперечить Земельному Кодексу. [6]

Пріоритет Земельного кодексу в сфері регламентації  земельних відносин закріплений  і новим Цивільним кодексом України. [35]

Таким чином, Земельний кодекс є ядром вітчизняного земельного законодавства, своєрідною «земельною Конституцією держави». Він  – основний нормативно-правовий акт  у сфері регламентації сучасних земельних відносин. Його завдання полягає у регулюванні цих  відносин з метою забезпечення права  на землю громадян, юридичних осіб територіальних громад та держави, раціонального  використання та охорони земель. Кодекс розвиває основні концептуальні  положення регулювання земельних  відносин, закріплених Конституцією України.

Відповідно  до Положення про Державне агентство  земельних ресурсів України, затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України  від 4 квітня 2007 р., Держземагенство забезпечує реалізацію державної політики та управління у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також міжгалузеву координацію та державне регулювання у сфері встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища. [23]

Контроль  за використанням та охороною земель покладається на відповідні державні служби та їх органи на місцях: Державний  комітет України по земельних  ресурсах, який здійснює контроль за станом використання і охорони всіх земель незалежно від їх відомчої належності та форм власності; Державний комітет  будівництва, архітектури та житлової політики України; Держкомлісгосп України; Держводгосп України. Державний контроль за використанням та охороною земель в умовах ринкової економіки набуває важливого значення. Законодавство про земельну реформу надає власникам, землекористувачам, орендаторам широкі права щодо самостійного господарювання на землі.

Принцип особливої охорони державою землі  як основного національного багатства  передбачено в ст. 14 Конституції України. Він складає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на її раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу; захисту від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення належного режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Ця система заходів передбачена усіма нормами Земельного кодексу України, а також іншими законами і нормативними актами, виданими відповідними органами державної влади, місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій згідно із їхніми повноваженнями у галузі регулювання земельних відносин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ Землі історико-культурного призначення

ІІ. 1. Склад земель історико-культурного призначення

До земель історико-культурного призначення  належать землі, на яких розташовані:

- історико-культурні  заповідники, музеї-заповідники,  меморіальні парки, меморіальні  (цивільні та військові) кладовища,  могили, історичні або меморіальні  садиби, будинки, споруди і пам'ятні  місця, пов'язані з історичними  подіями;

- городища, кургани, давні поховання, пам'ятні  скульптури та мегаліти, наскальні  зображення, поля давніх битв, залишки  фортець, військових таборів,  поселень і стоянок, ділянки  історичного культурного шару  укріплень, виробництв, каналів,  шляхів;

- архітектурні  ансамблі і комплекси, історичні  центри, квартали, площі, залишки  стародавнього планування і забудови  міст та інших населених пунктів,  споруди цивільної, промислової,  військової, культової архітектури,  народного зодчества, садово-паркові  комплекси, фонова забудова.

Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє 6 основних видів відповідних об'єктів:

- археологічні (городища, кургани, залишки стародавніх  поселень, стоянок, укріплень, військових  таборів, виробництв, іригаційних  споруд, шляхів, могильники, культові  місця та споруди, мегаліти, наскальні  зображення, ділянки історичного  культурного шару, поля давніх  битв, рештки життєдіяльності людини, що містяться під водою);

- історичні  (будинки, споруди, їх комплекси  (ансамблі), окремі поховання та  некрополі, визначні місця, пов'язані  з важливими історичними подіями,  з життям та діяльністю відомих  осіб, культурою та побутом народів;

- монументального  мистецтва - твори образотворчого  мистецтва, як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками  або з утворюваними ними комплексами  (ансамблями);

- архітектури  та містобудування - історичні центри, вулиці, квартали, площі, архітектурні  ансамблі, залишки давнього планування  та забудови, окремі архітектурні  споруди, а також пов'язані  з ними твори монументального,  декоративного та образотворчого  мистецтва);

- садово-паркового  мистецтва (поєднання паркового  будівництва з природними або  створеними людиною ландшафтами);

- ландшафтні (природні території, які мають  історичну цінність)[2].

За типами Закон поділяє об'єкти культурної спадщини на споруди, комплекси (ансамблі) та визначні місця.

Більш широкий, порівняно з ст. 53 ЗК, перелік видів  об'єктів культурної спадщини, який виділяється в Законі «Про охорону  культурної спадщини», свідчить про  те, що для надання земельній ділянці  статусу земель історико-культурного  призначення недостатньо лише наявності  на відповідній території історико-культурного  об'єкта - необхідно визнання особливого статусу такого об'єкта державою шляхом вчинення певних юридичних дій, зокрема  включення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих  пам'яток України, Списку охоронюваних археологічних територій України, Списку історичних населених місць  України тощо.

Державний реєстр нерухомих пам'яток України  ведеться за категоріями пам'яток національного  та місцевого значення. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт  культурної спадщини, на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки (ст. 13 Закону «Про охорону  об'єктів культурної спадщини»)[4].

Занесення до Реєстру пам'яток національного  значення, вилучення з нього, зміна  категорії пам'ятки провадиться  згідно з постановою Кабінету Міністрів  за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Щодо пам'яток місцевого значення рішення приймається центральним  органом виконавчої влади у сфері  охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони  культурної спадщини або Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини.

Відповідно  до ст. 31 Закону «Про охорону культурної спадщини» топографічно визначені території чи водні об'єкти, в яких містяться об'єкти культурної спадщини або можлива їх наявність, можуть оголошуватися рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини охоронюваними археологічними територіями на обмежений або необмежений строк за поданням відповідного органу охорони культурної спадщини. Правовий режим охоронюваної археологічної території визначається центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Список охоронюваних археологічних територій України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України[12].

З метою  захисту традиційного характеру  середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених  місць України. Відповідний Список за поданням центральною органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом  Міністрів України.

Межі  та режими використання історичних ареалів  населених місць, обмеження господарської  діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом  Міністрів України, відповідною  науково-проектною документацією, яка  затверджується центральним органом  виконавчої влади у сфері охорони  культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Стаття  закріпляє поділ земель історико-культурного  призначення на три групи - залежно  від характеру пам'яток, що на них  знаходяться. До першої групи ЗК відносить  землі з розміщеними на них  об'єктами, що пов'язані з історичними  подіями чи особистостями (цю групу  об'єктів умовно можна назвати  історичними). Серед об'єктів цієї групи найбільш визначений в законодавстві  статус мають історнко-культурні заповідники. Відповідно до ст. 33 Закону «Про охорону об'єктів культурної спадщини» і ст. б Закону «Про музеї та музейну справу» від 29 червня 1995 р. ними можуть бути оголошені комплекси пам'яток, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність. Рішення про оголошення історико-культурних заповідників приймаються Кабінетом Міністрів України. Державні історико-культурні заповідники поділяються на історико-архітектурні, архітектурио-історичні, історико-меморіальиі, історико-археологічні, історико-етнографічні. Режим охорони та використання кожного заповідника визначається Положенням про нього. Типові положення про історико-культурні заповідники затверджуються Кабінетом Міністрів України[12].

Крім  земель історико-культурних заповідників, до цієї ж групи належать землі  музеїв-заповідників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, могил, історичних чи меморіальних садиб, інших пам'ятних  місць, пов'язаних з історичними  подіями. Закон «Про музеї та музейну  справу» виділяє, зокрема, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби, розташовані на землях історико-культурного  призначення.

Другу групу  земель, які ЗК відносить до категорії  земель історико-культурного призначення, можна умовно назвати землями  археологічного призначення. Ці землі  підлягають особливій охороні як такі, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, які колись перебували на території  теперішньої України. ЗК включає  до цієї групи землі, на яких розташовані  городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні  зображення, поля давніх битв, залишки  фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного  культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів.

Третя група  земель цієї категорії об'єднує пам'ятки архітектурного спрямування, до яких належать архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених  пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. Серед земель цієї категорії особливим статусом наділені землі парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. У разі надання відповідним паркам статусу архітектурної пам'ятки вони офимують подвійну правову охорону: з одного боку, як землі природно-заповідного фонду, з іншого ж - як землі з розміщеними на них об'єктами історико-культурного призначення.

Крім  вимог національного законодавства  у сфері збереження об'єктів культурної спадщини і земель під ними, Україна  виконує й міжнародні зобов'язання, що на неї покладаються відповідно до міжнародних договорів, учасницею  яких вона є. Так, ще в статусі Української  РСР Україна ратифікувала Конвенцію  про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (Париж, 1972 р.; ратифіковано Указом Президії Верховної  Ради УРСР від 4 жовтня 1988р. № 6673-ХІ)[10].

Ця Конвенція  спрямована на забезпечення виділення  і особливої охорони на національному  та світовому рівнях найбільш цінних об'єктів. Країни-учасниці забезпечують найефективнішу, на скільки це можливо, охорону та популяризацію таких  об'єктів. Вони мають проводити спільну  політику задля надання культурному  і природному надбанню певного статусу  в суспільному житті та включення  охорони таких об'єктів до загальнодержавних  програм.

Конвенція передбачає відповідні юридичні, наукові, технічні, адміністративні та фінансові  заходи на національному рівні для  виявлення, охорони, збереження і популяризації  культурної та природної спадщини. Держави-учасниці повинні сприяти  створенню національних та регіональних центрів з цих питань.

Поважаючи суверенні права держав-учасниць. Конвенція, разом з тим, визнає загальним  надбанням світової спільноти об'єкти, віднесені до даної категорії  відповідно до національного законодавства. Наголошується, що для охорони цього  надбання держави мають співробітничати.

Для забезпечення виконання визначених завдань створено Координаційний комітет і Фонд всесвітньої  культурної та природної спадщини. Передбачено, що будь-яка держава - Сторона Конвенції може звертатися з проханням про надання міжнародної допомоги на користь цінностей, розташованих на її території.