Суб"єкти та об"єкти земельних відносин

1 Принципи земельного  законодавства. Суб»єкт  та  об»єкти земельних  відносин.

2. Момент виникнення  прав на землю, форми посвідчень. 
 
 

1

§ 3. Принципи земельного права 
 

1

   В основі  правового регулювання земельних  відносин лежать принципи, які  відображають характер і тенденції розвитку всього змісту земельного права. Принципами права прийнято вважати головні положення та основні ідеї, які характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю та відображають істотні положення права. Принципи земельного права реалізуються шляхом відтворення основних положень у земельному законодавстві, які пронизують його систему та вдосконалюються разом з їх розвитком. Виходячи з цього принципи земельного права поділяють на конституційні, загальні та спеціальні.

   Конституційні  принципи є універсальними і  властивими усім галузям вітчизняного  права. Загальні принципи є  результатом відтворення конституційних  принципів права. Конституційні  та загальні принципи відображаються  в земельному законодавстві, набуваючи характеру і змісту спеціальних земельно-правових принципів. Тому наявний взаємозв'язок конституційних, загальних та спеціальних принципів. Проте особливий інтерес тут становлять спеціальні принципи земельного права.

   Відомо, що земельне законодавство базується на принципах: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу та основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритет вимог екологічної безпеки. Наведені принципи земельного права закріплено у ст. 5 чинного ЗК України. На жаль, у змісті зазначеної норми серед принципів земельного права не знайшли відображення такі його принципові базові засади, як першочергове забезпечення прав на землі громадян України; поєднання публічних та приватних інтересів у землекористуванні; пріоритетність правового режиму земель сільськогосподарського призначення; посилена охорона ґрунтів тощо.

   Система спеціальних принципів ґрунтується на структурній організації системи земельного права. Під спеціальними принципами земельного права слід розуміти закріплені чинним земельним законодавством основні керівні засади, які виражають сутність норм земельного права та головні напрями в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням та ефективною охороною земельних ресурсів. Такі керівні засади та головні напрями регулювання земельних відносин закріплені у багатьох нормах земельного законодавства, але найважливіші з них виділяють особливо.

   Принцип  цільового і раціонального використання  земель пронизує зміст усіх  інститутів земельного права.  Цільове призначення земель —  це встановлені законодавством  порядок, умови та межі експлуатації (використання) земель для конкретних цілей відповідно до категорій земель, які мають особливий правовий режим.

   Суть  раціонального використання земель  полягає в забезпеченні водночас  ефективного використання земель  та їх охорони. Законодавством встановлено спеціальні вимоги з метою збереження ґрунтової родючості земель, підвищення їх врожайності, забезпечення збереження і відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і придбаних якостей землі. Земельно-правові норми передбачають певні вимоги щодо розміщення промислових і будівельних об'єктів, запобігання негативному впливу на стан земель та навколишнє середовище тощо. Наведені заходи істотно впливають на стан забезпечення цільового і раціонального використання земельних ресурсів та реалізації цього принципу.

   Принцип  встановлення особливого правового  режиму земель відповідних категорій  безпосередньо передбачений у  ч. 2 ст. 18 ЗК України.

   Під правовим  режимом земель слід розуміти  встановлений правовими нормами  порядок та умови використання земель всіх категорій за цільовим призначенням, забезпечення й охорону прав власників землі та землекористувачів, здійснення державного управління земельним фондом та контролю за використанням землі, додержанням вимог земельного законодавства, ведення земельного кадастру, проведення землеустрою та здійснення земельного моніторингу, внесення плати за землю і застосування заходів заохочення за використання земельних ресурсів та мір юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

   Принцип  пріоритету сільськогосподарського  використання земель та їх  охорони базується на пріоритетності  розвитку правового регулювання  земель сільськогосподарського  призначення. Це означає, що  землі, придатні для потреб  сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для несільсько-господарських потреб мають надаватися землі, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Враховуючи обмежену кількість та особливу якість сільськогосподарських земель, такі заходи є обґрунтованими й випливають зі змісту пріоритетності використання земель для сільськогосподарських потреб. Земельне законодавство також встановлює спеціальні вимоги щодо охорони земель сільськогосподарського призначення з введенням стандартів і нормативів охорони земель та відтворення родючості ґрунтів.

   Принцип  здійснення контролю за використанням  та охороною земель полягає  в наявності спеціальних організаційно-правових  засобів, за допомогою яких здійснюється контроль за використанням та охороною земельних ресурсів. Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють уповноважені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель — спеціально уповноважені органи з питань екології та природних ресурсів.

   Поряд  з державним контролем за використанням  та охороною земель здійснюється  самоврядний та громадський контроль  у цій сфері. Самоврядний контроль  за використанням та охороною земель здійснюють сільські, селищні, міські, районні та обласні ради. Громадський земельний контроль покладено на громадських інспекторів, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на основі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.

   Принцип  платності використання земель  був запроваджений Законом України  “Про плату за землю” від  3 липня 1992 р., який діє у редакції  від 19 вересня 1996 р..

   Принцип  забезпечення захисту прав юридичних осіб та громадян на землю закріплений у багатьох нормах земельного законодавства і передбачає такі спеціальні способи їх захисту: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню Дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків, а також інші способи, передбачені законом. 
 
 
 

§ 2. Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин  

   Суб'єктами  земельних правовідносин є особи,  наділені чинним законодавством  правами та обов'язками, достатніми  для участі в тих чи інших  правовідносинах. Відповідно до  Конституції України та Земельного кодексу суб'єктами земельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України та іноземні), територіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через відповідні органи державної влади).

   Суб'єкти  земельних правовідносин мають  правовий статус, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт. Так, згідно зі ст. 130 ЗК України покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. З наведеного прикладу випливає, що суб'єктом відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України та юридичні особи України. Але придбати такі землі для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть лише такі громадяни України, які мають відповідну освіту або досвід, а юридичні особи повинні мати відповідні цілі, закріплені в установчих документах. Таким чином, на правовий статус покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення впливають законодавчі вимоги щодо виду даних суб'єктів та їх можливої правомірної поведінки, які зумовлені особливостями об'єкта правовідносин (земельної ділянки сільють ці суб'єкти (сфера товарного сільськогосподарського виробництва).

   За змістом  прав та обов'язків усі суб'єкти  земельних правовідносин поділяються  на чотири категорії: органи  державної влади і місцевого  самоврядування, що мають право  на регулювання використання  земель; власники землі і землекористувачі — носії прав та обов'язків з раціонального використання і охорони земель; громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за використанням земель; органи судово-прокурорського нагляду, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин.

   Об'єктами  земельних правовідносин є землі  в межах території України,  індивідуально-визначені земельні  ділянки, земельні частки (паї)  та права на них.

   Земельна  ділянка — це частина землі,  відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділянки, що перебувають у загальній спільній (частковій) власності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) — це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.

2 

Правильне визначення моменту виникнення у громадян права  власності на землю має важливе теоретичне і практичне значення. Адже саме з цього моменту власник дістає право на захист набутої власності передбаченими законом способами.  

Перша \ №21(147) 26 травня 2009 р. \ Посвідчення права  власності на землю: новели законодавстваПосвідчення права власності на землю: новели законодавства 

Шевченко Дмитро

«Правовий тиждень» 

Саврук Софія

Юрист ЮФ «Салком» 

У період, коли придбання  земельних ділянок у власність  як шляхом безоплатної приватизації, так і на підставі цивільно-правових угод набуло в Україні масового характеру, при оформленні права власності на землю в кожному конкретному випадку виникало чимало спірних питань, пов’язаних з недосконалістю правового регулювання в цій сфері.  

Виникнення права  власності  

Одним з таких  спірних питань, зокрема, стало визначення моменту виникнення права власності на земельну ділянку. Так, відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності в набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 334 ЦК). Водночас, згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК), в редакції, що діяла до 2 травня 2009 р., право власності на земельну ділянку виникало після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації. Таким документом є державний акт на право власності на земельну ділянку (ст. 126 ЗК).  

Незважаючи на розбіжності в правовому регулюванні  питань виникнення права власності  на землю згідно зі ЗК та ЦК, в Україні  склалася стала практика оформлення державних актів на право власності  на земельні ділянки та виникнення права власності з моменту одержання та реєстрації відповідних актів власниками. Механізм посвідчення права власності на земельні ділянки державними актами застосовувався до випадків придбання земельних ділянок усіх форм власності як фізичними, так і юридичними особами.  

Однак цей механізм був досить складним і вимагав  від власників значних витрат часу та зусиль. Тривалість оформлення державного акту становила кілька місяців. За таких умов до інших спірних  питань, пов’язаних з оформленням  права власності на земельні ділянки, додалася проблема включення до складу спадкового майна земельних ділянок, придбаних спадкодавцями за цивільно-правовими договорами, після укладення яких не було оформлено державний акт у зв’язку зі смертю фактичного власника. На практиці залежно від стадії оформлення державного акта ця проблема могла вирішуватися шляхом продовження оформлення державного акта на ім’я особи, яка розпочала цю процедуру, з подальшим переоформленням нового державного акта спадкоємцем або ж оформлення правовстановлюючого документа безпосередньо спадкоємцем. Однак з правового погляду такі способи вирішення цієї проблеми, безумовно, залишалися спірними.