Вишиваний світ Віри Роїк

     Художні засоби зображення необхідні не лише для окреслення зовнішнього середовища, але і внутрішнього стану людини. У сучасній публіцистиці посилюються психологічні початки в показі духовного світу особі.

     Нарис – жанр, найяскравіше демонструючий  публіцистічность в текстах ЗМІ. Тут присутнє виховання моральності, культури, не сухі факти. Крім того в нарису окрім його постійної інформаційної функції (про яку ми доки говорити не будемо) була додаткова соціальна функція – функція нагороди. Публікація нарису про людину була рівноцінна приміщенню його портрета на дошку шани, це було нагородження славою. І читачі звикли до того, що в нарисі дається приклад для наслідування. Ресурси художньої публіцистики:

     а) образ як емоційно просвітлена думка активно впливає на аудиторію, спонукаючи її до активної співпраці;

     б) образ як узагальнена картина дійсності значно розширює можливості смислового збагнення дійсності;

     в) образ як система знаків, як якийсь код, створюючи певну модель навколишнього світу, інтелектуально збагачує аудиторію уявленнями про естетичні можливості відтворення дійсності.

     Художність публіцистики втілюється як в цілісному образі людини і образі–тезі (образі–понятті), так і в деталях, що «говорять», – наочному описі натури, репліках дійових осіб, подробицях відтворних ситуацій.

     Фантазійний елемент в нарисі (і у фейлетоні) не сперечається із публіцистичністю тексту – його націленості на певний результат, розрахованій дії на аудиторію. Останній пункт викликає питання – де кордони дозволеного, чи може фантазія з'єднається з достовірністю, об'єктивністю, або краще не ризикувати? З цим ми і постараємося розібратися в практичній частині роботи.

     Отже, створити хороший портретний нарис, не звертаючись до духовної, етичної сторони особи героя, навряд чи можливо. Хоча, треба відмітити, що значення портрета для конкретної аудиторії може полягати, скажімо, не у високих етичних якостях героя, а в його оригінальності, незвичності. Саме це може спочатку залучити читацьку аудиторію, а вже потім, можливо, її увага перемкнеться на етичну сторону змальовуваної особи.

     Художній  аналіз якостей героя може приводити автора–художника декілька іншим виводам, ніж аналіз, скажімо, з позиції політичних, ділових, інтелектуальних його характеристик.

     Автор–художник і автор–мислитель як би вступають в полеміку один з одним. Художній метод допомагає авторові зробити свій образ типовішим, очистити його від всього випадкового, наносного, поверхневого, дає можливість виявити глибинні, духовні початки особи, що не завжди збігатиметься із завданнями політичного, ділового, професійного, економічного або якогось іншого аналізу.

     Відмінність у виводах, наступних з художнього аналізу і з аналізу іншого вигляду (наприклад, професійного), виступає як відмінність, що існує між цілями етично–естетичного і іншого (того ж професійного) розвитку людей, суспільства. Деколи ця відмінність може досягати міри конфлікту.

     Автор публікації може вирішити конфлікт «силовими» способами, підпорядкувавши, наприклад, художній аналіз політичним цілям. В цьому випадку він може спеціально «вип'ячувати» якісь характеристики свого героя, з тим, щоб використовувати їх для переконання аудиторії, скажімо, в моральності свого політичного висновку. 
 

     2.2. Особливості роботи нарисовця над фабулою жанру 
 

     Не  важко написати на аркуші паперу всім добре відоме слово «нарис». Значно складніше створити твір цього жанру, уникнувши підступних мілин описовості та дрібнотем'я, надуманості й невиразності. Правильно обрати тему, особливо для нарису, що готується до друку в газеті (газета є оперативним виданням) – це перший і дуже важливий крок. Правильно обрати тему – значить поставити в центрі нарису явище або кілька явищ і навколо них вести розмову, підпорядковуючи її фактам реального життя.

     Газета  – районна, обласна, республіканська  або центральна – завжди на лінії вогню, там, де вирішується доля тих чи інших суспільноважливаих завдань. Вона втручається в життя, вона «на пульсі», йде попереду подій, формує й спрямовує громадську думку у потрібний напрямок.

     Відповідно  до цього повинен працювати і  нарисовець. Він зобов'язаний добирати такі факти й події, висвітлення  яких для району (якщо це газета районна), заводу (якщо газета заводська), області, республіки – найважливіше на той чи інший період виробничого й суспільного життя. Говорячи про тему, як концентрацію вивченого життєвого матеріалу, що використовуватиметься в нарисі, варто підкреслити: тема ні в якому разі не може бути випадковою.

     Володимир Маяковський наголошував на «соціальному замовленні», яке ставить час перед митцем–художником. Соціальне замовлення ставить час і нарисовцеві. Сукупність своїх спостережень він повинен підпорядковувати саме цьому – потребам життя.

     Досить  переглянути підшивку першої–ліпшої газети, щоб переконатися, що вирішальні етапи в житті країни – роки революції, громадянської війни, п'ятирічок, колективізації, Вітчизняної війни і мирного комуністичного будівництва – клались і кладуться в основу кореспонденцій і нарисів. Постійними і благодатними для українських журналістів були теми героїзму, ратних і трудових подвигів народу, теми виховні, теми пошуків нового, утвердження його і примноження, теми філософські, публіцистичні, насичені романтикою наших буднів. Вдало обрана і справді художніми засобами реалізована тема дає можливість читачеві глибоко зрозуміти проблематику нарису – те головне питання, яке порушується у творі, заради якого журналіст чи робсількор взявся за перо. Отже, «не можна вирішувати питання «як писати», не відповівши на запитання «про що писати». Мета творчості – в ясному виборі для кого я пишу». Через те в проблематику включається актуальність, тобто відображення того, наскільки притаманні сьогоднішньому дню викладені факти, наскільки злободенні висновки, що їх зробить читач.

     А тому нарисовець має писати не одноденки, не безтемні і безконфліктні на півстатті  під рубрикою «нарис», а дбайливо виписувати рисочки нашого життя, які б у поєднанні із сотнями і тисячами таких рисочок відбивали б красу нашого часу, велич звершень радянського народу.

     Тема  нарису – це обов'язково запитання або відповідь на запитання. Як, завдяки чому відбулася подія чи кілька подій? Які їх закономірності? Тема нарису – завжди пропагандистська, заклична, націлююча. Нарис аморфний, споглядальний, який нічого не відкриває ні уму, ні серцю – читачу не потрібен. Нарис – це запрошення до розмови, це форма літературного твору, в якому через долі й характери людей автор порушує якусь значну проблему партійного, господарського чи культурного будівництва.

     Тема нарису – це не добірка фактів, а чітко виражена стрижнева думка, передбачена всім ходом оповіді настільки, що читач доходить до неї мимоволі і «далі йде самостійно».

     Слід  зауважити, що нарис, як художній жанр, повинен формувати громадську думку, бути виразником передових ідеалів, у ньому не місце сухому протоколізму і примітивізму. Це жанр і чітких логічних узагальнень, і емоційної напруги, і високої партійної публіцистики. А це досягається завдяки тенденційності поглядів автора. «Немає упередженої ідеї (не в розумінні пригинання живих осіб вимагаємо ми упередженої ідеї, а в розумінні загальних намірів твору) – немає і животворного духу, – писав Салтиков–Щедрін. Розрізненість, випадковість, в'ялість – ось характеристичні якості творів, що відкидають так звану тенденційність, і не викупляються ці недоліки ніякими подробицями». «Тенденція, – вказував Ф. Енгельс, – повинна сама по собі випливати з положення і дії без того, щоб на це особливо вказувалось».

     Тема, проблематика, ідея, партійність – це ті хребці нарису, без врахування яких стираються геть і прекрасний задум, і цікаві факти, і тонкі спостереження. А оскільки нарис за своїм ідейним і художнім навантаженням займає в газеті одне з центральних місць, він має бути насичений динамізмом, дією, йому категорично протипоказані рафіновані повтори на зразок: «один добрий вчинок плюс ще один – буде два, два добрі вчинки і до них ще один – буде три, три…» і в тому ж дусі до підпису автора. Вибір теми нарису – складний творчий процес. Вмілий підхід до неї – мистецтво. Вдале вирішення її – перемога.

     Наступний етап –  правильна обробка факту. Тут автор повинен дотримуватися 7 правил.

     1) відбирати з усієї сукупності своїх спостережень ті, які він вважає типовими і значними.

     2) підсилювати, підкреслювати одні риси героя в його портреті за рахунок інших.

     3) доповнювати риси однієї реально існуючої людини рисами іншої, запозичувати ситуації з життя, але розгортати сюжет в середовищі інших, хоча б також існуючих в житті персонажів (звичайно, в цих випадках герої повинні виступати під вигаданими іменами).

     4) зсувати події в часі (певна річ, не порушуючи меж епохи), переносити їх іноді з однієї місцевості в іншу.

     5) «здогадуватися» про думки і переживання своїх героїв.

     6)  вводити в середовище реальних людей вигаданих персонажів, частіше за все свого «ліричного героя».

     7) включати до тексту нарису, наприклад в опис подорожі, вставні новели–оповідання з вигаданими героями і т. ін.

     Щодо  ж до домислу й вигадки, їх зіткнення і протилежності при подачі факту добре показав у своїй книзі «Проблеми літературної майстерності в журналістиці» Ю. Лазебник: «Вигадка є більш вільною, бо вона «не прикута» до якогось одного документального факту, а домисел настільки «прив'язаний» до конкретності, що він тільки може пояснювати і витлумачувати її, але ніяк не відступати від неї і не перекручувати її. Саме такий вид фантазії властивий журналістській творчості». Автор нарису не має права перекручувати дійсність, відступати від правди життя. Нарисовець ніколи не повинен забувати, що домисел, який би допомагав відтворювати правду, виникає не сам по собі. Глибина його правдивості залежить від значення тієї справи, про яку пише журналіст, і від чутливості його серця. Знання допомагають бачити справу людини в такому обсязі, в якому вона сама її бачить. Проте слід пам'ятати, що лише знання ще не дають повноти уяви. Вони повинні доповнюватись такою розвинутою чутливістю і вразливістю серця автора, яка б переносила його у світ думок і відчуттів іншої людини.

     Композиція  і сюжет твору вимагають від автора жанру художнього нарису копіткої роботи. З цього приводу, правда, ще й досі існує певна розбіжність думок як серед теоретиків, так і практиків. Дехто, поділяючи нариси на журнальні та газетні, проводить між ними певну грань і твердить, що так званий журнальний нарис повинен бути сюжетним (на цьому сходяться майже всі), а для газетного сюжет не обов'язковий. Очевидно, поділ цей штучний, бо слідуючи йому, треба було б говорити про оповідання газетне і журнальне, про повість, що вийшла окремим виданням, і ту, що надрукована в журналі, а це завело б у хащі суб'єктивних доказів і тверджень.

     Сюжет – це основна форма розкриття змісту матеріалу, форма розгортання теми. Сюжет – це той цвях, який ніби збиває, зводить воєдино всі частини твору, а композиція – способи з'єднання в ньому образів і сукупність усіх засобів їх розкриття.

     Безконфліктність. У тексті відсутні зіткнення характерів і суперечностей. Все або вкрай гладко, або наївно просто. В житті ж так не буває. В житті повсякчас виникають зіткнення протилежностей. А тому без конфлікту не розгортається і сюжет. Ще Д.Дідро говорив: «Істинний контраст – це контраст характерів і положень, це контраст інтересів» [21].

     Конфлікт вимагає гостроти кульмінаційного періоду твору – тієї «точки кипіння», яка повертає чи зумовлює течію подій, дає героям наснагу діяти так, а не інакше, вселяє в них впевненість у своїй правоті. Композиційна побудова нарису повинна захоплювати й навіть переповнювати подих так, щоб від неї неможливо було відірватися. В цьому – художність сюжету, в цьому цінність твору.

     Іноді, в гонитві за зовнішнім ефектом, деякі автори вдаються до розважальних сюжетів, втрачаючи при цьому ідейну насиченість нарису. В цьому випадку твір стає такою собі розцяцькованою забавкою, зовні привабливою, всередині пустою. Повчальний і вичерпний щодо цього вислів Г. Плеханова, де він оцінює значимість творчості Дюма–батька і Г. Флобера: «В чому полягає різниця між цікавим оповідачем і художником, скажімо, між Олександром Дюма–батьком і Густавом Флобером? В тому, що перший діє на читача зовнішнім інтересом подій, про які розповідає, а другий «приворожує» його зображенням того, що переживають його герої» [50].

     Висновки

     Нарис повинен саме «приворожувати» читачів зображенням переживань героїв і повинен, повторюємо, бути глибоко психологічним. Без психологізму, публіцистики, фабули, яку вони зумовлюють, сюжету не побудуєш.