Українська таборна преса

Міністерство науки і освіти, молоді та спорта України

Донецький національний університет

Філологічний факультет

Кафедра журналістики

 

 

 

 

 

 

Доповідь на тему:

«Українська таборна преса»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка 2 курсу

спеціальності «журналістика», гр. А

Зоя Аванесян

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк, 2012

 

 

 

Українська таборова періодика ХХ століття — досить своєрідне духовно-політичне явище, викликане внутрішніми невирішеними питаннями державно-незалежного статусу. Формуванню подібного типу преси сприяли, як правило, міжнародні воєнні змагання (І та ІІ світові війни) та політичні перипетії усередині держави (поразка УНР і ЗУНР, інтернація їхніх армій, відтік національної інтелігенції, а також громадянські війни, що призводили до еміграції як військових, так і цивільних осіб). З огляду на ці складні фактори у вирішенні долі багатьох слов’янських народів, передусім українців, у першій половині ХХ ст. (1914-1950) на всіх контитентах (найбільше у Європі) виникали табори різного призначення: для військовополонених, виселенців, переміщених осіб, біженців, найманих робітників тощо.

Скажімо, табори для українських військовополонених зосереджувалися під час Першої світової війни та після її завершення на території Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Росії. Катастрофа незалежних держав Східної і Західної України у 1919-1920 рр. призвела до розміщення інтернованої національної армії на теренах Польщі, Румунії і Чехії. У цей же час збройна громадянська боротьба в самій Росії, сутички більшовиків із незадоволеними військами Врангеля, Юденича, Денікіна та інших непримиренних царських генералів дали привід до втечі з країни багатьох військових, а з-поміж них — і великої кількості українців. Подібні поселення й табори існували у Єгипті, Туреччині, Болгарії, Югославії, Греції, Сирії, Латвії, Естонії, навіть Данії і Норвегії. Але інтернованими ставали не тільки солдати чи офіцери тієї чи іншої опозиційної армії; у табори потрапляли також політично чи національно інакодумаючі, коли на певній території встановлювалася влада іншої держави.

Варто наголосити: починаючи від таборів військовополонених у центрі Європи, продовжуючи інтернованими у східноєвропейських державах, завершуючи військовополоненими та переміщеними особами після ІІ Світової війни, українці використовували найменшу нагоду для культурно-просвітньої і духовно-мистецької праці, для видавничої діяльності й поширення рідного слова поза батьківщиною. Тому видання, котрі постали за досить несприятливих для людського існування обставин, все ж давали змогу різночасово тисячам українців випробувати й загартувати свою національну свідомість, підтримати духовно-культурну енергію, зберегти патріотичні почування й віру у незалежність своєї держави.

Серед масиву української таборової періодики знайдемо понад 600 розмаїтих видань, де співробітничали відомі громадсько-політичні, культурно-освітні й літературні діячі: З.Кузеля, Б.Лепкий, В.Пачовський, В.Сімович, А.Жук, В.Біднов, І.Огієнко, С.Петлюра, Є.Маланюк, О.Саліковський, М.Чирський, К.Поліщук, І.Багряний, Ю.Клен, У.Самчук, К.Гриневичева, Ю.Шевельов та багато інших, чий публіцистичний, мистецький і науковий талант розвивався завдяки часописам, що підтримували державну ідею поза межами України у першій половині ХХ ст. Так, під час Першої світової війни у Раштаті, Зальцведелі, Фрайштадті, Вецлярі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені, Білій на Підляшші, де серед полонених із російської армії інтенсивна національно-духовна праця велася за допомогою Союзу визволення України, з’явилося понад 10 часописів (“Вільне слово”, “Просвітній листок \ Громадська думка”, “Наш голос”, “Розсвіт”, “Розвага”, “Селянин”, “Шлях”, “Метелик”, “Основа”, “Рідне слово”, “Свободне слово”); на італійській землі галичани із австро-угорської армії створювали у 1919-1920 рр. рукописну пресу — белетристичний журнал “Полонений” із сатиричним додатком “Лязароні” та ще неперіодично готували “Нові вісти” й “Касинський українець” (Монте Кассіно).

 

Ще розмаїтішою постає таборова преса після ІІ Світової війни. Найчисленнішим є загал українських часописів на території Німеччини, де поряд із видавничими центрами і розгалуженою мережею періодики (скажімо, у Мюнхені, Авгсбурзі, Новому Ульмі, Фюрті, Регенсбурзі і т.д.) була зорганізована ціла низка науково-освітніх, політичних і професійних організацій (серед них — Мистецький Український Рух, Спілка українських журналістів, Національно-демократичне об’єднання українських журналістів). Досі не втрачають свого документально-історичного, національно-державницького та культурно-духовного значення газети й журнали — такі, як “Літаври”, “Час”, “Українські вісті”, “Неділя”, “Літературно-науковий вісник”, “Промінь”, “Арка”, “Лис Микита” та ін. Водночас 15-тисячна українська громада колишніх “дивізійників” на терені Італії (Беллярія, Местро, Ріміні) користувалася загальнотаборовою і локальною пресою, що становила понад 20 назв).

В Німеччині В.Сімович наголошував: “Друковане слово є тим містком, що лучить автора з народом в одне гармонійне тіло, бо те слово таємничими шляхами підсвідомо доходить до душі й зрозуміння нашого селянина-хлібороба в овечій свитині та заторкує струни його національного “я” і розбуджує його національну свідомість. Тішуся, що праця нашого Товариства за півтора роки дала позитивні наслідки, а це є доказом того, що ми взяли правильний культурно-національний курс”.

Друга “таборова хвиля” зібрала у Польщі, Чехії та Румунії уже свідомих українців, які зробили однозначний вибір, ставши під стяги незалежної держави. Інтернованих фактично супроводжувала й політична еміграція, той “цвіт нації”, який ідеологічними та воєнними перипетіями був викинутий із батьківщиними. Але опинившись, за словами Олександра Олеся, “без стерна і без вітрил”, українська громада мусила знаходити консолідуючі принципи, дбати про своє утвердження на чужині, адже повернення до рідного порогу не передбачалася найближчим часом. І фізичні умови існування, і психологічний настрій не сприяли духовному розвиткові, але порятунком від деградації і морального нищення могла стати тільки освіта, творча праця, самовдосконалення.

Провідною темою української публіцистики за колючим дротом стало загартування національної свідомості як найміцнішої підвалини нашої державності, “путівного маяка і головного критерія” для здобуття авторитетності у європейському просторі. На шпальтах журналу “Наша зоря” у статті “Перше завдання” Є.Маланюк визначив риси, притаманні “активному українцеві”. Він вказував: “... Це, по-перше, європеєць. Він глибоко, до крові й кісток, почуває себе національно свідомою людиною, себто відчуває свою кревну, нерозривну зв’язаність із українським народом і українською землею, а значить, і з їх долею. Натомість він абсолютно звільнений від московської спадщини і свідомо ненавидить московський азіатизм... Він має освічений, європейськи здисциплінований зимний розум і гаряче патріотичне серце, котре не затремтить перед обличчям смерти за Україну”.

Подібна публіцистика, написана пером С.Петлюри, О.Саліковського, І.Липовецького, А.Лебединського, Г.Гладкого, А.Коршнівського, М.Левицького, М.Вороного, І.Зубенка, М.Селегія — сотників Армії УНР, прикрашала сторінки “Нашого життя”, “Променя”, “Залізного стрільця”, “Зірниці”, “Ока”, “Табора”, “Української трибуни”. Особливе місце тут належало літературно-мистецькому журналу “Веселка”, який об’єднав у Каліші ціле гроно мистецьких талантів: Є.Маланюка, Ю.Дарагана, К.Поліщука, М.Островерху, М.Селегія, М.Чирського, Б.Базилевича, Ф.Крушинського, В.Лімниченка, П.Омельченка, які прагнули створити “поему Нації”, стати “аргонавтами, що попливуть за золотим руном Держави Української”. З-поміж літераторів своєю непересічністю, енциклопедичністю, володінням словом вирізнявся Є.Маланюк, якому, зокрема, належить і стаття “Ідеї і дії”, де він накреслив величні завдання — “вдихнути душу національній культурі, створити привабливо прекрасну Легенду України, запалити Народ Український свяченим вогнем національної релігії, впоїти, одухотворити Чорнозем могутньою Ідеєю, натхнути його жадобою національного життя”.

Ця ж проблематика невідступно супроводжувала українську еміграцію і в таборах для переміщених осіб на території Німеччини та Австрії, в Італії і Великій Британії після ІІ Світової війни. Широкому розголосу національних устремлінь та їхнього пристосування до європейських традицій та орієнтацій сприяв і той факт, що у цих таборах виявився надзвичайно високий відсоток нашої інтелігенції — понад 20 %. Так, у притаманному стилі, прагнучи “відточити думку гостріше леза”, Ю.Косач підкреслював європейську основу українця: “Не сноба, не монпарнаського безбатченка, але такого, який власне “я” собі давно вилеліяв із тісним зв’язком із предками й ґрунтом, із цим, що в тобі нуртує незбагненно міцно. Слово Батьківщина ніколи нікого не розчаровувало. Тепер особливо! В ім’я Її можна понести найбільші жертви. Нехай навіть це не в’яжеться з особистим щастям... Українськість у сполуці з європейськістю. Не тією пошматованою, відокремленою, а тією суцільною, що творилась віками — все легке й часове спливало наверх, усе вічне отстоювалось, мов вікове вино. Тут є й еспанське “десперадо” (проти хвиль, без надії таки сподіватись), і панськість англійського острівного світу, й ентузіазм французький, майже жандарківська екстаза, тверда католицько-пейзанська екстаза. Гомо європеус — це джентльмен і Дон Кіхот, це слухач фуги Баха і Корсар” (Рідне слово. — 1946. — Ч.3/4).