"Руська трійця" та "Русалка Дністрова"

Дата добавления: 03 Декабря 2011 в 01:28
Автор: i*******@mail.ru
Тип работы: курсовая работа
Скачать полностью (204.11 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

Курсова робота.doc

  —  378.00 Кб

     Митрополит  Михайло Левицький активно підтримував  український національний рух, хоч  не все духовенство розуміло важливість його діяльності у цій справі. У 1816 році розгорнулася боротьба за письмо: австрійський уряд пропонував ввести латинку. Митрополит Левицький рішуче став на захист кирилиці і здобув перемогу.

     Водночас, поза Перемишлем, виходять друком перші збірки народної творчості «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залеського (1833), які мали для Східної Галичини таке ж значення, як «Малоросійські пісні» Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, а також збірка «Руське весілля» Йосипа Лозинського (1835) [15, 520 - 530].

     На  початку 30-х років ХІХ ст. і  у Львові піднімається нова хвиля  національного руху. У цей час  починає функціонувати нелегальний  гурток студентської молоді на чолі з  піонерами національного відродження у Галичині — «Руською трійцею» (1933 р.).

     1.2. Діяльність «Руської  трійці»

     На  початку 30-х років ХІХ століття на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції. Угруповання прогресивної західноукраїнської інтелігенції цього періоду, яке від тріумвірату його засновників (М.Шашкевича, І Вагилевича та Я. Головацького) назване «Руською трійцею», за своїми зовнішніми ознаками належить до типологічного ряду особливо характерних для епохи романтизму різних літературних, літературно-мистецьких і наукових гуртків та товариств. Назвати хоча б гейдельберзький гурток німецьких романтиків, російський «Арзамас», до якого належав молодий О. С. Пушкін, польські товариства філоматів і філаретів з причетністю до них А. Міцкевича, харківський осередок романтиків кінця 20-х — початку 30-х років, Сербську (1826) та Чеську (1831) матиці тощо. Однак за змістом і обсягом поставлених завдань, напрямками та умовами діяльності «Руська трійця», мабуть, не має аналогів[5, 81].

     У той час, коли трудовий люд розчленованого і поневоленого чужоземними загарбниками західноукраїнського краю знемагав у панському ярмі, а його вищі верстви покірно слугували гнобителям, М. Шашкевич зі своїми сподвижниками поставили сміливу мету — пробудити народ, підняти його етнічну і соціальну самосвідомість, освіту, відродити літературу на народній основі, співзвучну тій, яку на Наддніпрянщині започаткувала «Енеїда» І.Котляревського. Для реалізації цього завдання була намічена широка програма вивчення рідної історії та культури народу, створення праць про історичне минуле, самобутність мови, культурних традицій, етнокультурну єдність українців західних земель з усім українським народом, їх генетичну спорідненість із східнослов'янським світом.

     Особлива  роль відводилася в цій програмі вивченню етнографії та народнопоетичної творчості. Діяльність «Руської трійці» припадає на період, коли етнографія і фольклористика лише формувалися в окремі галузі знань, не розрізнялися між собою і разом з історією, археологією, філологією та правознавством об'єднувалися в загальному понятті — народнознавство.

     Для того, щоб зрозуміти напрям та весь спектр діяльності «Руської трійці», необхідно також звернутись до біографії засновників угрупування. Це були діячі нової української літератури на західноукраїнських землях, які здійснили рішучий і революційний переворот в ідеях та умонастроях галицьких українців, що тоді перебували під колоніальним гнітом Австрійської імперії. 

ШАШКЕВИЧ  МАРКІЯН СЕМЕНОВИЧ

     — український письменник, поет, зачинатель нової української  літератури в Галичині, священик УГКЦ, культурно-громадський діяч, речник відродження західноукраїнських земель.

     Народився 6 листопада 1811 р. ус.Підлісся Золочівського повіту на Галичині, у родині православного священика. Вчився у Бережанській гімназії, потім на філософському відділенні Львівської семінарії. Опанував кілька іноземних мов, простудіював багато літератури з історії та культури слов’янських народів. У 1829 році після закінчення Бережанської гімназії навчається у Львівській духовній. У Львові Маркіянові матеріально живеться тяжко, але допитливий юнак займається самоосвітою: вивчає історію, ознайомлюється із творами українських письменників та словесністю слов’янських народів, захоплюється новими романтичними віяннями, що йшли з Європи, — ідеями відродження рідної мови, літератури, культури. Внаслідок цих студій йому відкрився, за спогадами Якова Головацького, «великий світ — Слов’янщина зі своєю поважною, величною стариною, з відмоложеними, відживаючими паростками. Все те переймала молода, повна сили і надії душа: з живим запалом молодецьким слідив, іспитував, загортав цілу Слов’янщину і заодно розпросторонював свої відомості». Шашкевич зробив висновок, що українці становлять собою окремий слов’янський народ зі своїми звичаями, обрядами, мовою та літературою. У листопаді 1833 р. в семінарії Маркіян обговорює питання відродження мови, культури з «русинами», студентами факультету Яковом Головацьким, Іваном Вагилевичем. Так утворився гурток «Руська трійця», навколо якого гуртуються співчуваючі, друзі, однодумці — Іван Головацький, Онуфрій Гординський, Іван Бірецький, Іван Білінський, Михайло Мінчакевич, Маркел Кульчицький, Григорій Ількевич, Антон Шашкевич, Микола Верещинський, Микола Устиянович та інші [7, 5 – 25]. 

     ВАГИЛЕВИЧ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

         (1811 - 1866 р.р.)

     —   священик УГКЦ, український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч. Народився у сім’ї пароха в селі Ясень (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області). Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 року. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях. Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок «Зоря» у1835 році (заборонена цензурою) та «Русалка Дністровая» у 1837 році. 1833 року разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким організував «Руську трійцю». Через діяльність у ній Вагилевича висвятили на священика лише через сім років після того, як він закінчив семінарію. Іван Вагилевич писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця «Граматика малоруської мови в Галичині» (1844, опублікована 1845, польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця — «Розправа про південно-руську мову» (1843, польською мовою) залишилася як рукопис. Перекладав «Слово о полку Ігоревім» українською і польською мовами, давши науковий коментар (опубліковано у ЗНТШ, т. 234. Праці філологічної секції. Л., 1997) [8, 45 – 68]. 
 
 

     ГОЛОВАЦЬКИЙ ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ

  1. – 1888р.р.)
 
 
 

       — український лінгвіст, етнограф, фольклорист, поет, священик УГКЦ і педагог. Народився 20 жовтня 1814 р. в с. Чепелях, Золочівського округу в Галичині в багатодітній родині священика. Навчався спочатку у так званій нормальній школі, а в 1825 — 1839 рр. у гімназії та університеті у Львові. Національно-визвольні ідеї М. Шашкевича, «Енеїда» І. Котляревського та збірки народних пісень М. Максимовича запалили Головацького до активної громадської та фольклористичної роботи. Збираючи пісні, описуючи мову і побут народу, він обійшов усю Галичину, Закарпаття, бував на Буковині і в Угорщині. Починаючи з 30-х років, Я. Головацький листувався з М.Погодіним, О. Бодянським, Я. Колларом, К. Запом, П. Шафариком та іншими славістами і діячами слов’янського відродження. За участь у виданні «Русалки Дністрової» і зв’язки з культурними діячами слов’янського світу перебував під наглядом поліції і посаду священика зміг дістати лише 1842 року. Головацький був активним учасником з’їзду українських вчених, на якому виступив з доповіддю «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях», став професором, а в 1864 р. і ректором університету, в якому викладав українську мову і літературу. В цей час видав свої праці «Три вступительнії предподаванія о руській словесності» (1849), «Граматику руського язика» (1849) та ін. Під впливом М. Погодіна, Д. Зубрицького Головацький в 50-х роках перейшов на реакційні позиції москвофільства, відцурався народної мови. В 1867 р. за участь у Московській етнографічній виставці був звільнений австрійським урядом з посади в університеті й виїхав до Росії. Не одержавши університетської кафедри, Головацький працював у археологічній комісії у м. Вільно (Вільнюсі), займався етнографією та фольклористикою. Заходами О. Бодянського в 1878 р. було надруковано цінне чотиритомне зібрання «Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким» [16].

     В останні роки життя Головацький  стояв осторонь української літератури, не поділяв передових поглядів щодо її розвитку. Літературною працею займався Головацький в 30 — 40-х роках, пізніше  виступав як учений. Велика наукова  спадщина Головацького досі не зібрана і не вивчена [9, 225 – 226]. 

     Із  наведених біографій бачимо, що це була передова молодь західноукраїнського суспільства 20-х - 30-х років ХІХ століття. Саме ці молоді та енергійні студенти Львівського університету стали рушійною силою у національному відродженні Західної України, в укріпленні позицій української мови, формуванні нової української літератури «русинів», а також у розвитку західноукраїнської періодки.

     «Руська трійця», породжена в добу романтизму, мала виразно слов’янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники угурупування вживали слов’янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). При цьому велике значення «трійчани» надавали народу, вважаючи його основою суспільства. Тому вони стояли на засадах народознавства.  Я. Головацький з цього приводу писав: «Історію політичну можна брати із пам'ятників письменства, літописів, грамот, договорів і других забитків уложити, але домашню, сімейну, битову історію народну, обичаєву, хто нам зобразить? Пам'ятки в тім одношенню так недокладні, старожитних забитків нема, лишень то, що в пам'яті народній переховалося, то є для нас дорогим уламком із великого образе стародавності»[3, 115]. Цю ж думку він обстоював і в нарисі про старослов’янську міфологію, відзначаючи, що важливим джерелом для дослідження цієї теми є простий народ з його сімейним і громадським побутом, піснями, казками, звичаями, обрядами, забобонами і віруваннями, в яких під нашаруванням пізніших віків «скриваються подробиці віддаленої давнини».

     У діяльності членів гуртка часто зустрічаємо  цей типово просвітительський інтерес до фольклору й етнографії. Просвітительським раціоналізмом позначене розуміння ними самої природи явищ народного побуту і культури як історичних реалій, зумовлених способом життя і навколишнім середовищем, активне звертання до матеріалу традиційно- побутової культури та його широке використання в процесі розробки різних наукових питань.

     Однак, варто відзначити, що з традицій просвітительського народознавства кінця XVIII — початку XIX ст. «Руська трійця», по-перше, взяла прогресивні, демократичні елементи, рішуче відмежувавшись від його феодально-обскурантистських тенденцій; по-друге, в непоодиноких випадках вона намагалася розширити й поглибити просвітительський раціоналізм, подолати його обмеженість у підході до явищ народного побуту і культури. Особливо цікава з цього погляду замітка І. Вагилевича «До історіоетнології». В ній йдеться про діалектичний зв’язок і залежність розвитку людини, характеру її традиційно-побутової культури та формування етнічних ознак від реальних умов буття й виробничої діяльності. І. Вагилевич виділяє, зокрема, такі чинники цього процесу: природа є виразником гармонії безперервного руху, в сфері якого знаходиться людина. Будучи тісно зв’язаною з землею, вона трудиться, щоб здобути поживу, житло, і цим зумовлений її розвиток, перехід від стану дикості до суспільно організованого побуту, до занять скотарством, рільництвом, різними ремеслами; завдяки діяльності людини в конкретних природних умовах складається певний спосіб життя.

     Члени гуртка відступили від ідеалістичного трактування традиційних реалій побуту і культури як прояву якогось  певного споконвічно закладеного  субстрату духовності народу. М. Шашкевич вказував, що фольклорні твори своїм походженням і функціонуванням пов’язані з різними історичними епохами, відображають життя народу «в давнину і нинішні літа» [11, 139].

     Слід  зауважити, що особливо істотною була орієнтація гуртка М.Шашкевича на народні джерела в питанні формування літературної мови. Просвітительська думка або взагалі ігнорувала значення народної мови в розвитку літературної мови або відводила їй лише підрядну роль.

     У час, коли виступила «Руська трійця», панівним на західноукраїнсяких землях залишався погляд, що єдиною «руською» літературною мовою є церковнослов’янська чи слов’яноруська. Цей погляд опирався на відповідні положення тогочасної науки, зокрема праці основоположної української інтелігенції і підтримуваних офіційними колами, відстоювали погляд, що тільки народна мова може стати основою літературної. Тут вони опиралися на приклад нової української літератури на Наддніпрянщині і досвід інших слов’янських народів (словаків, сербо-хорватів). Прикметним є те, що члени гуртка надавали великої ваги органічному зв’язку літературної мови з її живим народним першоджерелом, етнографічними реальностями і фольклором.

     Розуміння визначальної ролі народної мови у  процесі формування національної літературної і зв’язане з ним програмне положення «Руської трійці» про розвиток літератури на народній основі з широким використанням надбань традиційно-побутової культури взагалі виходить за рамки ідеології просвітительства, яка виключала зв’язок професійної культури з народною. Це вже прикметні ознаки того ставлення до народної культури, яке вперше проголосили і висунули як один з головних постулатів своєї філософсько-естетичної концепції романтики. Романтизм поставив у пряму залежність від зв’язку з народною культурою народність і національну самобутність літератури та мистецтва. Ці ідеї знайшли особливу підтримку у слов’янських країнах. їх активно сприйняла, зокрема, і «Руська трійця» [11, 139 – 148].

     Я. Головацький згадував у своїх  спогадах, що він і його товариші не просто сприйняли якісь готові настанови, а наполегливо намагалися осмислити їх суть і шукали свої дороги. «Ми, — писав він, — не переставали міркувати, сперечатися, тлумачити, перебирали всілякі теорії і гіпотези, в кінці прийшли до висновку, що про народ ми знаємо тільки з чуток, а народної мови, народного побуту зовсім не знаємо. Було вирішено, що треба йти між народ, дослідувати на місці, збирати з його власних уст пісні, котрих народ зберігає в пам'яті тисячі, записувати його прикази і прислів'я, його оповідання і перекази — нам філософам треба йти в народ і вчитися його мудрості» [17, 22].

Описание работы
Актуальність теми дослідження. Початок ХХ століття є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження. Питання історії національного відродження має важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку Ук
Содержание
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. Діяльність «Руської трійці» — початок національного та культурного відродження на західноукраїнських землях на початку ХІХ століття 7
1.1. Життя українського народу на західноукраїнських землях у кінці XVIII — початку XIX століття 7
1.2. Діяльність «Руської трійці» 11
Висновки до розділу 1 20
РОЗДІЛ 2. «Русалка Дністровая» — вісник національного пробудження українців 22
2.1 «Русалка Дністровая». Перше видання . Структура альманаху. 22
2.2 «Русалка Дністровая» як дзеркало національної свідомості 25
Висновки до розділу ІІ 29
ВИСНОВКИ 31
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 33
ДОДАТКИ 35