"Книгарь" на барикадах боротьби за Шевченка

Дата добавления: 06 Января 2012 в 00:06
Автор: z******@yandex.ru
Тип работы: автореферат
Скачать полностью (18.62 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

Документ Microsoft Word.docx

  —  21.22 Кб

"Книгарь"  на барикадах боротьби за Шевченка

Шевченкова  доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством, в усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства. Імперськошовіністична цензура  в дореволюційній Росії брутально  нівечила тексти творів поета, вилучаючи  з них усе, що нагадувало їй найменший  натяк на протест проти поневолення  і гноблення України Москвою, осуд злочинів російських царів і  цариць проти українського народу та його культури. Комуністична Росія, власне, нова (в кор-донах попередниці) імперія, якою був т. зв. "Советский союз", проголосивши з демагогічною метою  рівність народів, розквіт їхніх  культур, а також свобо-ду слова  й відмову від цензури, мусила вдаватися стосовно одвіку незручного Шевченка до єзуїтської вигад-ливості  й еквілібристики, щоб, з одного боку, створювати враження офіційного шанування  Коб-заря, а з другого - продовжувати практику видання спотворених "Кобзарів", до того ж у супроводі лице-мірно  брехливих коментарів.  

Перехід від самодержавної форми правління  до комуністичної не стався без катаклізмів. Рево-люція 1917 року в Петрограді стала  детонатором соціально-політичних вибухів у багатьох регіонах підгнилої  ім-перії, при чому в місцях компактного  проживання інонаціональних спільнот ці вибухи відразу набули характеру  національно забарвлених. Українська національна революція вже 4 березня 1917 року привела до утворення в  Києві Центральної ради під керівництвом М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри, С.Єфремова та ін, яка очолила національно-визвольний рух українського народу. У червні 1917 року був створений перший український  уряд - Генеральний секретаріат, а 7 лис-топада того ж року першим універсалом  Центральної ради була проголошена  Українська Народна Республіка. Так  розпочалася сувора епопея Національного  Відрод-ження України, що в жорстоких  битвах т.зв. "гро-мадянської війни", а насправді в боях національно  свідомої української людності з  військами біло-гвардійських реставраторів  імперії та окупаційними ордами московського більшовицького режиму тривала аж до першої половини 1920 року.  

Цілком  природно, що боротьба українського народу за власну державність і незалежне  існу-вання покликала до активної діяльності кращі сили націо-нально свідомої інтелігенції. За важких умов пер-манентного воєнного стану, економічної  руїни, інших лихоліть постають десятки  періодичних ви-дань, ча-сом недовговічних, але пристрасно пат-ріотичних, націлених  на консолідацію сил нації у боротьбі за суверенну демократичну Україну. І ве-лике й почесне місце на шпальтах цих видань надавалося мате-ріалам, що в різних аспектах ін-терпретували проб-леми Шевченкового феномену, розуміючи, що саме в його житті й творчості нація може черпати снагу для осягнення своєї великої мети.  

Одним з  найпомітніших видань цього періоду  був критико-бібліографічний часопис "Книгарь" (Лі-топис українського письменства), який з неймо-вірними  труд--нощами виходив щомісяця протягом усіх років української революції (1917-1920) у київському ви-давництві  товариства "Час". У пер-шому номері цього часопису, що вийшов у вересні 1917 року, редакційна стаття надихала своїх  читачів такими оптимістичними рядками: "Нині, коли вже минули ті тяжкі  часи і - хочемо вірити - минули назавше, коли Україна починає жити повним національним життям, - природно, і наша видавнича продукція, як най-виразніший покажчик того життя, набирає небувало широкого масштабу. Щодень народжуються нові періодичні видання, постають нові спеціальні ви-давництва, громадські та урядові установи видають книжки українською мовою, з'являється сила при-ватних - авторських - видань" [1].  

Проте вже  в лютому наступного 1918 року, за умов більшовицької окупації Києва, свій черговий, шостий, номер редакція змушена  була, вдаючись до езопівської мови, відкрити таким зверненням до читачів: "Незвичайні події останнього часу рішучо вибивають з колії людей  розумової праці і не дають  їм змоги виконувати творчу роботу. З другого боку - часове припинення друкарства, безладдя в усіх інших  закладах і сферах, що так чи інакше тор-каються видавництва - все це утворює надто нес-приятливі умови  для літературної й видавничої діяльності. Тому й вихід, а навіть почасти  і самий зміст цього числа "Книгаря" не цілком відповідають бажанням і  намірам редакції та видавців, що й  просимо наших шановних передплатників та по-купців узяти до уваги" [2].  

Що то були за "незвичайні події", кож-ній  лю-дині, бодай поверхово обізнаній  в історії ук-раїнської ре-волюції, було відомо, адже саме напе-редодні  ви-ходу у світ лютневого числа  часопису, 26 січня 1918 року до Києва увірвалися - "прийшли на допомогу" учасникам  антиукраїнського січневого повстання  ні багато, ні мало " .рад, війська  під командуванням  

Ю.М.Коцюбинського, загін робіт-ників Донбасу на чолі з Д. П. Жлобою, червоно-гвардійці  Москви й Пет-рограда, 12-й і 13-й  Тур-кестанські полки, 1-й гвард. кексгольмський полк, загін матросів-чор-но-морців, очолюваний А.В.Полу-пановим" [3], встано-вивши  в Києві в січні - лютому 1918 року режим анти-українського більшовицького терору.  

Отак, наче на орелях, ще не раз доведеться працівникам  редакції й автурі часопису переходити зі звичайної мови на езопівську, а  тоді знов на людську. Проте на кожному  такому етапі часопис залишався  самим собою; вимушено поступаючись одіжжю ви-сло-ву, вдаючись за несприятливих  об-ставин до іно-мовлення, ніколи не поступався прин--ципами. Кожною статею, рецензією, бібліо-гра-фіч-ною нотат-кою демонстрував вірність націо-нальній ідеї, інтересам  розвитку національної літератури й  культури.  

І, цілком природно, що практично в кожному  числі часопису, як невмирущий символ боротьби за Україну, був присутній  незабутній Шевченко, коли не статею про  нього чи рецензією на чергове  видання або публікацію його творів, то принаймні біб-ліо-графічною нотаткою тощо. Найбільш актив-ними популяризаторами Шевченкового генія у "Кни-гарі", сумлінними аналітиками всіх тогочасних шев-чен-кознавчих публікацій були Сергій Єфремов - виз-начний публіцист, літературознавець, критик, гро-мад-сько-політичний діяч (член Центральної ра-ди, зас-туп-ник  її Голови, генеральний секретар з  міжна-ціональних справ), автор понад  трьох тисяч опуб-лікованих статей і рецензій у більш як двох десят-ках  періодичних видань, цілої низки  грун-тов-них монографій про письменників переважно ХІХ сто-ліття, капітальної "Історії українського пись-мен-ства" тощо; Павло Зайцев - публіцист, літе-ра-туро-знавець  і критик, громадсько-політичний діяч (член Цен-траль-ної ради), автор багатьох розвідок, пере-важно в га-лу-зі шевченкознавства та ін.  

За часів  свого співробітництва в "Книгарі" во-ни, природно, не знали, яка драматична (для П.Зай-цева) і навіть жахливо  трагічна (для С.Єф-ремова) доля чекає  на них невдовзі: П.Зайцев змушений був назавжди залишити батьківщину, і з 1921 року понад сорок років  провів у еміграції; С.Єфремову ж  дове-лось стати головним обви-ну-ваченим  у сфаб-ри-кова-ному каральними орга-нами комуністичного ре-жиму процесі СВУ (Спілка Виз-волення України), го-ловою  якої він нібито був, що призвело до засудження його до смертної кари, заміненої  на десятирічне ув'яз-нення, і загибелі у політізоляторах Росії в 1939 році. Звичайно ж, такому трагічному фіналові при-страсного ідейного бійця, яким був С.Єфремов, сприя-ло й те, що його діяльність часів української ре-волюції "здобула йому славу "сумління України" (І.Ко-шелівець). І тому було достатньо прикладів. Хоча б такий: у згаданому вище лютневому номері "Кни-гаря", що вийшов після захоплення Києва біль-шовиками, була надрукована передова стаття С.Єф-ремова "Без "Кобзаря", в якій він писав: "Іс-торії "Кобзаря" - цієї великої книги битія україн-ського народу - її виданнів, її цензурних митарств та хожденій по муках, її періодичних заборон і доз-волів, її пригод під берлом двоголового орла - цієї історії ще не написано. Ми знаємо тільки, що книга ця пе-ріодично то пропадала, зникала з гро-мадського обо-роту, то знов знаходилась; то клалася до схову під сім цензурних печаток, то виходила на люде й засівала чорну ниву народню волею ясною. Засівала, хоч сама була покалічена й багато-багато найкращих перлів нашого національного генія в собі не долічувала . Кожен пароксизм реакції насам-перед позначався на "Кобзареві" й заганяв його під землю, прибираючи з-перед очей людських, немов він містив у собі елементи, страшніші за динаміт ." [4].  

І далі: "Без "Кобзаря" . Без "Кобзаря" в ми-нулому, без "Кобзаря" й  тепер . Коли минувшину переживали без "Кобзаря", то нехай хоч май-бутність стрінемо таки з "Кобзарем" [5].  

Видатний  український вчений і письменник А.Крим-ський свого часу пишучи про  С.Єфремова, сказав: " .лев'ячу частину  праці Єфремова захопив собою  Шевченко". Це демонструє на своїх  шпальтах і часопис "Книгарь", хоча він і не був тим виданням, в якому С.Єфремов найбільше  друкувався.  

Велику  частину свого доеміграційного  шевчен-ко-знавчого доробку віддав "Книгареві" й Павло Зайцев. Рецензії на книгу С.Єфремова "Тарас  Шевченко, життя його та діла", на брошуру-промову А.Луна-чарського "Великий  народний поет. (Тарас Шев-ченко)", на книгу болгарського профе-сора І.Шиш-манова "Роль України в болгарськім  відрод-женню. Вплив Шевченка на болгарських  поетів перед-визвольної доби"; на "Кобзар" Т.Шевченка в ре-дакції В.Доманицького, на віденське і львівське (1914 року) видання; на книгу М.Савицької "Тарас  Шевченко. Життєпис і вибір з "Кобзаря" та чимало інших ре-цензій і статей - такий його внесок у шевченкіану  тільки на сторінках "Книгаря".  

Для того, щоб мати враження про ідеологічну  позицію П.Зайцева у розглядуваний  неспокійний час (березень 1918 року), варто ближче придивитися до згаданої в переліку його рецензії на працю-промову  А.Луначарського. Висловивши задоволення  з приводу того, що " .цю цікаву брошуру-промову талано-ви-того критика  видру-ку-вано й у нас", автор  зупи-няється "на моменті, що прірвою  ділить ідеологію автора від фактичних  експериментів її здійснення на живому тілі України - дорогої як Шевченкові, так і всім представникам сучасного  демократичного ук-раїнського націо-на-лізму, здобутки якого партія Лу-начарського  на "поток і розграбування" віддала своїм клевретам" [6].  

"Події  останніх днів, - пише далі П.Зайцев, - показали нам, що "централістичний  "космополітизм" "революційних  соціал-демократів" з Півночі  . по-казав хижацькі пазурі "революціонерів", жорстоких - по словам Луначарського  - якраз через свою гу-ман-ність  . Чи ж нашому великому мученикові, бор-цеві проти насильства, яке  знищує революція, його най-глибшому  ніжністю серцю - снилося коли, щоби ідеологи "ніжної жорстокості"  послали своїх наймитів плюндрувати  "нашу" і все ж таки, як  і за царських держиморд, так  і за часів "інтернаціоналу" - "не свою" землю?!" [7].  

Коментарі, як то кажуть, зайві. Не дивно, що один тільки рік витримав учений під владою ідеологів "ніжної жорстокості" і віддав перевагу емі-грації перед тими благами, що їх українському народові готували "революційні демократи" з мос-ковської півночі. При-наймні він уник жахливої трагедії свого побратима С.Єфремова.

Описание работы
Шевченкова доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством, в усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства. Імперськошовіністична цензура в дореволюційній Росії брутально нівечила тексти творів поета, вилучаючи з них усе, що нагадувало їй найменший натяк на протест проти поневолення і гноблення України Москвою, осуд злочинів російських царів і цариць проти українського народу та його культури.
Содержание
содержание отсутствует