Феномен книги як «пам’яті поколінь»

Дата добавления: 11 Апреля 2013 в 02:36
Автор: Пользователь скрыл имя
Тип работы: реферат
Скачать полностью (52.72 Кб)
Работа содержит 1 файл
Скачать  Открыть 

важно книга, хорошая робота.doc

  —  185.00 Кб

Без  урахування  категорії  жанру  сьогодні  неможливою  є інтерпретація  будь-якого  твору.  Питання  щодо  жанрової  визначеності мемуарів вже неодноразово висвітлювалося у наукових працях Т. Гажі [6, 2], О. Галича [7, 27] та ряду інших науковців.

Як відомо, кожен  літературний жанр є історичним явищем, яке в процесі  своєї  еволюції  набуває  певних  ознак,  що  ідентифікують  його з-поміж  інших.  Визначаючи  жанрову  форму  мемуарного  твору  ми насамперед, намагаємося  зрозуміти  специфіку  сприйняття  митцем дійсності й побачити своєрідність його світосприймання [22, 186].

Звернення до пам’яті  закладене в жанровому існуванні  мемуарів здавна. Вона не тільки зберігає у свідомості людини певні враження, а й слугує  поштовхом  і  джерелом  для  написання  спогадів.  Будь-який мемуарний твір можна розглядати як своєрідний діалог автора з самим собою, з читачем, або ж з іншими творами, цілою епохою, майбутнім. Таким  чином,  пам’ять  і  суб’єктивність  виступають  жанротвірними домінантами,  що  вирізняють  мемуари  серед  інших  жанрових  форм документально-художньої літератури.

Сучасна  українська  мемуаристика  представлена  розгалуженою системою  жанрів,  кожен  з  яких  знаходиться  у  постійному  розвитку розкриваючи  природу  та  особливості  даної  форми  документалістики маючи при цьому досить рухомі межі та вільну специфіку в стильовому оформленні. 

На  сьогодні  у  питанні  визначеності  існування  жанрових модифікацій  мемуарів  можна  виділити  декілька  шляхів  розвитку дискусійних  практик:  1)  існує  загальний  мемуарний  жанр  з  такими жанротворчими  різновидами  як  щоденники,  листи,  нотатки,  спогади тощо (Л. Гаранін); 2) щоденники, спогади, листи, нотатки визначаються не просто як форми, але й цілком рівноправні жанри, що одночасно є різновидами  спільного  мемуарного  жанру (Н. Кознова,  Н. Матханова, А. Тартаковський);  3)  з  огляду  на  масштабність  і  специфічні  ознаки щоденник, нарис, мемуари, біографія розглядаються як незалежні жанри документалістики (В. Кардін, І. Янська).

Практично у  творчості кожного письменника  ми знаходимо ту чи іншу жанрову  модифікацію мемуарів. Спільними  рисами для них можна назвати  наступні: суб’єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого  шляху  конкретно-історичної  постаті,  використання висловлювань  і  спостережень  інших  сучасників  про  предмет зображуваних подій з метою підкреслити об’єктивність поданої картини осягнення об’єктивного змісту історії; суб’єктивність, ретроспективність, репрезентативність,  документальність,  концептуальність,  поєднання різних  жанрів  в  одному  творі (портрету  та  автобіографії;  щоденника, листів та автобіографії).

Відмінності  між  ними  полягають  у  ступені  участі  автора  як оповідача або  автобіографічного (біографічного) героя у тексті, у мірі залучення автодокументів,  широті  узагальнень та  проміжку  часу  між написанням твору й відтворюваними подіями, який може бути як майже незначним (у щоденниках, листах, подорожніх нотатках), так і досить тривалим (в автобіографіях, літературних портретах, нарисах, спогадах).

Поняття жанру  є динамічним, а його межі – достатньо  умовними, саме  тому  вузьке  окреслення  мемуарів  лише  як  жанру  неспроможне  повністю  розкрити  їхню  природу  і  потенціал.  Адже,  вони  вже  давно вийшли далеко за межі даного поняття і стали провідним жанром, ядром своєї власної жанрової системи. 

З огляду на це, нам видається доцільним визначення мемуарів як наджанрової  категорії  –  самостійного  метажанру  –  ґрунтовного утворення,  до  складу якого входять наступні  різновиди:  мемуарно-біографічний  роман,  розповідь (повість)  про дитинство,  літературний портрет, записники, автобіографічна повість, автобіографія, щоденники (Т. Колядич)  або некрологи,  письменницькі записники,  нотатки, щоденники, літературні портрети, нариси, есе, листи, зразки мемуарної прози – оповідання, повість, роман, епопея (О. Галич).

Художня своєрідність мемуарів як метажанру виявляється  на рівні вищезазначених  модифікацій,  наджанровій  інтерпретації  яких  сприяє наявність певних повторюваних змістових і структурних властивостей, що відокремлюють кожен конкретний різновид від інших. До них можна віднести:  предмет  зображення,  проблематику,  розуміння  дійсності, змістові та формальні показники твору. 

Предмет  зображення  не  тільки  характеризує  постійну  сутність мемуаристики,  а  є  також  основними  принципом,  що  визначає  вид жанрової модифікації.

Для всіх різновидів мемуаристики, крім основної теми –  пам’яті, – властивою  є  ще  й  своя  власна: це  або історія життя автора (автобіографія), або образи сучасників, якими їх запам’ятав мемуарист (власне  мемуари,  нариси,  літературні портрети),  або історія душі  – почуттів,  думок,  ідей  митця (щоденник,  листи,  записники, нотатки). Але будь-яка тема обов’язково входить до кола пам’яті, тим самим залишаючи документально-художній твір у середині мемуарів як метажанру.

На відміну  від предмета, структурна організація  мемуарного твору теж може бути різноманітною, адже мемуарист завжди вільний у своєму виборі. Хоча, у літературознавчому словнику Р. Гром’яка та Ю. Коваліва, мемуари традиційно визначаються як «оповідь у формі записок від імені автора про реальні події минулого, учасником або очевидцем яких він був»,  що  вказує  на  те,  що  розповідь  у  мемуарах  повинна вестися від першої особи. Однак, незалежно від того, ведеться вона від першої чи третьої особи та чи наводяться в ній безпосередні свідчення або  спогади  інших  осіб,  особистісний  початок  завжди  обумовлює індивідуальне авторське бачення минулого.

Найпростіша жанрова форма  сучасної мемуаристики — листи. Близькі до них щоденники. Їх доповнюють інші жанри мемуарної літератури. Автор листа роздумує про сьогоднішні для нього події, автор щоденника рухається до майбутнього, котре він не може передбачити. Щоденник – це фіксація побаченої, почутої, внутрішньо пережитої події, яка щойно сталася. Щоденник пишеться для себе і не розрахований на публічне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебільшого у монологічній формі, хоча може бути й внутрішньо діалогічна (полеміка із самим собою, з уявним опонентом тощо).

Ці ознаки особистого щоденника  сприяли його поширенню у художній літературі, особливо наприкінці XVIII ст., коли поглиблювався інтерес до людської душі, що притаманне сентименталізму («Сентиментальні мандри» Л. Стерна). Певні особливості щоденника використовувались й у пригодницькій літературі, скажімо, у Ж.Верна, філософських текстах («Щоденник знадника» С.К'єркегора) і т.п. В українській літературі відомі щоденники котрі стали незамінними історичними та духовними документами, написані Т.Шевченком, О.Довженком, У.Самчуком та ін. Автори ж творів інших мемуарних жанрів, навпаки, повертаються в минуле.

Записник – окрема жанрова форма мемуаристики. Він часто є ключем до творчої лабораторії письменника. Кожна записана думка, уривок фрази, одне окреме слово письменника допомагають чіткіше зрозуміти процес його мислення, настрої та емоції, що пізніше виплескуються в рядки його художніх творів.

Складніша форма мемуарів – нотатки. Цей жанр характеризує насамперед можливість ретроспективного погляду на минуле. Нотатки сприймаються як літературно опрацьований матеріал, де чітко заявляє про себе авторська позиція. Сам автор то перебуває ніби на периферії сюжету, то наближається до його попереднього рубежу, то віддаляється в глибину, але не часто є головним героєм.

Найскладнішою й найбільш поширеною жанровою формою мемуарів вважається літературний портрет, автор якого не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя, а намагається через одну або декілька зустрічей показати характерні риси його особистості («Розповідь про неспокій» Ю. Смолича, «Зустрічі і прощання» Г. Костюка).

Автобіографія – жанр мемуристики, головним героєм якого (в літературному сенсі) є сам автор; основа автобіографістики, що включає, крім автобіографії, мемуари(спогади), щоденники, почасти й листування, а також автобіографічні художні твори. Однак на відміну від щоденника та мемуарів, автобіографія зосереджується на житті самого автора, тоді як перші більше уваги приділяють спогадам про людей, з якими письменник зустрічався, подіям, свідком яких був. Автобіографії притаманно узагальнювати події та факти власного життя та підпорядковувати їх певній художній концепції, що надає творові ідейно-художньої цілісності.

Як жанр, автобіографія  у світовій літературі дуже поширений  і має давню історію (Юлій Цезар, Ж.-Ж. Руссо («Сповідь»), Й.-В. Гете, О. Герцен («Минуле і думи»), Л. Толстой).

В українській літературі родовід автобіографії започатковується «Поученієм» Володимира Мономаха. ХІХ століттяя дало чимало видатних творів, починаючи від «Журналу», «Автобіографії», «Художника» Т. Шевченка (1860) і «Автобіографії» П. Куліша (1867), а також мемуаристики М. Драгоманова, М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка («Олівець», «Отець гуморист») та інших.

ХХ століття для української  літератури в галузі автобіографістики  особливе: в Україні під ідеологічним тиском цензури вона існувала хіба що у формах художніх: «Мандрівка в  молодість» Максима Рильського, «Зачарована Десна» Олександра Довженка та інших. Великою подією була поява «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича (1968-1972).

Значні набутки має  українська еміграційна мемуаристика—  «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка, 1987. Виняткова роль автобіографії виявляється у збереженні історичної пам'яті, у самопізнанні людини та нації.

Одним з жанрів мемуаристики є некролог. Некролог – це розповідь про етапи життя померлого зі словами прощання і скорботи, це своєрідні колективні спогади про особу після смерті, оформлені у відповідний текст людьми, які найбільше знали померлого чи загиблого. В деяких випадках некрологи містять таку інформацію з життя персоналії, якої раніше ніде не публікувалося і яка могла би бути втраченою назавжди, якби не з’явилась у некролозі.

Спогади як мемуари великого чи малого жанру пишуться, як правило, про події, що відбувалися у ближчому чи дальшому минулому, часто багато років, або й кілька десятиріч тому. Спогад може бути написаний про якусь одну подію, наприклад, «Історія моєї габілітації» Івана Франка написана приблизно 1912р., через 17 років після нещасної реабілітації. Відомі також серії спогадів про різні події чи про окремих осіб, написані одним автором, а потім видані книжкою. Такими є «Київські зустрічі» Євгена Кротевича, що становлять спогади про окремі зустрічі з письменниками та іншими діячами української культури.

Водночас спогади частіше  стосуються великих різнопланових  подій, що відбувалися впродовж багатьох років, мемуарні праці про них  становлять товсті книги або й кілька томів. До них належать спогади державних, політичних та військових діячів, які через призму власного сприйняття описували революції, війни, діяльність урядів і армій, партизанську боротьбу, свою участь у революційному русі та ін.

Часто саме у вигляді спогадів видаються книги, присвячені життю та творчості окремої людини/людей. В таких випадках всю роботу на себе бере упорядник, який шукає людей, що знали цю персоналію, збирає спогади і видає їх у вигляді меморіального видання.

Отже, у 20 ст. мемуарна література представлена творами різних жанрів: листи (Леся Українка, М. Хвильовий, М. Рильський, В. Стус), щоденники (П. Тичина, М. Драй-Хмара, Остап Вишня, О. Довженко, В. Симоненко), записні книжки (С. Васильченко, Варвара Чередниченко), нотатки (В. Минко, І. Багмут), літературні портрети (М. Бажан, С. Голованівський), есе (Є. Маланюк, Ю. Шерех). Досить поширеними жанрами мемуарної прози є повість, роман («Дороги моїх днів» В. Поліщука, «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» В. Дрозда, роман «Третя рота» В. Сосюри, «Повість мого життя» Зинаїди Тулуб).

Чимало мемуарних  творів належить письменникам української  діаспори («Спогади про неокласиків» Ю. Клена, «На білому коні» та «На  коні вороному» У. Самчука, «Щоденник» В. Винниченка, «Розмови в дорозі до себе» І. Кошелівця).

Аналіз літературно-мистецького  контексту українських мемуарів межі століть свідчить про те, що вони вже оновили всі відомі жанрові  форми  та  збагатилися  численними  різновидами  й  міжжанровими модифікаціями (автокоментар, мемуари-пошуки). Поява таких жанрів у мемуаристиці  наголошує  на  масштабності  її  творчих  можливостей, оскільки розкриття всього потенціалу діяльності мемуариста потребує різноманітності форм і стилістичного вирішення.

Дослідження аспектів метажанру на початку ХХІ ст. не тільки надає  можливість  для  створення  оновленої  наджанрової  концепції вітчизняної мемуаристики, а й запрошує до полеміки науковців різних рівнів. Адже, за кількістю опублікованих текстів і за популярністю у читачів і літературознавців саме мемуари визнані одним із провідних напрямів сучасної документально-художньої літератури.

 

1.4. Книга-реквієм  як знак духовної культури людини

У попередніх підрозділах ми визначили, що меморіальні видання за належністю до автора чи видавця поділяються на прижиттєві, посмертні та ювілейні. Книга-реквієм відноситься до посмертних видань, адже саме по собі поняття «реквієм» означає заупокійне католицьке богослужіння, меса. Реквіємом композитори називали свої музичні твори траурного характеру для хору з оркестром.

Незважаючи  на матеріальне втілення цього типу меморіального видання головною є мета його створення – вшанування пам’яті особи, якої вже немає  на світі. Жанрова парадигма при  цьому різноманітна. Книга-реквієм  може виражатися як у вигляді спогадів сучасників про персоналію, так і в інших жанрових вираженнях, враховуючи попередньо розроблену нами типологію меморіальних видань.

Спробуємо розглянути книгу-реквієм  як знак духовної культури людини. Для  початку слід дати визначення поняття духовна культура.

Описание работы
Нашою метою є створенння книги-реквієму, тому ми розглядаємо книгу як видавничий продукт, феномен якого у можливості акумулювати «пам’ять поколінь». Пам’ять – це здатність запам’ятовувати, зберігати і відтворювати в свідомості минулі враження [3, 879]. Книга є одним із носіїв інформації, що забезпечує зв’язок між поколіннями. І саме цю функцію в даному випадку допомагає забезпечувати пам’ять. Адже саме пам’ять є тим ланцюжком, що єднає покоління. Пам’ять, матеріально втілена в образі книги, у слові, художніх образах, зображеннях – саме це забезпечить передачу важливої інформації нащадкам.
Содержание
содержание отсутствует