Украiна в геополiтичних концепцiях першоi третини ХХ столiття

§3. «Середня Європа»  та Україна

   Найамбіційнішою, найвеличнішою для свого часу візією майбутнього Європи, більша частина якої мала увійти до спілки центрально- та східноєвропейських націй, був, безперечно, проект, висунутий широким колом відомих німецьких учених, політиків та підприємців, згуртованих навколо руху «Середня Європа» («Mitteleuropa»).

   Біля  витоків цього руху справедливо  бачать націонал-економа Фрідріха Ліста (1789–1846), політика барона Карла фон Брука (1798–1860) та історика і публіциста, теоретика федералізму Константина Франца (1817– 1891); існуванням як потужній і впливовій політичній течії рух завдячує видатним постатям Ф.Науманна, П.Рорбаха, М. та А. Веберів, Г.Шульце-Геверніца, Г.Дельбрюка, А.Шмідта та ін.

   Кінцевою  метою руху було створення у просторі між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного  економічного, культурного й правового  простору, що охоплював би народи, які  за більшістю характеристик — історичних, культурних, господарчих, релігійно-етичних тощо — засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них Росії та Франції, інших ґерманських та романських народів.

   Рух набув організаційної цілісності після  виходу з друку у жовтні 1915 року книги Фрідріха Науманна (1860–1919) «Середня Європа», сукупний наклад якої за два роки перевищив 100 тис. примірників і яка мала величезний розголос; 1916 р. книга була перекладена французькою, анґлійською та угорською мовами, наступними двома роками — шведською, італійською та російською ³⁴. 1917 р. накладом 113 тис.прим. під цією ж назвою побачила світ брошура, що у стислій формі викладала ідеї книги 1915 р.

   На  час виходу «Середньої Європи» Ф.Науманн  був відомим теологом, політиком, редактором впливової «Hilfe»(наклад — 100 тис. прим.), у якій друкувалися видатні політичні та суспільні діячі Німеччини, зокрема М.Вебер. На політичному небосхилі Науманн був знаний як провідник націонал-соціального (не плутати з націонал-соціалістичним) руху, що прагнув спрямувати в єдине річище дві найпотужніші хвилі німецької історії — національно-буржуазну та соціалістично орієнтовану пролетарську, синтезувати переднакреслення християнства і німецького ідеалізму, гуманізму і класової солідарності, демократії та монархії — намір, що мав з’явитися, за висловом сумлінного історика Фрідріха Майнеке (1862– 1954), немов добра фея біля колиски нової Німеччини та залишити їй свій чарівний подарунок. Ця «найшляхетніша мрія німецької історії» ³⁵, значно спричинившись порозумінню між робітництвом та буржуазією й серйозно вплинувши на усталення ревізіонізму в соціал-демократії, не була, проте, зреалізована; була б вона вдалася, гітлерівський рух, на думку Майнеке, ніколи не набув би успіху.

   Так само духом компромісу й солідарності, порозуміння й доброї волі просякнута ідея середньоєвропейської федерації. Ще напередодні виходу в світ «Середньої Європи», оцінюючи в низці статей наслідки російської аґресії, Ф.Науманн висловлює стурбованість долею східноєвропейських народів — вимріяна мета самостійності, титанічні зусилля останніх десятиріч за умов здійснення російських планів будуть зведені нанівець: «стосується це румунів і болгарів, так само як стосується це фіннів, литовців, естонців, поляків, рутенців у Росії» ³⁶. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центрально-європейському реґіоні, він констатує, що розбудова державності поляками, чехами, литовцями, естонцями, рутенцями (українцями) ³⁷ залежатиме від сприяння або, навпаки, протидії з боку Росії чи Німеччини — для самостійного існування вони ще надто слабкі, а тому — «як міжнародна сила, простягаємо ми меншим сусіднім середньоєвропейським народам руку й пропонуємо зважитися рушити шляхом з нами до майбутнього» ³⁸.

   У праці «Середня Європа» Науманн  розгортає своє бачення нової спільноти. Основоположним арґументом на її користь є належність усіх народів означеного реґіону до єдиного «середньоєвропейського типу» ³⁹, єдиної «середньоєвропейської людської групи (Menschheitsgruppe Mitteleuropa)» ⁴⁰, гомогенність якої, попри конфесійні, національні, мовні відмінності, визначена однотипністю соціокультурного ландшафту та господарчих структур, а також однаковою трудовою етикою — схожим «господарчим темпераментом», «господарчим характером», що надає Науманнові змогу казати про єдиний «середньоєвропейський господарчий народ» ⁴¹, який сповідує єдину «нову соціально-економічну конфесію» ⁴².

   Водночас  стан середньоєвропейської спільноти  характеризує, з огляду на сусідню  західньоєвропейську, певна незрілість, неостаточна сформованість, перебування у фазі становлення: «наш середньоєвропейський тип ще не досяг довершеності, він ще формується. ... Ми, якби мені було дозволено так висловитися, історичний напівфабрикат, та очікуємо саме на день завершення. ... Ми маємо за собою багато снаги, дуже багато якості, маємо також хист до праці, проте лише зараз має початися вища школа: навколо німців зростає культура Середньої Європи, зростає тип людини, що є середня між французами, італійцями, турками, росіянами, скандинавами. Прагнемо ж цього середньоєвропейця» ⁴³.

   Науманн впевнений, що кожен з середньоєвропейських народів є носієм рис і якостей, яких дещо бракує іншим; мета Середньої  Європи є поєднання німецьких  та ненімецьких первістків таким  чином, щоби, уникнувши зверхності німецького елементу, використати взаємну компліментарність на користь спільного блага: «Не панування, проте поєднання! Ми маємо більше кінських сил, ви — більше мелодії. Ми міркуємо переважно кількостями, кращі з вас — якостями. Тож зіллємо разом те, на що ми здатні окремо...» ⁴⁴.

   Ідеологічними підмурівками Середньої Європи є сукупність принципів консерватизму та лібералізму, плекання існуючих традицій та інституцій, поєднане з реалізмом і прагматизмом щодо інновацій. Державно-політичний устрій Середньої Європи Науманн визначає як союз (Bund — спілка, федерація, конфедерація) — союз держав, союз народів, наддержава: «Жодна держава, що увійде до цієї наддержави, не позбудеться державної самостійності, як не офіруватиме вона задля цього свого власного тяжко здобутого й кров’ю захищеного суверенітету. ... Натомість, в інтересах усіх учасників, щоб не повстали нестримні плани переплавлення. Іншими словами: під титулом Середньої Європи створюється не нова держава, проте створюється союз існуючих» ⁴⁵. Саме таку модель східноєвропейської спілки пропонував 1882 р.  К.Франц: «Природно, з цього не постане жодне національне тіло та взагалі жодна держава. Це має бути союз (Bund) і то навіть з вельми різних елементів... Централізації та уніформійності слід категорично уникнути» ⁴⁶. З появою Середньої Європи скасовується актуальність небезпечних з огляду на наслідки різноманітних панславістських та всенімецьких проектів, а також планів Великої Сербії, Великої Румунії і т.ін. Центром розташування адміністративних органів Середньої Європи мала бути Прага.

   З культурно-цивілізаційних міркувань  Науманн рішуче відкидає будь-яку  можливість спілки Німеччини з Росією, яка лише компенсувала б поганий  стан господарства останньої для  подальшої військової експансії: «Наше  культурне почуття протестує  проти цього, й наші серця ніколи на це не погодяться. Краще бути малими та самотніми, ніж російськими» ⁴⁷.

   Сторінки  «Середньої Європи» пройняті високим  оптимістичним пафосом, поетично-романтичним  піднесенням щодо перспектив майбутнього  співтовариства; теплі, проникливі, навіть сентиментальні вислови про лагідне співіснування, обопільне національне доповнення межують, проте, з сухими, холодними, по-німецькому розважливими пасажами щодо необхідності порядку, дисципліни, субординації (в чому він, звичайно, має рацію), які, дисонансуючи з загальним настроєм і духом книги, можуть, ніде правди діти, дещо відcахнути ліричну душу слов’янина.

   1917 року у брошурі «Середня Європа»  Науманн наголошує, що внаслідок  географічного розташування, а надто  — волі та історичної долі, проміжні між Німеччиною та Росією нації (включно з українцями ⁴⁸) вимушені орієнтуватися на одну з цих держав, належати до їхніх сфер впливу й блокуватися з ними, а тому: «що російським не хоче або не може бути, мусить стати середньоєвропейським» ⁴⁹. (А.Пенк характеристично іменує ці «проміжні» — фінську, шведську, естонську, литовську, латиську, польську, українську та румунську — нації як Zwischeneuropa, «Між’європа» ⁵⁰). По закінченні війни, вважає Науманн, після спільної боротьби проти російського ворога ці нації не можуть просто розійтися: «Кров зв’язує. Майбутня небезпека зв’язує. Зв’язує обопільна повага. ...Хай живе Середня Європа!» ⁵¹.

   У заснованому ним у середині 1917 р. з метою пропаґанди ідей руху щотижневику  «Середня Європа» Науманн мотивував  доцільність створення союзу запобіганням міжнаціональним конфліктам, збереженням інституційного порядку в умовах наближення загального розкладу й хаосу, піднесенням добробуту ⁵².

   Ідея  Середньої Європи, проте, виявилася  мало сумісною з тогочасною реальністю. Революції 1917 р. в Росії, а також поразка Німеччини у Світовій війні усунули з порядку денного питання Середньої Європи. У Різдв’яні дні 1918 р. в своїй останній «середньоєвропейській» статті «Тимчасове прощання» Науманн висловлює впевненість, що, попри всі негаразди останнього часу, ідея Середньої Європи не буде остаточно відкинута, її істиність і життєвість забезпечуються самим буттям — психологічними, господарчими, географічними чинниками, тому все штучне й довільне, що є в цій ідеї — минеться, об’єктивно зумовлене — залишиться; «з поглядом у близьке чи віддалене майбутнє вони (прихильники Середньої Європи. — Авт.) кажуть один одному: До побачення!» ⁵³.

   Безперечно, в концепції «Середньої Європи»  як явищі інтелектуальної історії  Німеччини вельми вагомим є елемент  німецького месіанізму — переконання, що Німеччина має певний метафізичний обов’язок перед Богом та людством, виправданий sub speciae aeternitatіs сенс буття, гідний великої нації. Намагання «сказати своє слово» зумовлювало саме східну орієнтацію зусиль: тоді як на стабільному заході Німеччина могла прислужитися хіба що пригніченим ірландцям та фламандцям, на схід від неї простягався безкраїй обшир скривджених земель, що буквально волали про допомогу. Була б Німеччина, знайшовши тут для своїх прагнень сприйнятливий ґрунт, виконала шляхетну місію визволителя, вона мала б не лише щиру вдячність тогочасної генерації, а й справжню приязнь і відданість наступних, здобула б на майбутнє в особі кількох націй половину континенту зичливих друзів та надійних союзників.

   Через те найдалекоглядніші й найсумлінніші політики Німеччини невтомно застерігали від будь-яких експансіоністських намірів у Східній Європі, ба більше — наполягали на необхідності скупчення сил для протидії Росії. Як уважав учасник руху «Середня Європа» Макс Вебер, «усяка політика по той бік нашого східного кордону, якщо саме вона є реальна політика (Realpolitik), неминуче є західнослов’янська політика, та не німецько-національна політика. ... На Сході, але аж ніяк не на Заході, матимемо ми культурні завдання поза нашими кордонами» ⁵⁴(українців, як і переважна більшість інших європейських дослідників, Вебер зараховував до західних слов’ян). Інший «рухівець», відомий історик Ганс Дельбрюк (1848–1929), знаний як щирий симпатик України, погордливо декларував:«Вважає Росія за свою місію уярмлення Європи та Азії — то її справа, ми ж вбачаємо місію Німеччини в тому, щоби врятувати Єропу та Азію від цього гноблення москальства» ⁵⁵. Він зауважує, що вже впродовж другої генерації Німеччина захищає європейську культуру від навали московського варварства, і це не є евентуальна політика, а доля, призначення Німеччини, її місія людству ⁵⁶.

   Один  із модерних дослідників руху «Середня Європа» Генрі Корд Мейєр, щиро сумуючи  з приводу того, що проект Науманна, «вкорінений у найкращі європейсько-християнські традиції з їхнім наголосом на пристойності, моральності та гуманності» ⁵⁷, не був здійснений, вважає, що, якби перебіг війни трохи затримався на ситуації середини 1916 р., німецькі політики та ідеологи мусили були б зосередитися на «середньоєвропейському напрямку» й «Середня Європа» стала б реальністю. Натомість як у Німеччині, так і в Європі гору узяв неприборканий націоналізм, у чаді якого європейські політики втратили розважливу спроможність адекватно сприймати й оцінювати події, не розгледіли великої конструктивної вартості цієї ідеї, а перемога над Німеччиною та віддаленість Росії лише зміцнили ілюзію безпеки, внаслідок чого ґрандіозний шанс перевлаштування Європи не був реалізований. «Сумно й витверезно бачити в ретроспекції втрачені можливості...» ⁵⁸. Проте Мейєр певнений, що «жереб історії може ще одного разу надати Західному світові можливість перемоделювати структуру Європи. Ще може з’явитися інший шанс відновити спільноту вільного й творчого життя» ⁵⁹, вибудувати «вільну, реінтеґровану, пострадянську Європу» ⁶⁰ — шанс, який, у разі його отримання, Захід не матиме права проіґнорувати.