Мистецтво як форма суспільної свідомості

Київський національний університет культури і мистецтв

Міністерство  культури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

з естетики

 на тему:

«Мистецтво як форма суспільної свідомості»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Студентки 2 курсу

Групи КДД11

Лук’яшко Катерини

Київ  2012

План

Вступ

1. Суспільна сутність людини
2. Мистецтво як виховний засіб

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Як індивід людина за всіх обставин виходить із себе, керуючись своїми бажаннями, цілями, прагненнями, здібностями, смаками і намагається самореалізуватись, самоутвердитись в своїх родових якостях. Водночас, вона має керуватись виробленими в суспільстві законами, нормами, правилами, установками і виконувати певну функцію. Завдяки нормативно-обов'язковому і соціально-типовому індивід включається в соціум, долучається до суспільних цінностей, ідеалів, смислів, цілей і колективної діяльності, усвідомлює свої обв'язки і права, вимоги і очікування.

 

Однак логіка життя реальної людини все-таки щось інше, ніж логіка раціонально-нормативного, що базується на розумі і здоровому глузді. У людині багато є того, що не підлягає формалізації і стереотипізації і куди безсилі проникнути нівелюючий закон, правило, норма: це сфера почуттів, переживань, пристрастей, настроїв. Тут будь-яка зрівняйлівка на основі формально-нормативного може виявися несправедливістю і злом, що приносить людині нещастя і страждання. Загалом, обов'язковість завжди в собі приховує небезпеку слідувати чомусь зовнішньому і чужому, до внутрішнього прагнення індивіда до самовиповнення і свободи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Суспільна сутність людини

Суспільна сутність людини ніскільки  не суперечить тому факту, що мірилом  свого життя людина бере не тільки об'єктивну дійсність і обставини, а й особисті інтереси, цілі, уподобання, пристрасті, бажання. І реагує вона на зовнішні впливи не тільки "знормованим" суспільством способом, а й "варіантно", сугубо індивідуально, виявляючи свою волю, норов і характер. Оскільки "зовнішнє" (раціонально-нормативне, імперативно-еталонне) могутніше і сталіше за внутрішнє (емоційно-особисте, індивідуально-неповторне), то людина (індивід) вдається до "маски", що приховує її справжнє "Я" і сприяє пристосуванню до середовища. Під тиском зовнішніх чинників, але стимульований своїми внутрішніми спонуками, індивід починає жити подвійним життям: зовнішнім — згідно із установленими суспільством доброчинностями і взірцями, і внутрішнім — згідно із своїми власними потребами, бажаннями, інтересами, схильностями, смаками. Відбувається конфлікт "маски" і власного "Я", того, що нав'язується індивіду "іззовні", з тим, що сформувалося на основі суб'єктивного.

 

Отже, можна стверджувати, що антисоціальне  і аморальне здебільшого здійснюється не тому, що людина не знає закону, норми, правила. Ніякі закони, норми, правила, ідеї, ідеали недієві, якщо вони не переплавлені почуттями людини і не пережиті нею. Тільки ставши предметом сталих переживань, політичне, правове, моральне, релігійне  тощо стає особистим надбанням, внутрішнім імпульсом помислів і вчинків, орієнтиром у житті і змістом діяльності. Відомий український педагог  В. О. Сухомлинський говорив, що мистецтво  виховання є, насамперед, звертання  до людського серця, бо коли серце  спить, то істини, хоч і зрозумілі  людині, але не стають переконаннями. Іншими словами: стан духовної піднесеності — це той могутній важіль, за допомогою  якого засвоюється раціонально-нормативне, благодатний грунт для проростання заронених в індивіда зерен знання, норм, правил, вимог тощо. Тому політика, мораль і релігія прагнуть уникати голих формулювань як протилежного чуттєвому, схильностям, симпатіям, інтересам. Тому всі вони ідею, норму, правило, догму прагнуть представити як щось інше, ніж поняття, ніж абстрактне загальне, чуже емоційно-особистому. Частково це примушує політику, мораль, релігію звертатись до наочно-образного, естетично-художнього, до засобів музики, живопису, архітектури тощо. Аби, так би мовити, осердечити і одушевити ідеї, норми, закони, догми, правила.

 

Виконуючи загальні функції культури, зокрема, адаптаційну, орієнтовно-регулятивну, соціалізуючу тощо, мистецтво включає в сферу свого освоєння політичне, моральне, релігійне тощо. Укріплюючи спільність духу, колективізм, підтримуючи стабільність родового і колективного, мистецтво утверджує те чи інше політичне, моральне, релігійне не через їх авторитарне тлумачення, а в силу об'єктивного обгрунтування тих чи інших знань, норм, правил, ідей, які не залежать від чийогось бажання і влади, а є вимогою історичного прогресу і умовою консолідації мас.

 

Сила мистецтва не в дидактиці  і прямій пропаганді політичних, філософських, моральних, релігійних ідей, норм, положень, які становлять лише частину духовного  життя суспільства і особистості, а здатності структурно, не підкоряючи собі політичне, моральне, філософське, релігійне тощо, звести всі складові духовного в один вузол, "осердечивши" мислительний матеріал і нормативне, "соціалізуючи" чуттєве і особисте. Ця "осердеченність" норм, правил, знань, ідей призводить до того, що вони, втративши в об'єктивності і точності, виграють в силі впливу і в невимушеності засвоєння. Одержавши подвійне переломлення — спочатку в художнику як творчому суб'єкті, потім у художньому творі, норми, правила, ідеї сприймаються вже як щось особисте, як факт власної біографії.

 

Мистецтво не вчить безпосередньо  нормам і правилам моралі, політичним і філософським ідеям, а "організовує" все це силою естетичного почуття, яке, домінуючи над складовими духовного  світу особистості, не дозволяє кожному  з них відокремитись від безпосереднього  буття індивіда, як це відбувається з наукою, політикою, правом, мораллю.

 

 

 

Мистецтво як виховний засіб

Мистецтво не може не виховувати і  не вчити, але, будучи виховним засобом, воно не слугує напучуванню. Художнім твором не користуються як довідником, інструкцією, статутом. Воно не "підказка" і не барвиста ілюстрація для полегшеного  засвоєння політичних гасел, філософських категорій, моральних норм. Дидактика  — ворог художності, ознака естетично-художньої  безкультурності, невігластва щодо мистецтва. Сила художнього твору в  невимушеності впливу і особливій  довірливій задушевності як здатності  проникати в найпотаємніші куточки  людської душі, породжуючи особливий  стан свободи, який можна назвати "світлою  свободою духу", або "високоорганізованою  духовністю", яка дає заряд  на все життя.

 

Людина в мистецтві не стільки  вчиться, скільки самоутверджується, виявляючи свою неповторність, оригінальність і самобутність, не стільки підкоряючись непорушним нормам і правилам, скільки  навчаючись володіти собою. У цьому  смислі мистецтво є дуже сильним  знаряддям самодисципліни і самоуправління індивідів. Якщо в реальному житті  індивід виявляється "зрощеним" із виділеною (або вибраною ним самим) "роллю" в системі суспільної діяльності і "уроками", які йому дають і які він повинен  засвоїти і виконати, то в мистецтві  він має можливість звільнитись  від строгого, а часом і сліпого  слідування правилам і нормам, не дозволяючи підвести той чи інший вчинок, дію, відносини під абстрактні формули  і винести остаточний вирок. Мистецтво  протилежне моралі і загальноприйнятим  нормам і правилам, які вимагають  беззаперечного і беззастережного  виконання, що відмічалось цілою  низкою філософів, психологів і літераторів, наприклад, Гегелем, Гейне, Тургенєвим, Достоєвським, Чеховим, Виготським, Леонтьєвим та іншими. Зокрема Л. С.Виготський, визнаючи глибоко соціальний характер мистецтва, наголошував, що воно "знаходиться  в дуже складних відносинах з мораллю, і є всі підстави думати, що воно скоріше вступає з нею у  суперечність, ніж іде з нею  в ногу. Це пояснюється самою сутністю тієї і іншої сфери. Мораль — це те, що зв'язане в нас вуздечкою; в мистецтві знаходить вихід  саме незагнуздане нашої природи". Л. С. Виготський доходить висновку, що навіть у байці, в основі якої завжди наявне повчання, говориться набагато більше, ніж закладено в її моралі, і цінність її не в моральному як такому, а в тому переживанні і  відображенні, які викликає художній бік твору.

 

Твір мистецтва, таким чином, повинен  володіти певним внутрішнім "енергетичним резервом", завдяки якому художник уводить в структуру художньої  мови ту чи іншу систему норм, правил, установок, цінностей, ідей, ідеалів. У  свою чергу, той, хто сприймає, має  можливість знайти своє власне визначення, мати свій погляд і здійснити самовипробування на мужність, благородство, сміливість, чесність, обов'язок, патріотизм, дружбу ідеально, перед тим, як це здійсниться  в житті. Він може перепровірити і те, що вже здійснено, і пережите і дати йому належну оцінку. Мистецтво немовби "пропонує" варіанти поведінки і еталони для наслідування в рамках встановлених суспільством норм, правил, ідей, ідеалів, а що вибере і вбере в себе той, хто сприймає, залежить уже як від майстерності і такту художника, так і від виховання, інтересів, життєвої позиції, схильностей і смаку, віку і статі того, хто сприймає. Так, наприклад, хлопчики підсвідомо шукають у мистецтві образи, в яких втілилась би фізична сила, рішучість, сміливість, кмітливість, спритність, тобто основні якості чоловіків. Дівчаток приваблюють образи, що втілюють фізичну красу, чарівність, ніжність, материнство, все те, що складає ідеал жіночості. З огляду на це можна говорити, що мистецтво є однією із тих сфер, де найбільшою мірою проявляється свобода і соціальна активність індивіда, оскільки він може безперешкодно вибирати, погоджуватись, заперечувати без будь-якого грубого натиску ззовні, самоутверджуючись і самореалізуючись згідно із своїм покликанням і ідеалами, інтересами і смаками. "Розвиток особистості як характеру, — писав Г. В. Плеханов, — прямо пропорційний розвитку в ній самостійності, тобто здатності твердо стояти на своїх власних ногах".

 

Рольова програма особистості, що формується даною епохою і суспільством, багато в чому визначає її дієздатність і  громадську зрілість, духовну наповненість і настрій, душевну рівновагу  і ставлення до свого оточення. Залежно від рольового становища  і рольових ситуацій індивід може розкрити всі закладені в ньому  обдарування, самореалізуватись у своїх бажаннях і помислах, проникнутись самоповагою і впевненістю в собі, виробити "емоційну чуйність", щодо себе й інших людей. І, навпаки, рольове становище може деперсоналізувати людину, позбавити її функцій особистості, оскільки життєсприяючі потенціали виявляються блокованими, ослабити її зв'язок з сучасністю, зменшити опірність зовнішнім і внутрішнім несприятливим чинникам і умовам, погасити бажання до плідної праці. Одноманітна ж праця і монотонна діяльність оглупляють, отупляють, спотворюють людину, яка не хоче бути "гвинтиком" і "механізмом", хоче бути вагомою, помітною і незамінною особистістю. Тому одна із найглибших потреб людини — здійснення свого покликання. Це той могутній "енергетичний заряд", який часом стає провідним у поведінці і діяльності людини, визначальним у виборі життєвого шляху та професії, ціннісних орієнтирів та сенсу життя.Мистецтво, оперативно відгукуючись на суспільні процеси і духовні запити людини, створює якийсь "простір" у духовному світі людини, допомагаючи їй не тільки реконструювати і відтворити "людський феномен", здійснити "принцип рівності", але й "програти" за допомогою уяви і фантазії різні "ролі", ситуації і сюжети, відчути свою причетність до всього того, що відбувається в світі.Важливість цієї функції мистецтва стає особливо зрозумілою, якщо врахувати, що, ідентифікуючись, індивід не просто стає на позицію іншого, але і змінює "валентність" своєї суб'єктивної реальності, обновляючи, змінюючи структуру і навіть деструктуруючи її.Наукові дослідження засвідчили, що будь-якій людській дії передують два феномени, що утворилися в процесі історичного розвитку людини: готовність діяти і здатність діяти. Для людини більшого значення набуває не тільки здатність діяти, але й вироблення установки на дію і переконаність у необхідності діяти. Від переконаності в необхідності діяти вона переходить до спонукання, вольового зусилля, яке в певних умовах переходить в дію. Індивід як суб'єкт діяльності "організовується" не в момент діяльності: він передпідготовлений і "установлений" у певний бік і на певну активність. Вироблення установки — це вироблення попередньої експозиції, внутрішнього стану, який підготовляє до сприйняття подальших експозицій і подальших дій уже на досвідомому рівні. Це вироблення якогось цілісного стану суб'єкта як моменту динамічної визначеності, цілісної спрямованості її у певний бік на певну активність.Не змінюючи зовнішнього перебігу подій і безпосередньо не перетворюючи оточуюче індивіда середовище, мистецтво розширює і розчищає шлях силам, що лежать в його глибинах. Оголивши до життя нові пласти, воно викликає внутрішню, часом неусвідомлену сильну потребу в якихось діях, не викликаючи безпосередньо ніяких дій. Завдяки емоційно насиченому переживанню, мистецтво "організовує" в єдину цілісну структуру культурне, наукове, національне, групове, професійне, моральне, політичне, релігійне. Залежно від актуальної потреби воно створює особливо насичену установку на майбутню діяльність у галузі культури, політики, народного господарства тощо. Це дає підставу вважати мистецтво одним із найважливіших засобів соціальної активізації індивідів і могутнім знаряддям суспільства в організації мас на перетворення природи, суспільства і власного буття.

 

 

Висновок

"Надихаючи", "утішаючи", "піднімаючи  дух", "проганяючи страх", "заспокоюючи"  і "звеселяючи", мистецтво підготовляє  людину, починаючи з перших кроків  її життя, до праці, сімейних  стосунків, долання перешкод, боротьби, роздмухує вогнище цікавості  і жадобу активності, мобілізує  духовні сили і кличе в дорогу, заохочує потрібні якості й  дає відповідну ідеалу картину  способу життя. Говорячи на  зрозумілій і пристрасній мові  звуків, кольорів, форм про просте  і складне, ставлячи питання,  не нав'язуючи думок, мистецтво  включає людей у "силове  поле" сучасного суспільного життя  фактично з дня їх народження. Гарсіа Лорка говорив, що іспанська  жінка-мати своєю колисковою піснею "...вводить дитину у всю грубу  реальність світу, примушуючи  проникнутись усім драматизмом його". І чим раніше долучається людина до мистецтва, тим раніше вона стає особистістю і громадянином.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Борев Ю.Б. Эстетика в 2-х т. – Смоленск, 1997г.

 

2. Дивненко О.В. Хрестоматия по эстетике. – М.: Издательский центр "Аз", 1995.- 247с.

 

3. Зись А. Искусство и эстетика. – М., 1967г.

 

4. Золотарева П. Р. История искусств: Художественная картина мира. – Караганда, 1996г.

 

5. Естетика: Навч. посіб./ І. Є. Волошко , Р. М. Вечірко, Т. С. Пітякова та ін. – КНЕУ, 2006 – 152с.

 

6. Естетика: Навч. посіб./ М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова, В. О. Лозовой та ін. За ред. В. О. Лозового. – К.: Юрінком Інтер. – 2007. – 208с.

 

7. Левчук Л., Олещенко О. Основы эстетики: Уч. пос. – К., 2000р