Причини появи й існування монополій

Проте, це ще не означає що монополіст “вільний” від ринкових сил у встановленні ціни і що покупець знаходиться повністю під владою монополіста. Згідно із спадною кривою попиту монополіст не зможе продати більший об’єм продукції по високій ціні.

Цінова еластичність. Згідно із попередніми темами, коли попит еластичний, зменшення ціни буде збільшувати валовий доход (сукупну виручку), а коли попит нееластичний, падіння ціни зменшить валовий доход.

Отже, монополіст ніколи не вибере таку комбінацію: ціна – кількість, при якій валовий  доход (сукупна виручка) зменшиться (граничний доход буде від’ємним). Перед монополістом тепер стоїть питання: яку певну комбінацію ціни і кількості вибрати? Цей вибір залежить не тільки від попиту і даних про граничний доход, але також і від витрат.

Колонки 5, 6, 7 таблиці 1 відображають дані про витрати монополіста.

Прагнучий до прибутку монополіст використовує ту ж логіку, що і прагнучий до прибутку конкурент. Він буде виробляти кожну наступну одиницю до тих пір, поки реалізація забезпечуватиме більший приріст  валового доходу, ніж збільшення валових витрат. Тобто, фірма буде нарощувати виробництво продукції до такого об’єму, при якому граничний доход дорівнює граничним витратам.

Порівняння колонок 4 і 7 таблиці 1 показує, що максимізуючий  прибуток випуск складає 5 одиниць; п’ятий виріб буде останньою одиницею продукції, граничний доход якої переважає її граничні витрати. Отже монополіст призначить ціну в 122 дол., так як по вищій ціні він дану кількість продукції не продасть.

Колонки 2 і 5 таблиці 1 показують, що при 5 одиницях продукції ціна продукту – 122 дол. – переважає середні валові витрати – 94 дол. Економічний прибуток складає 28 дол. на одиницю продукції; тоді валовий економічний прибуток складе 140 дол. (5×28). Також порівнюючи колонки 3 і 6 можна прийти висновку, що монополіст на правильному шляху, так як при 5 одиницях продукції валовий доход не просто переважає валові витрати, а саме при 5 одиницях монополіст отримає максимальний економічний прибуток.

Сукупна виручка (СВ) монополіста визначається за такою ж формулою, як і для конкурентної фірми, а саме СВ=Ц×К, де Ц- ціна, К – кількість, але ціна в цьому випадку не є незмінною, а залежить від обсягу попиту. Виручка буде визначатися за формулою:

СВ = а × К – б  × К2

Тоді середня  і гранична виручка складає:

Середня виручка = а – б  × К = Ц,

Гранична  виручка = а – 2 ×  б × К

Ціна, об’єм  виробництва і розподіл ресурсів - монополіст вважає, що продавати менший об’єм продукції і призначати вищу ціну вигідніше, ніж зробив би це конкуруючий товаровиробник, тому що різниця між КП і ДП менш важлива в умовах чистої монополії, ніж в умовах чистої конкуренції. При чистій конкуренції входження чи вихід гарантує, що економічні прибутки будуть нульовими в довготерміновому періоді. Але при чистій монополії бар’єри перешкоджують ліквідації в ході конкуренції економічних прибутків новими фірмами.

Максимізуючий прибуток об’єм виробництва монополіста  має своїм результатом недорозподіл ресурсів; монополіст вважає вигіднішим обмежити випуск і, відповідно, використовувати  менше ресурсів.

Витрати, які  несе монополіст на одиницю продукції, можуть бути або більшими, або меншими, ніж витрати з якими зустрічається  фірма в умовах чистої конкуренції.

Тому, слід розглянути декілька міркувань:

Ефект масштабу: фірма повинна бути великою, по відношенню до ринку, з метою того, щоб ефективно виробляти продукцію (при низьких витратах на одиницю продукції). Тобто у монополій є можливості виробляти дешевшу продукцію за рахунок того, що монопольна фірма має більші площі і може ефективніше розподіляти ресурси.

Х-неефективність – має місце тоді, коли фактичні витрати фірми для любого об’єму виробництва більші, ніж мінімально можливі витрати (фірма може стати  в’ялою, менеджери можуть розслабитися або працювати собі в кишеню, і  т.д.). В той час, коли при чистій конкуренції зі сторони конкурентів постійно існує давка, фірма не може розслабитись.

Витрати, пов’язані  із збереженням монополії: ще одна причина, яка може викликати більші витрати і більшу втрату ефективності. Фірма може піти на великі витрати з метою збереження монопольної влади (теле і радіокомпанії можуть витратити значні суми на легальні платежі, “обробку” членів уряду, рекламу – ці витрати нічого не добавлять до об’єму виробництва, проте збільшують фактичні витрати).

Науково-технічний прогрес: монополіст має більше ресурсів, ніж конкурент для того, щоб розвивати науковий прогрес, проте в монополіста невисокі стимули до розробки нової технології, тому що відсутність конкурентів означає, що немає автоматичного стимулу до науково-технічного прогресу на монополізованому ринку. Для чого монополісту щось придумувати нове, якщо він і так займає монопольне становище, тобто він пануючий в галузі. Тому монополіст може навіть приховувати нові розробки. Отже, монополія зачасту гальмує НТП.

Існує два контраргументи по цьому питанню: 1. НПТ – засіб пониження витрат на одиницю продукції, і таким чином, збільшення прибутків. 2. Науково-дослідницька робота і технічні нововведення можуть бути одним із бар’єрів для входження в галузь, тому монополіст повинен продовжувати добиватися успіху в цій області або стати жертвою нових конкурентів.

Розподіл доходу:підприємницька монополія сприяє нерівності в розподілі  доходу. Завдяки своїй ринковій владі  монополісти призначають більш  високу ціну, ніж зробила би це чисто конкурентна фірма з такими ж витратами; монополісти здатні обкладати “особистим податком” споживачів і, таким чином, отримувати значні економічні прибутки. Ці прибутки розподіляються нешироко, так як власність на капітал розподілена в руках невеликої кількості власників з самими високими доходами. Власники монопольних фірм прагнуть збагатитися за рахунок іншої частки суспільства.

Слід відмітити, що монополіст призначає не однакову ціну для всіх споживачів. Монополіст збільшує свої прибутки, призначаючи  різні ціни для різних покупців, тобто монополіст займається ціновою  дискримінацією.

Можливість займатися  ціновою дискримінацією не є легкодоступною для всіх продавців. Взагалі, цінова дискримінація здійсненна, коли виконуються три умови:

- найбільш очевидно, що продавець повинен бути  монополістом, чи хоча б володіти  деяким ступенем монопольної  влади, тобто якось контролювати  виробництво і ціноутворення;

- продавець повинен  бути здатним виділяти покупців  в окремі класи, в яких кожна  група має різну готовність  чи здатність платити за продукт; 

- першопочатковий  покупець не може перепродавати  товар чи послугу. 

Економічні наслідки цінової дискримінації: 1-ий монополіст збільшує свої доходи, займаючись ціновою дискримінацією, 2-ий монополіст, який займається дискримінацією буде займатися виробництвом більшого об’єму продукції, ніж той, який ціновою дискримінацією не займається.[7]

В наш час жорсткі дії, пов’язані з використанням монопольного становища, як і недобросовісна конкуренція в цілому, суворо заборонені в країнах з розвинутою ринковою економікою, хоча і зустрічаються на окраїні цивілізованого світу.

Сучасна теорія виділяє три типи монополії: 1) монополія окремого підприємства; 2) монополія як змова; 3) монополія, що базується на диференціації продукту.

Все вищесказане  про чисту монополію стосується першого типу монополій. Досягти  такого монопольного становища нелегко  і про це свідчить сам факт рідкісності таких утворень.

Більш доступним  і поширеним є шлях змови чи угоди декількох крупних фірм. Він дає змогу швидко створити на ринку умови, коли продавці (виробники) знаходяться в “одній команді”, усувається конкурентна боротьба, передусім цінова і через це споживач опиняється у безальтернативних умовах.

Такі угоди  вели до створення різних форм монополій. Першими з таких були початкові  об’єднання — пули, ринки, конвенції, корнери, які являли собою тимчасові  угоди між підприємствами, як правило однієї галузі, з метою підтримання певного рівня цін або поділу отриманого прибутку. Проте такі об’єднання не були стійкими і створювалися лише на короткий термін для отримання одноразового або декількаразового прибутку.

Проникнення монополій у всі сфери суспільного відтворення — безпосереднє виробництво, обмін, розподіл та споживання — призвело до появи більш стійких монополістичних об’єднань, які створювалися на тривалий строк. Із монополізацією сфери обігу виникли перші, найпростіші із п’яти основних форм монополій —картелі та синдикати.

Картель — це об’єднання декількох підприємств  однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самотійність, а домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту.

Синдикат —  це об’єднання ряду підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а значить, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатів реалізація продукції здійснюється через спеціально створену загальну збутову контору.

Більш складні  форми монополістичних об’єднань  виникають тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. У цьому випадку виникла необхідність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, які були задіяні у створенні кінцевого продукту. Можна сказати, що відбувалася вертикальна інтеграція, або комбінування. Наприклад, у межах гігантських автомобільних корпорацій об’єднувалися підприємства, що видобували сировину, виплавляли сталь, виробляли деталі і, нарешті, складали власне автомобілі. Саме на цій основі виникла така більш складна форма монополістичних об’єднань, як трест.

Трест — це об’єднання ряду підприємств однієї або декількох  галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва та виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто відбувається об’єднання виробництва, збуту, фінансів, управління, а в залежності від суми вкладеного капіталу власники окремих підприємств, що входять до складу тресту, отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частку прибутку. Спираючись на свою владу, компанії-трести проводили в межах своїх галузей вигідну їм політику і примушували слідувати їй інших галузевих виробників. Прикладом можуть слугувати американська чорна металургія, нафтопереробка, алюмінієва, тютюнова промисловість періоду кінця ХІХ - початку ХХ ст. На початку ХХ ст. в США діяло понад 800 трестів, до складу яких входило понад 5 тис. підприємств з капіталом понад 7 млрд. дол. Найкрупнішими трестами були “Стандарт ойл”, “Юнайтед Стейтс Стіл”, “Дженерал Електрик” та ін. В інших країнах розвинутого капіталізму в якості галузевих монополій виступали картелі й синдикати. [8]

Потрібно відмітити, що історія трестів, картелів і синдикатів демонструє, що вони не вели до повного пригнічення конкурентних ринкових сил. Навіть у випадку захоплення всього галузевого виробництва трести не могли повністю вилучити конкуренцію з галузевого ринку. При збереженні постійної потенційної загрози проникнення в галузь нових виробників трести, що захопили все галузеве виробництво, зіштовхувалися з конкуренцією з двох боків: їм загрожувала конкуренція імпортних товарів та конкуренція товарів-замінників.

З ще більшою  силою конкурентний тиск давався  взнаки на трестах, яким належала лише частина галузевого виробництва. І хоча такий трест, пануючи в галузі, прагнув досягти диктату, це не завжди йому вдавалося. Так, компанія “Юнайтед Стейтс Стіл”, що захопила в результаті зливань до 1901 р. близько 65% виробництва сталі в США, для повного узгодження цін вдавалася до відкритої системи змов з більш дрібними виробниками. Проте вона не змогла ліквідувати нецінову конкуренцію, що в кінцевому результаті зумовило втрату нею на протязі 20-х років абсолютного контролю над галузевим ринком. У багатьох галузях американської промисловості трести просто розвалилися під тиском конкурентних сил. Така доля спіткала в 1903 р. трест, зайнятий виробництвом асфальту (він проіснував 3 роки, захопивши майже все галузеве виробництво). Аналогічно завершилися спроби створити трести у виробництві велосипедів, мотузок, бавовняної грубої пряжі, глюкози, пива, солі, шкіри та крохмалю.