Інтеграція АТР

Серед  вітчизняних  і  зарубіжних  фахівців  немає  одностайної  точки зору щодо  географічних меж азіатсько-тихоокеанського  регіону  (АТр). часто  рамки  регіону  трактують  у  розширеному форматі,  включаючи  до нього країни Південної Азії, латинської Америки, які омиваються водами тихого океану, Австралію. З огляду на величину й строкатість регіону уявляється доцільним, у межах цього розділу,  зосередитися на «серцевині» АТР, а саме – східній Азії. останню  зазвичай умовно поділяють на два субрегіони: Південно-східну Азію, де центральне місце посідає КНР та країни-члени АСЕАН,  і Північно-східну Азію,  в  якій  склалися потужні блоки політичних відносин навколо Японії та Південної Кореї. В регіоні проживає  близько  2 млрд.  чол.,  сукупний ВВП  становить  7,5 млрд.  дол., частка у світовому експорті складає 29 %, імпорті – 25 %. За оцінками експертів, сукупний ВНП країн АТр у 2020 р. сягне понад 20 трлн дол. США у той час як, наприклад, країн ЄС – 11,5 трлн дол. Якою буде конфігурація деяких економік найбільших країн світу зображено у таблиці 1.

Уже сьогодні ринки Європи й Америки заповнені азійськими товарами, що кидає  серйозний виклик  індустріям  західних країн,  адже низька вартість робочої сили в Азії у співвідношенні до її кваліфікаційного рівня спричинює те, що країни Заходу стрімко втрачають свої конкурентні переваги. йдеться вже не про засилля т.зв. «ширпотребу». Від’ємне сальдо в американсько-китайській торгівлі високотехнологічними товарами, яке

Таб. 1. Прогнозована частка у світовому ВВП, %

було відсутнє ще у 1998 р., за результатами 2003 р. становило 21 млрд. дол. Країни-члени АСЕАН «закріпили»  за собою економічну спеціалізацію  з електроніки,  техніки,  програмного  забезпечення.  однак  існують  значні політичні проблеми, які здійснюють негативний вплив на процес економічного  співробітництва  країн  регіону.  це  –  неврегульований  конфлікт на Корейському півострові, який значно загострився у зв’язку з ядерною програмою КНДР, напруження у відносинах між Пекіном та Тайбеєм, недовіра між двома найбільшими країнами регіону – Китаєм та Японією, а також численні неврегульовані територіальні спори. серед останніх – давній конфлікт між КНР, В’єтнамом та їхніми південними сусідами через острови спратлі, питання про приналежність яких є частиною більш широкої регіональної проблеми освоєння нафтових родовищ континентального шельфу і морського дна районів акваторії тихого океану.

На тлі цих суперечностей, а також у зв’язку з швидкими темпами економічного зростання Китаю, Японія не приховує своїх побоювань  і розглядає  можливість  збільшити  військову  складову  національної  безпеки для нейтралізації потенційних загроз з боку Китаю та КНДР. Починаючи з 1990-х років Токіо поступово відходить від «абсолютного пацифізму», який прописаний у дев’ятій статті Конституції Японії щодо відмови від ведення війни і застосування сили як засобу вирішення міжнародних конфліктів. Фактично «антивоєнна» конституція Японії не заважає здійснювати суттєві зміни у військовій політиці країни. Вже нині частка новітньої військової  техніки  і  озброєнь  у силах  самооборони Японії  перевищила 50 %. За цим показником, Японія наближається до країн НАТО, а за параметрами військово-морських озброєнь – до рівня США.

В азійсько-тихоокеанському регіоні тісно переплетені стратегічні інтереси основних  суб’єктів міжнародно-політичної  системи – США, ЄС, Китаю, Японії та Російської Федерації. Взаємодія між провідними світовими та тихоокеанськими державами створила в регіоні ситуацію, яка характеризується високою динамікою політичних та економічних процесів. У цілому можна виділити деякі чинники, які характеризують сучасний розвиток АТр [5; c. 361].

По-перше, ринковий характер економічних реформ у Китаї, цілеспрямована зовнішньополітична стратегія на утвердження китайського регіонального лідерства та формування величезної зони тісної взаємодії КНР з країнами по її периметру, можуть суттєво змінити, якщо не трансформувати повністю, систему міжнародних регіональних відносин. експерти вважають: поруч з об’єднаною Європою, Китай у найближчому майбутньому зможе  створити  центр  противаги сполученим Штатам,  і,  таким  чином, XXI століття справді стане тріумфом китайської нації. Нині Пекін робить усе можливе, аби збільшити свою економічну й політичну присутність у світі. у 2004 р. КНР  вийшла на друге місце у  світі  за обсягами  експорту  і на шосте –  за обсягами ВВП, випередивши  Італію й поступившись лише США, Японії, Великобританії, Німеччині та Франції. у результаті такого економічного зростання  і значного збільшення обсягу зовнішньої торгівлі китайська валюта може набути  статусу резервної для країн АТр. Спираючись на зростаючі економічні можливості, Пекін повертається  до  більш  напористої  зовнішньої  політики. 

По-друге,  новою  особливістю  є  те, що  в  умовах  зростання  напруження на світовому ринку енергоносіїв Китай та інші країни регіону, які розвиваються швидкими темпами, здійснюють суттєвий вплив на конфігурацію позицій основних учасників  взаємодії  в  світовій  енергетичній сфері. до недавнього  часу  основними  споживачами нафти були США, Європа  і Японія. у 2004 р. Китай  (8,2 %) випередив Японію  (6,9 %) за обсягами споживання світової нафти і вийшов на друге місце в світі після США (24,9 %). За розрахунками міністерства енергетики США, споживання нафти у Китаї до 2025 року зросте до 12,8 млн. бар. на добу. у цілому сукупна частка всіх азійських споживачів нафти є набагато більшою від західноєвропейських. це означає, що країни-експортери нафти вже не  залежать від своїх традиційних  імпортерів – країн Заходу  і можуть переорієнтовувати поставки «чорного золота» на інші країни. так, саудівська Аравія – четвертий  за обсягами  (після Канади, Мексики  та Венесуели) постачальник нафти до США, стала основним постачальником нафти до Китаю, а Китай швидко перетворюється на найбільшого покупця  її нафти. одночасно КНР стала другим  за обсягами покупцем іранської нафти. Пекін докладає зусиль, щоб мати доступ до африканських, близькосхідних, південноамериканських і центральноазійських нафтових покладів. тісно  пов’язаною  з  питанням  доступу  до  енергоносіїв  є  проблема контролю морських коридорів до Азії. Саме транспортні шляхи є одним з найвразливіших аспектів китайської безпеки, тому Пекін здійснює політику  збільшення  своєї  військово-морської  могутності,  зокрема  створює військово-морські бази у Бірмі, Пакистані й Бангладеш.

По-третє, поки що не знайдено вирішення ядерної проблеми Північної Кореї,  яка  становить  серйозну  небезпеку  для  регіональної  стабільності. Прийняті на шестисторонній  зустрічі  в Пекіні  у  вересні  2005 р.  спільні принципи щодо створення на Корейському півострові без’ядерної зони остаточно не вирішили проблему. Навесні 2006 р. Пхеньян заявив, що володіє балістичною ракетою, яка здатна завдати удару по території сполучених Штатів. Як  вважають  спеціалісти,  КНДР,  можливо,  вдалося  вдосконалити варіант балістичної двоступеневої ракети, яку на Заході називають «тепходон-2». Наразі невідомо,  чи  є  у Пхеньяна  ядерна  боєголовка  для цієї ракети. однак очевидно, що Північна Корея прагне «підняти ціну» за своє повернення до договору про нерозповсюдження ядерної зброї на наступних переговорах. Під цим кутом зору слід розглядати й запуск північнокорейських ракет, який стався 4 липня, тобто в день Незалежності США і всього через кілька годин після старту американського космічного шаттлу «дискавері» з мису Канаверал. Реально ці запуски не несуть серйозної загрози безпеці США, однак Японія і Південна Корея мають всі підстави для занепокоєння. тож, Північнокорейський демарш стимулюватиме нарощування оборонних зусиль країн регіону.

По-четверте, відбувається нарощування оборонних зусиль регіональних держав і зростання їх військових витрат. Країни АТр залежно від реального характеру й масштабів загроз, з якими вони стикаються, змушені піклуватися  про форми  і  засоби  протидії  ним. Потенційними  центрами «субрегіональної мілітаризації» є КНР і Японія, про військові заходи яких вже побіжно згадувалося, а також обидві Кореї, Тайвань. Воєнні витрати деяких країн у 2004 р., за даними SIPRI, становили: Японія – 42,4 млрд. дол., Китай – 35,4 млрд. дол., Індонезія – 32,1 млрд. дол., Південна Корея – 15,5 млрд. дол., Північна Корея – 27,9 млрд. дол., Тайвань – 7,2 млрд. дол.

По-п’яте,  стабільне  економічне  зростання більшості країн АТр  стимулює  пошук  форм  регіональної  інтеграції.  інтеграційні  процеси  у  цьому  регіоні  відбуваються  вже  не  одне  десятиріччя  і  набули  інституціонального  оформлення  в  рамках  асоціації  країн  Південно-східної  Азії (АСЕАН),  економічного  проекту  АСЕАН+3  (Китай,  Японія,  Південна Корея), організації азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), асеановського регіонального форуму (АРФ).

Масштаби взаємної торгівлі східноазійських країн в останнє десятиріччя значно зросли, а інвестиційна активність цих країн більшою мірою зосереджена в самому східно-азійському регіоні. Питома вага внутрішньо регіональної  торгівлі  у  сукупному  обороті  зовнішньої  торгівлі  країн східної Азії  склала  за  2004  рік  50,3 %. окрім КНР, Південної Кореї  та Японії частка торгівлі всередині регіону є переважаючою для більшості країн східної азії. На думку фахівців, найбільш вірогідним розвитком інтеграційних тенденцій є «м’яка» інтеграція навколо крупної країни, скоріше за все КНР, яка завойовує прихильність «малих друзів» серед країн –  членів АСЕАН. Пекін формує каркас інтеграційного об’єднання через надання цим країнам грантів і торгових преференції, постачання військової техніки за низькими цінами [11; c. 371].

              Розділ 2. Інтеграційні утворення в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

              2.1. Характеристика інтеграційних утворень

Азіатсько-Тихоокеанський регіон (Asia Pacific region) - майже половина земної кулі і майже дві третини населення планети, тут розташовані практично всі найбільші держави світу. Це величезний людський, економічний, соціально-економічний та культурний масив.

Економіка держав Східної та Південно-Східної Азії в останні три десятиріччя розвивалась стрімкими темпами і привертала увагу всього світу. За оцінками Світового Банку, що ретельно дослідив розвиток восьми «суперзірок» Східної Азії – Гонконгу, Індонезії, Японії, Малайзії, Сінгапура, Південної Кореї, Тайвані та Таїланду, з 1995 року економіка цих країн (взятих разом) мала щорічні темпи росту на рівні 5,5 % - в 2 рази вище, ніж в інших країнах цього регіону. Валютні запаси 10 базових країн регіону, крім Японії (країни АСЕАН, Південна Корея, Тайвань та КНР) зросли у 1994 році до 346,6 млрд. доларів та перевершили резерви «великої сімки» промислово розвинених країн. За порівняно короткий строк ці країни пройшли еволюцію від аграрних малорозвинених країн, відомих всій світовій спільноті лише як джерела сировинних товарів до промислових економік, що стали провідним поставником на світовий ринок електроніки, одягу, дитячих іграшок та багатьох інших товарів. В 1998 році експорт країн Азіатсько-тихоокеанського регіону (не враховуючи США, Канади та Мексики) складав 23,9 % світового об’єму – 1326 млрд. доларів. Частка нових індустріальних країн Азії (НІЕ) – Гонконгу, Сінгапуру, Республіки Корея та Тайвані у світовому ВВП досягла у 1998 році 3,2 %.

В цьому гігантському регіоні діє ряд організацій, що виникли на хвилі інтеграційних процесів у загальносвітовому масштабі, і, що відображають прагнення країн, які тут знаходяться, до об’єднання зусиль і засобів в межах міждержавного співробітництва. Серед них АТЕС (Організація Азіатського-Тихоокеанського Співробітництва) є основною рушійною силою економічних інтеграцій країн азіатсько-тихоокеанського регіону.

Інтеграційні процеси в регіоні не могли не зачепити і передачі технологій. Вже с початку 80х років ясно визначилась важливість регіональних механізмів співробітництва. На національному рівні однієї з основних форм залучення іноземного капіталу та іноземних технологій є, як відомо, вільні економічні і торгівельні зони ССЕТЗ. Успіх таких зон залежить перш за все від кількості залучених іноземних інвестицій, збільшення чисельності фірм і підприємств, приросту зайнятості, розширення експорту, притоку технологій, модернізації промисловості і диверсифікацій місцевої економіки.

Досвід взаємовигідного співробітництва країн азіатсько-тихоокеанського регіону, поєднання ринкової економіки і державного регулювання, без сумніву, представляє велику зацікавленість для України, яка в даний час здійснює економічні реформи і хоче затвердитись в якості активного учасника міжнародного поділу праці [7; c. 261].

Структура зовнішньої торгівлі України з країнами АСЕАН неблагополучна. Особливо засмучує мала частка в українському експорті товарів з високою доданою вартістю і висока частка таких товарів в російському імпорті із країн АСЕАН. Таким чином, перед нами постає важливе завдання просування українських товарів на ринки Південно-Східної Азії, нарощування українського експорту в ці країни, залучення в Україну азіатських інвестицій, реалізація суспільних науково-технічних проектів та участь українських підприємств в широкомасштабних проектах в регіоні. Значна зацікавленість сторін у співробітництві у сфері енергетики.

Україна займає стратегічне положення та відіграє важливу роль в забезпеченні енергоносіями Європу. Перспективними напрямками співробітництва в нафтогазовому секторі з Україною вважають розвідну і освоєння ресурсів вуглецевої сировини на глибоководному шельфі Чорного та Азовського морів за умови виконання Згоди про поділ продукції.

Звичайно, європейський статус України значною мірою не дає їй можливості безпосередньо користуватися перевагами регіональної інтеграції – пільговими інвестиціями, митним і торгівельним режимом, які розповсюджуються на країни Південно-Східної Азії у відповідності зі згодою про вільну торгівлю АСЕАН (АФТА). Разом з тим, азіатсько-тихоокеанський вектор в контексті реалізації наших економічних інтересів має ряд переваг. По-перше, розвиток співробітництва з країнами-лідерами АСЕАН та АТЕС не будуть мати для країни наслідків асиметричної залежності. По-друге, отримати практичну віддачу від такого співробітництва можна в найкоротший термін. І, врешті-решт, цей вектор здатний виконувати важливу функцію балансування зовнішньополітичних пріоритетів України в рамках міжнародної системи, яка тяжіє до мультіполярності.

Набуття впливових партнерів важливо не тільки для диверсифікації економічних зв’язків України. Слід враховувати, що АСЕАН з її пів мільярдним населенням стає природним балансом головних «гравців» в азіатсько-тихоокеанському регіоні – Китаї, США, Японії і, можливо, Росії, з якими Україна зацікавлена підтримувати стабільні партнерські відносини.

Подальший розвиток співробітництва з цими країнами вимагає повернення до досвіду європейських країн, які намагаються перенести свої виробництва і технології в східно-азіатський регіон, де накопичений величезний потенціал і якому пророкують стабільність розвитку в ХХІ сторіччі [9; c. 59-73].