Аграрний сектор

ВСТУП

     Актуальність  теми та ступінь розробленості  проблеми. Підприємництво одна з найважливіших складових у розвинутій ринковій економіці. За роки ринкової трансформації склалися основні передумови для формування аграрного підприємництва, що стало основою для стабілізації вітчизняної економіки та її подальшого зростання. Проте на підприємницьких засадах функціонують не всі суб’єкти господарювання. В аграрній сфері вітчизняної економіки простежується розбалансованість, відсутність належної довіри населення до підприємницької діяльності, що гальмує розвиток нових форм господарювання і несприятливо позначається на функціонуванні аграрного сектора. У зв’язку з цим дослідження підприємництва в агарній сфері, форм його діяльності та механізмів впливу на основні економічні змінні в перехідній економіці України набуває особливого значення.

     Наприкінці  ХХ – початку ХХІ ст. економічна наука приділяє значну увагу механізмам становлення аграрного підприємництва, його функціонування, аналізу макро- та мікросередовища у перехідній економіці.

     У вітчизняній економічній науці  проблеми формування підприємництва в  аграрній сфері досліджені ще недостатньо. Зокрема, мало досліджене аграрне підприємництво як категорія економічної науки, детально не проаналізований розвиток підприємництва в аграрній сфері, його роль у функціонуванні перехідної та у формуванні ринкової економіки. Відчувається нестача узагальненого досвіду запровадження підприємницьких відносин в аграрному секторі країн, що розпочали економічні перетворення дещо швидше.

     Мета  і завдання курсової роботи. Курсова робота має на меті проаналізувати становлення підприємницьких форм господарювання для вироблення рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора.

     Для досягнення цієї мети у курсовій висунуті такі завдання:

• в теоретичному та методологічному аспектах розкрити сутність і тенденції підприємництва як основи економічного розвитку в аграрній сфері;

• проаналізувати роль (вплив) приватної власності на землю та форм її використання у розвитку підприємництва в аграрному секторі;

• вивчити й узагальнити досвід стимулювання розвитку підприємницької діяльності у сфері сільського господарства ;

• розкрити місце фермерства та особистих селянських господарств у системі аграрного підприємництва;

• проаналізувати процес становлення фермерства як перспективної форми аграрного підприємництва;

• вивчити вплив ринкової інфраструктури на аграрне підприємництво;

• запропонувати практичні рекомендації та пропозиції, спрямовані на розвиток аграрного підприємництва в Україні.

     Об’єкт  і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є головні види аграрних підприємницьких структур в Україні, зокрема особисті селянські та фермерські господарства. Предметом дослідження визначена підприємницька діяльність в аграрній сфері за умов ринкової трансформації економіки України.

     Теоретичну  та методологічну основу дослідження  становить система економічних  законів і наукових принципів, розроблених  економічною наукою стосовно проблем  формування підприємницького укладу в  агросекторі.

     Дана  курсова робота складається з 3 розділів.

Перший  розділ «Аграрний сектор у ринковій економіці» знайомить з поняттям аграрного сектору, а також механізмом реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки.

У другому  розділі «Фермерство як форма підприємництва в аграрній сфері» розповідається  про фермерство – як ланку сільського господарства.

Третій  розділ «Проблеми та перспективи  розвитку АПК» - це пропозиції і поради розвитку АПК.

1. Аграрний сектор у ринковій економіці.

1.1 Суб’єкти та об’єкти підприємництва в аграрній сфері.

     Вихідним  при характеристиці економічної  категорії є визначення суб’єктів  і об’єктів підприємництва. Конкретним проявом підприємницької функції  є підприємницька діяльність, яка  виступає об’єктом підприємництва. Згідно з економічною теорією головною ознакою діяльності, в тому числі підприємницької, є організація, що передбачає оцінку економічної ситуації, розробку плану дій, організацію адміністративного управління та контролю за виконанням плану. Однак об’єктом підприємництва є не просто діяльність, а згідно з його регульованою функцією – новаторська діяльність по комбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів та надання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб.

     Підприємницька діяльність досить різноманітна. На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.

     За  фактором новаторства виділяють  два види підприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне  підприємництво і ринкове підприємництво.

     Науково-технічне підприємництво передбачає діяльність щодо економічної реалізації нововведень  і винаходів у різних сферах економіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційного підприємництва є венчурне, особливо ризикове –  це діяльність з розробки та комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень, інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі, однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок, одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера.

     Фірми сплачують вищу процентну ставку за кредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідників  підкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніх структур є нестача власних коштів.

     Суб’єктами  підприємницької діяльності, виходячи із трактування поняття “підприємець”, є приватні особи. Вони можуть організовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власній праці, а  також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представлена не лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибутку одержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливість підприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до Закону України ”Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом України» про власність”. Законодавство визначає юридичною особою підприємство як суб’єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотири ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майнова відповідальність. Враховуючи це, суб’єктами підприємницької діяльності як юридичні особи мають бути такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

     Розмежування  власності та управління, відокремлення  капіталу-функції від капіталу-власності  появу корпоративного підприємництва. Тому виникає питання про можливість підприємництва в організаціях з різними формами власності.

     Виходячи  із вище викладеного та суті підприємницької  функції, можна визначити економічну категорію підприємництва як систему  економічних відносин між суб’єктами з приводу особливого типу діяльності щодо здійснення новаторсько-кординуючої функції з метою одержання прибутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму. [1, с. 12 – 14]. 

1.2. Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки. 

     Складовою аграрних відносин є рентні відносини. Оскільки зберігається монополія на землю як об'єкт господарювання, існують різні за своєю родючістю та розташуванням землі, зберігається об'єктивна причина існування земельної ренти, а відтак, і рентних відносин. Рента — це економічна форма реалізації власності на землю, Ά рентні відносини — це відносини між державою, сільськогосподарськими підприємствами та індивідуальними землевласниками щодо виробництва, розподілу і використання додаткового доходу, який створюється в сільському господарстві.

     Оскільки  землі розрізняються за своєю  родючістю, розташуванням щодо ринків збуту і кліматичними умовами  місцевості, то при господарюванні на найкращих землях виникає додатковий (надлишковий) дохід. Такий дохід  виникає і в промисловості, однак  у сільському господарстві він має фіксований характер і називається диференціальною рентою.

     Отже, причиною виникнення диференціальної  ренти є монополія на землю  як об'єкт господарювання, а умовою виникнення диференціальної ренти  є неоднакова родючість земельних  ділянок і неоднакове розташування їх щодо ринку. Джерелом диференціальної ренти є праця на середніх і найкращих ділянках землі.

     Загальною умовою виникнення ренти є товарно-грошові  відносини. Наявність товару, грошей, ринкових відносин передбачає, що господарства, розташовані навіть на найгірших землях, можуть за рахунок реалізованої продукції не тільки відшкодувати виробничі затрати, а й одержати чистий дохід, без якого неможливе розширене відтворення. А це означає, що суспільна вартість сільськогосподарських товарів повинна визначатися не середніми, а найгіршими умовами виробництва. За цих умов індивідуальна вартість товарів, вироблених на середніх і найкращих ділянках, буде нижчою за суспільну вартість. Внаслідок цього господарства, що використовують середні і найкращі землі, одержують надлишковий продукт і надлишковий дохід, який і є диференціальною рентою. Отже, диференціальна рента — це різниця суспільної та індивідуальної вартості товарів, вироблених за середніх і найкращих умов господарювання. Розрізняють диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. Диференціальна рента /відображає економічні відносини в суспільстві щодо виробництва і використання надлишкового доходу, зумовленого різною родючістю землі та її неоднаковим розташуванням відносно ринків. Диференціальна рента II виникає в результаті нових продуктивніших капіталовкладень у землю, застосування досконаліших машин, технологій виробництва, а також меліорації, найкращого насіння, добрив тощо.[2, с. 56 – 60 ].

     Сучасний  стан аграрних відносин в Україні характерний тим, що стара система розподілу диференціальної ренти зруйнована, а нова поки що не є сформованою. Тому проблема рентних платежів законодавчо неврегульована.

     Абсолютна та монопольна рента. Ціна землі. Розглядаючи диференціальну ренту ми показали, що гірші землі диференціальної ренти не приносять. Між тим відомо, що землевласники навіть за найгірші землі беруть орендну плату, а держава стягує земельний податок. За рахунок чого користувач може робити ці платежі? Основою таких платежів є абсолютна рента, яка виступає як різниця між ринковою вартістю продукції і ціною виробництва.

     Звідки  береться абсолютна рента? Річ у  тім, що у виробництві продукції  сільського господарства беруть участь як людина, так і природа. Тому на затрачений капітал в землеробстві створюється більше додаткової вартості, при всіх інших рівних умовах, ніж в інших галузях народного господарства.

     Інакше  складаються конкурентні відносини  між промисловістю і сільським  господарством. Приватна власність  на землю певною мірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство. Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї) формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості і не на основі затрат праці на гірших земельних ділянках, а на основі індивідуальної вартості товару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляє в розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукцію землеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всі земельні ділянки, як кращі і середні, так і гірші. А якщо це буде продукція середньої або кращої ділянки, то тут буде і диференціальна рента. Причиною цього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилучення абсолютної ренти виступає орендна плата, податок на землю.[2, с. 69-70].

     Серед земель виділяються такі, що розташовані  у винятково сприятливих грунтово-кліматичних  умовах. Господарства, розташовані  в таких районах, завдяки виключним  умовам, створеними природою, мають можливість вирощувати рідкісні продукти (цитрусові, виноград, ін.). Попит на цю продукцію вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню. Такі ціни називають монопольними.

     У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського прибутку у вигляді надприбутку. Цей надлишок і є монопольною рентою, яка привласнюється власником землі. Джерелом існування такої ренти є доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. А джерелом названих доходів, як правило, є додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва. Користувачі такою землею сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого податку.