Накладення арешту на майно

 

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………	3
РОЗДІЛ І. ХАРАКТЕРИСТИКА НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА МАЙНО ЯК ЗАСОБУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ………….	6
1.1. Проблеми вдосконалення процесуальної дії «накладення арешту на майно»…………………………………………………………………………	6
1.2. Підстави  для арешту майна……………………………………………..	11
1.2. Позитивні  нововведення чинного КПК щодо  накладення арешту на майно………………………………………………………………………….	13
РОЗДІЛ ІІ. ПОРЯДОК  ПІДГОТОВКИ ТА РОЗГЛЯДУ КЛОПОТАНЬ ПРО  НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА МАЙНО,СКАСУВАННЯ АРЕШТУ МАЙНА...	16
2.1. Порядок здійснення  арешту майна…………………………………….	16
2.2. Запобіжний  захід під час слідства……………………………………..	18
2.3. Практичні  труднощі звільнення майна з-під  арешту, накладеного в рамках  кримінальної справи………………………………………………..	19
а) способи  та методи звільнення майна з-під  арешту, накладеного в рамках кримінальної справи…………………………………………………	20
б) практичний бік звільнення майна з-під арешту, накладеного в рамках кримінальної справи………………………………………………..	22
в) нові норми КПК щодо звільнення майна з-під арешту……………….	23
2.4. Процедурні питання надання правової допомоги в кримінальних справах у виді розшуку та забезпечення конфіскації майна……………..	25
ВИСНОВОК………………………………………………………………………..	26
Список використаних джерел……………………………………………………..	28

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми. Розшук, арешт та конфіскації майна на території іншої держави – це нова форма правової допомоги в кримінальних справах, яка постала на міжнародному рівні в останні роки ХХ ст. та покликана забезпечувати ефективне повернення доходів від злочинної діяльності, майна потерпілих осіб тощо.

Зіставлення положень Європейської конвенції про відмивання, виявлення, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, від 08.11.1990 р., Конвенції держав - учасниць СНД «Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» у редакції від 07.10.2002 р., Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією від 27.01.1999 р. із чинним кримінально-процесуальним законодавством України свідчить про відсутність в останньому механізмів реалізації такої форми правової допомоги в кримінальних справах, а самі лише підстави для її надання й отримання, які закріплені у відповідних міжнародно-правових документах, не забезпечують повною мірою потреби слідчо-судової практики. Тим більше, що за умовами абсолютної більшості міжнародних договорів, чинних у розглядуваній сфері правовідносин, під час виконання запитів іноземних держав про надання правової допомоги застосуванню підлягає кримінально-процесуальне законодавство тієї країни, якій адресовано запит.

Крім цього, як свідчить анкетування, проведене нами в межах  дисертаційного дослідження серед  слідчих працівників прокуратури, податкової міліції й органів  внутрішніх справ Херсонської та Кіровоградської областей, 68% респондентів визначають недосконалість норм чинного КПК України причиною складності вжиття заходів забезпечення конфіскації майна на території України.

Відтак, постає необхідність удосконалення правил здійснення розшуку  та забезпечення конфіскації майна в кримінально-процесуальному законодавстві України з метою належного правового регулювання порядку реалізації цього виду правової допомоги в механізмі співробітництва України з іншими державами в боротьбі зі злочинами.

Теоретично важливим і практично актуальним питанням міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального процесу свого часу приділяли увагу такі вчені як В.П. Даневський, П.Е. Казанський, Ф.Ф. Мартенс, М.В. Буроменський, Л.Н. Галенська, В.П. Зимін, А.С. Сизоненка, С.М. Стахівського, С.Г. Стеценка, В.М. Стратонова, В.Я. Тація, В.М. Тертишника, Л.Д. Удалової, О.Г. Халіуліна, В.П. Шибко, О.С. Юніна.

Однак щодо питання розшуку  та забезпечення конфіскації майна  в механізмі співробітництва  держав у боротьбі зі злочинами, то наукові дослідження із цієї проблематики мають вибірковий характер. Зокрема, за межами досліджень залишились питання про місце розшуку та забезпечення конфіскації майна в механізмі співробітництва держав у вказаній сфері, його принципи й міжнародно-правове регулювання, процесуальні особливості надання цього виду правової допомоги в кримінальних справах за участю органів досудового слідства України. Удосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства України, що регулюють міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинами, неможливе без поглибленого наукового дослідження вказаних питань.

Сукупність наведених  обставин створила передумови для віднесення нових наукових розробок зазначеної проблематики до актуальних та обумовила  вибір теми дослідження та визначення відповідних напрямів, що забезпечать їх належне теоретико-правове опрацювання.

Мета дослідження - на підставі аналізу теоретичних засад, чинного кримінально-процесуального законодавства обґрунтувати місце розшуку та забезпечення конфіскації майна в механізмі співробітництва держав у боротьбі зі злочинами.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

- уточнити визначення поняття, змісту, основних напрямів, форм та механізму співробітництва держав у боротьбі зі злочинами;

- схарактеризувати правову допомогу в кримінальних справах як один із напрямів співробітництва держав у боротьбі зі злочинами, та її основні види;

- опрацювати окремі процесуальні й процедурні питання запиту та надання органами досудового слідства України правової допомоги у виді розшуку та забезпечення конфіскації майна.

Об’єктом дослідження є нормативно врегульовані суспільні відносини, що виникають у ході розшуку та забезпечення конфіскації майна в механізмі співробітництва держав у боротьбі зі злочинами.

Предметом дослідження є діяльність органів досудового слідства України зі здійснення розшуку й забезпечення конфіскації майна в механізмі співробітництва держав у боротьбі зі злочинами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  І. ХАРАКТЕРИСТИКА НАКЛАДЕННЯ АРЕШТУ НА МАЙНО ЯК ЗАСОБУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

1.1. Проблеми вдосконалення процесуальної дії «накладення арешту на майно»

В юридичній  літературі досить часто обговорювалися та обговорюються питання, які стосуються підвищення ефективності проведення такої  процесуальної дії як накладення арешту на майно.

Аналіз поглядів науковців свідчить про різні  спектри їхнього дослідження. Намагання  одних зосередженні на визначення найбільш оптимального моменту, з якого можливе  накладення арешту на майно[11, с. 5]. Погляди  ж інших пов'язані з підвищенням якості професійного проведення даної процесуальної дії шляхом підвищення фахового рівня уповноважених осіб, які проводять накладення арешту на майно[12, с. 5]. Треті виступають за пошук нових джерел відшкодування завданої шкоди замість конфіскації майна[13, с. 140, 54]. Не зупиняючись на детальному аналізі наведених пропозицій, вважаю беззаперечними той факт, що запропоновані процесуалістами зміни в змозі підвищити ефективність діяльності органів дізнання і досудового слідства по відшкодуванню шкоди, заподіяної злочином.

Проте, не потрібно забувати, що накладення арешту на майно  є досить важливою процесуальною  дією, яка, як вже зазначалося в  даній роботі, нерідко пов'язана  з вторгненням в житло громадян, тим самим обмежуючи певні  конституційні права цих громадян. Виходячи зі змін, які останнім часом вносилися до кримінально-процесуального законодавства, можна говорити про те, що процесуальні дії, які пов'язані з обмеженням конституційного права громадян на недоторканність житла, проводяться за рішенням суду. У даному випадку, при накладенні арешту на майно, обмежується не тільки конституційне право громадян на недоторканність житла (стаття ЗО Конституції України), але і їх право володіти і розпоряджатися своєю власністю (стаття 41 Конституції України). Проте, діючий КПК не передбачає ні затвердження постанови для проведення арешту майна прокурором, ні відповідного рішення суду по цьому питанню. На мою думку, дана ситуація є досить серйозною прогалиною діючого законодавства, яка прямо порушує конституційні права громадян.

Цілком погоджуюся з думкою Р. В. Корякіна про те, що накладення арешту на майно, яке знаходиться  в житлі громадян, повинно здійснюватися  за рішенням суду[15, с. 104]. У свою чергу, підставою для винесення цього  рішення повинна бути постанова органу дізнання чи слідчого. Що стосується узгодження названого документа з прокурором (по аначогії з пред'явленням про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту), то воно, можливо, є зайвим, зважаючи на неприпустимість подвійності процесуального порядку здійснення даної процесуальної дії. Необхідність отримання згоди прокурора при взятті особи під варту, на ній погляд, обґрунтовується реалізацією принципу змагальності. Так, в особі прокурора формується сторона обвинувачення, яка в подальшому відстоює перед судом необхідність обрання цього запобіжного заходу. Разом із стороною обвинувачення в судовому засіданні по розгляду питання про застосування до підозрюваного (обвинуваченого) як запобіжного заходу «взяття під варту», законом передбачено також участь захисника[2, ст. 165-2]. Дане положення свідчить про надання права сторонам відстоювати свою позицію з даного питання. їхня «змагальна» рівність реалізується шляхом надання доказів і доведенні перед судом своїх поглядів, що і утворює змагальний процес при вирішення питання про взяття особи під варту, на дотриманні якого наполягає Верховний Суд України[14].

Що ж до порядку  ухвалення рішення про накладення арешту на майно (так само як і проведення обшуку в житлі або іншому володінні особи (ст. 177 КПК), примусової виїмки з житла (ст. 178 КПК), проведення огляду місця події в житлі (ст. 190 КПК), то обґрунтувати необхідність узгодження даних процесуальних дії слідчого з прокурором, з позиції принципу змагальності - важко. Адже при ухваленні вказаних рішень судом, сторона захисту участі не приймає.

Суперечливою  також є спроба обґрунтування  необхідності узгодження з прокурором зазначених рішень і за реалізації функції прокурорського нагляду  за законністю дій органів дізнання та досудового слідства. Аналіз положень Закону України «Про  прокуратуру» дозволяє зробити висновок про те, що об'єктом закріплених в ньому дій прокурорського реагування, є виявлення випадків порушення законності при проведенні дізнання і досудового слідства. Інакше кажучи, наведена функція реалізується шляхом своєчасного реагування на вже існуючі порушення та вжиття щодо них заходів для якнайшвидшого їх усунення[15, с. 105]. Разом з тим, для республік колишнього СРСР традиційним поняттям прокурорського нагляду охоплювалися і контрольні функції, що полягають в перевірці, постійному спостереженні в цілях перевірки або нагляду. У свою чергу, зміст саме контрольних функцій, що реалізовуються під мотивом створення додаткових гарантій від необгрунтованого обмеження законних прав та інтересів громадян з боку посадовців, що здійснюють провадження у кримінальній справі, і визначали право прокурора давати санкцію на взяття особи під варту, проведення обшуку тощо[ 15, с. 105-106].

Реали ж сьогодення такі, що досудове слідство і дізнання як форми попереднього розслідування, знаходяться в полі зору не тільки прокурорського нагляду, але і судового контролю[6, с. 33].

На наш погляд, необхідно зрозуміти, що судовий  контроль не є конкурентом прокурорського нагляду, і не виключає останнього. Відповідно до завдань чинного законодавства, судовий контроль і прокурорський нагляд здійснюються з метою реалізації принципу законності, вони повинні діяти узгоджено, взаємно доповнюючи один одного. Проте, слід також усвідомлювати і неприпустимість необгрунтованого дублювання контрольних та наглядових функцій. Життєві реалії, в яких функціонує правоохоронна система, підказують, що існуюче законодавче закріплення місця і ролі прокурорського нагляду над органами досудового розслідування, може бути відрегульовано і без обмеження законних прав та інтересів громадян. Як справедливо зазначив професор Чиркін В. Е., «прокурорський нагляд повинен розглядатися в якості «складової частини, розподіленої у основних (фундаментальних) гілках влади, контрольній функції»[17, с. 52].

Подібні зміни, в першу чергу, повинні стосуватися  інституту узгодження з прокурором згаданої вище діяльності слідчого та органів дізнання. Переконаний, що побідні  узгодження, щонайменше, не підвищать  можливостей швидкого і повного  розкриття та розслідування злочинів, а по-великому рахунком вони будуть суперечити положенням кримінально-процесуального закону. Зокрема, частина 1 статті 114 КПК зазначає, що «всі рішення про проведення і провадження слідчих дій, слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено отримання згоди судді або прокурора». Є очевидним, що отримання згоди одночасно і від прокурора, і від судді, законом не передбачено. Що ж стосується повноважень прокурора по здійсненню нагляду за діяльністю органів дізнання і досудового слідства, то із змісту статті 227 КПК випливає, що його згода необхідна лише на постанову слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також продовження терміну тримання обвинуваченого під вартою (п.7-1). Інших випадків узгодження постанови слідчого з прокурором дана норма кримінально-процесуального закону не передбачає.