Україна – багатогалузевий народногосподарський комплекс, його структура та основні галузі спеціалізації

Вступ 

       Народногосподарський  комплекс України охоплює всі  ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на всій території.

       Народногосподарський  комплекс України протягом останнього десятиріччя ХХ ст. перебував у  стані затяжної економічної кризи. Серед причин цього є й те, що він був частиною так званого  єдиного народногосподарського  комплексу колишнього СРСР, сформованого свого часу не на ринкових, а на соціалістичних господарських відносинах. Багато виробництв, що знаходяться на території України, мають неповний цикл, а зв’язки  з підприємствами, які залишилися поза Україною і є ланками єдиного  виробничого процесу, часто розірвані  й втрачені. Господарство України  здебільшого розвивалося екстенсивним шляхом. Це означає, що збільшення обсягів  виробництва досягалося за рахунок  кількісного приросту виробничої бази, а не якісного переоснащення її.

       На  даний час існуюча багатоланкова  структура управління вугільною  промисловістю не виправдовує себе. Галузь втратила керованість і зазнала  великих втрат внаслідок недосконалості цієї структури. Крім цього, кам’яновугільна  галузь дуже капіталоємна. Зокрема, Донбаське вугілля через складні гірничо-геологічні умови досить дороге, тим більше, що підприємства давно не реконструювалися. Багато проблем виникає у нашій країні із забезпеченням народного господарства вуглеводневими ресурсами власного видобутку з урахуванням збереження навколишнього середовища та вирішення соціальних питань, адже забезпечення ресурсами нафти і газу – основа енергетичної безпеки країни. Не приділено серйозної уваги формуванню ринкової інфраструктури агропромислового комплексу. АПК, як галузь з сезонним циклом виробництва й реалізації продукції, без сучасного ефективного середньо- й довгострокового кредитування просто не має перспективи. Неабияк впливає на фінансові результати господарств нерозвинутість у цілому аграрного ринку та відсутність чіткої стратегії розвитку сільського господарства, яка б спрямовувалась на формування справді ринкового середовища в АПК. У харчовій промисловості є низка нерозв’язаних проблем. Найболючіша – неповне завантаження потужностей. Населення України дедалі більше надає перевагу продуктам вітчизняного виробництва, які вигідно відрізняються своїми споживчими і смаковими якостями та виготовлені на натуральній основі. 

   Україна – багатогалузевий народногосподарський комплекс, його структура та основні галузі спеціалізації.

       Проблеми  виховання, формування духовно-моральних  якостей особистості, її соціалізації в суспільстві завжди були і залишаються  одними з головних у виборі поступу  суспільства. Складною проблемою залишається  питання освітньої галузі. Як відомо, сотні тисяч наших спеціалістів з вищою освітою виїжджають за кордон у найрозвиненіші країни світу (США, Канаду, Німеччину, Ізраїль, Англію, Іспанію, Італію) і там, коли можна так сказати, або повноцінно „продають” свої знання, які отримали в Україні, або ж „закопують” цю вищу освіту, миючи в ресторанах посуд чи прибираючи квартири іноземців. Оновлення змісту освіти вимагає створення сучасних засобів навчання, побудованих на новій елементній базі, з широким використанням комп’ютерної техніки та інформаційно-комунікативних технологій.

       Також причиною більшості сучасних гострих  проблем вітчизняної економіки  є неуважне ставлення до питань створення  і захисту конкурентного середовища у відповідних сферах.

       На  народногосподарський комплекс України  має великий вплив рівень розвитку продуктивних сил. Адже, від рівня  розвитку продуктивних сил – факторів, які забезпечують потреби людей, створюють матеріальні й духовні  блага і визначають зростання  продуктивності суспільної праці, - залежать виробництво товарів та послуг, їх якість, оплата праці.   

         Тому народногосподарський комплекс  України і його галузі потребують  компетентного втручання та визначення  перспективних завдань їх розвитку. 

       Напрям, динаміка, склад і структура господарства України зумовлювались значною  мірою її політичним статусом. Він  характеризувався тим, що Україна в  основному не мала своєї повноцінної  державності. У ті короткі періоди, коли ця державність формувалася (Хмельниччина, УНР), не було змоги організувати господарське життя, виходячи з національних інтересів  українського народу. Крім того, Україна  у більшості випадків була поділена між сусідніми державами. У різний час це були Польща, Росія, Литва, Австрія, Туреччина та ін.

       Територія України першою серед просторів  Східної, Центральної і Північної  Європи була втягнута у міжнародний  поділ праці у середині першого  тисячоліття до Христа (грецькі поліси на чорноморсько-азовському узбережжі). У ті часи все населення тяжіло до передової елліністичної культури, в т.ч. і економічної: вирощування  товарного зерна, торгово-зернова  спеціалізація, заморська торгівля, судноплавство тощо. Тобто з самого початку Україна була економічно орієнтована на південь. У пізніші  часи ця орієнтація змінилася на західну  і східну. Але основна господарська діяльність – сільськогосподарське виробництво і відповідно матеріальна  і духовна культура залишились, і  розвивались упродовж багатьох віків, незважаючи на усі політичні складнощі.

       Динаміка  господарювання України у минулому була синхронним відображенням (суміщення  за часом) розвитку господарських структур тих країн, до складу яких входила  її територія. Це означає, що внаслідок  поділу території між різними  державами господарство України  тривалий час функціонувало асинхронно (принаймні до 1945 р.).

       „Возз’єднана” Україна у повоєнні роки майже повністю копіювала динаміку господарства СРСР, а довготривалий період економічного застою (від 60-х років) в останній імперії світу повністю відобразився у такому ж застої в Україні. Окремі злети в господарському розвитку України пояснюються тим, що її активно залучали до розв’язання всесоюзних програм – передусім продовольчої, енергетичної, мілітарної. Саме цим можна пояснити створення тут всеімперської житниці, першої вугільно-металургійної бази і великої бази важкого машинобудування. 

       Однак у динаміці господарства республіки були і свої особливості. В роки криз, застою, економічних депресій в колишньому СРСР ці явища в Україні відображались  у більш гострій формі. Це проявилось у глибшому, ніж у імперії в  цілому, руйнуванні продуктивних сил. Класичним прикладом може бути „перебудова” сільськогосподарського виробництва на засадах колективізації (1929 р.), що призвело до повної деградації економіки України уже у 1933 р.

       В економіці України завжди панував  іноземний капітал, особливо у галузях  промисловості й транспорту. Так, розвиток нафтовидобувної промисловості  Передкарпаття у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття контролювався французьким, англійським, американським та єврейським капіталом. У вугільно-металургійному Донбасі-Придніпров’ї теж панував іноземний капітал (70% видобутку кам’яного вугілля, 80% видобутку залізних руд, 90% випуску  коксу, 60% гірничорудного виробництва). Під контролем цього капіталу знаходилось і залізничне будівництво  на сході України. Аналогічна картина  склалася і в радянський час. Тільки тепер іноземним був всесоюзний капітал, інвестований центральними міністерствами, з тою лише поправкою, що левова його частка створювалась в Україні, але  присвоювалась і перерозподілялась  так званим центром.

       Імперії завжди вносили дезорганізацію в  господарство України, що проявлялось  у посиленому руйнуванні попереднього економічного укладу. Зокрема, королівська  Польща, зайнявши Україну після Люблінської  унії (1569 р.), максимально знищила  хоч не високорозвинене, проте відносно добре організоване тут міське і  сільське господарство. Велика економічна, а не лише політична руїна спостерігалась в Україні після російсько-польського „вічного миру” (1686 р.). Австрія, окупувавши Галичину, Буковину і частково Волинь у другій половині XVIII ст., майже дощенту ліквідувала непогано розвинені тут ремесла. Тільки після революції у Європі – „весни народів” (1848-1849 рр.) поступово почала розвиватися промисловість на капіталістичних засадах.

       Унаслідок розвитку первинних секторів структура  господарства України мала колоніальну  односторонню сировинно-продовольчу  орієнтацію. У результаті особливостей колоніального положення України  її господарство було економічно, соціально  та екологічно малоефективним.

       Стан  постійної руїни – це ознака, притаманна розвитку господарства України  в усі періоди її перебування  під окупаційною владою держав-сусідів.  

       Галузь  – сукупність підприємств, установ  і закладів, що виробляють однорідну  продукцію чи надають однорідні  послуги, які задовольняють потреби  населення. На галузеву структуру економіки  України впливають різні економічні та природні чинники, в тому числі  наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання (занепаду) виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність  реалізації досягнень науки й  техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція. Розрізняють  галузі виробничої сфери (виробництво  матеріальних цінностей) і галузі невиробничої сфери (задоволення різноманітних  соціальних і духовних запитів людей).

       Виробнича сфера народного господарства України  надзвичайно складна. Вона включає: промисловість, будівництво, сільське господарство, лісове господарство, транспорт  і зв’язок, торгівлю, громадське харчування, матеріальне-технічне постачання, заготівлю  та збут. Кожна з цих великих  галузей (секторів) народного господарства однаково важлива для його розвитку, структури та функціонування.

       Саме  у виробничій сфері продукуються засоби виробництва (сировина, паливо, енергія, машини, будівельні матеріали, споруджуються підприємства,  прокладаються  шляхи  сполучення   тощо),  на  що  припадає  близько   64%

вартості  усієї продукції. На предмети споживання (продовольство, одяг, взуття, меблі, легкові  автомобілі, побутова радіоапаратура, електроприлади і т.д.) – 36%. Таким  чином, економічна структура виробництва  України є дуже однобокою і  потребує корінної перебудови, спрямованої  на збільшення виробництва предметів  споживання.

       Промисловість є провідною галуззю господарства України. В її складі виділяють видобувні  й обробні галузі. Видобувна промисловість  займається видобутком різних видів  палива і сировини з надр Землі, тому її розвиток і поширення залежать від розміщення і запасів корисних копалин. До обробної промисловості  відносяться галузі, які займаються обробкою чи переробкою сировини й  напівфабрикатів. У 2003 р. промисловістю  України вироблено продукції  на 220,6 млрд. грн., у тому числі видобувною промисловістю – на 21,9 млрд. грн., обробною промисловістю – на 171,6 млрд. грн.

       На  промисловість припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення, зайнятого  в народному господарству. Однак  більшість основних виробничих фондів фізично зношено: у промисловості  загалом на 49%, металургійному комплексу  – на 61%, машинобудуванні – на 47%, хімічній та нафтохімічній –  на 56%.

       У галузевій структурі промисловості  України провідне місце традиційно займає важка промисловість (73,7% у 2000 р.), її значне переважання над виробництвом товарів народного споживання постійно призводило до проблем із забезпечення населення продукцією легкої і харчової промисловості. Так, за 1991-2000 рр. частка електроенергетики у загальному обсязі промислового виробництва зросла з 3,2 до 12,1%, паливної промисловості  – з 5,7 до 10,1%, чорної металургії –  з 11 до 27,4%, кольорової – з 1,1 до 2,4%, хімічної і нафтохімічної – з 5,5 до 5,9%, в  той час, як частка галузей, що задовольняють  кінцевий попит населення, скоротилась: легкої – з 10,8 до 1,6%, харчової – з 18,6 до 16,8%.

       Базовим у економіці країни є паливно-енергетичний комплекс. У структурі видобутку  палива в Україні майже 75% припадає на вугілля, 5% займає нафта, а 19% - газ. Запаси кам’яного і бурого вугілля оцінюються у           76 млрд. т. У Донбасі зосереджено 98% кам’яного  вугілля, у Львівсько-Волинському  басейні – 2%. Сучасний обсяг видобутку  власної нафти сягає 8-10% загальних  потреб України, а ще 40-43 млн. т нафти  доводиться щорічно імпортувати, газом  Україна забезпечена на 17-20%. Найбільшим за видобутком є Дніпровсько-Донецький  район (родовища нафти – Зачепилівське, Глинсько-Розбишівське, Качанівське, Леляківське, Анастасіївське; газу – Шебелинське, Єфремівське, Хрестищенське та інші).

       Також важливою галуззю важкої промисловості  є чорна металургія. Загальні запаси залізних руд України оцінюються у 27,4 млрд. т, що становить 22% розвіданих запасів у країнах СНД. Основна  маса залізних руд зосереджена в 48 родовищах, сконцентрованих у Криворізько-Кременчуцькому й Білозерсько-Конському басейнах і на сході Криму та у Приазовському залізорудному басейні. Сучасний стан металургійного комплексу України характеризується технологічним відставанням у порівнянні з розвинутими країнами Європи та світу. Структура металопродукції недосконала, низька частка тонкого листа бляхи, прокату з покриттям, гнутих профілів. Тому галузь потребує проведення модернізації та технічної перебудови виробництва. Порівняно з чорною менше розвинена в Україні кольорова металургія, що пов’язано насамперед з відсутністю розвіданих сировинних ресурсів.