Історична типологія культури

    Історична типологія культури.  

    План

    1. Концепції культурно-історичного процесу

    2. Характерні риси історичного типу культури

    4. Історичний розвиток світової культури

    3. Культурно-історична періодизація за рівнем духовного сприйняття світу 
 

    Історична типологія культури – класифікація культур по  типу  та визначення місця конкретної культури в культурно-історичному процесі. Продуктивним дослідницьким методом у цьому питанні вважається поєднання діахронного і синхронного підходів. Діахронний підхід  - аналітичне дослідження культури на основі вивчення та порівняння різних явищ,  процесів, рис, зокрема, їх перебігу у часі. Синхронний підхід - система класифікації повторюваних культурних рис, притаманних конкретній культурі  як унікальній моделі або комплексу елементів.

      Різні концепції культурно-історичного  процесу можуть обиратися в  якості  методологічної основи  класифікації культур за історичним  типом. Йдеться, зокрема, про 

    1) еволюційні концепції: 

    а) еволюціонізм ХХ ст.;

    б) концепція універсальної еволюції Л.Уайта, Г.Чайлда;

    в) концепція мультилінійної еволюції Дж. Стюарда;

    г) концепція специфічної еволюції М.Салінса, Е. Сервіса),

    2) формаційний підхід;

    3)циклічний  або цивілізаційний підхід.

      Кожен із зазначених підходів має  свої особливості.

    Представники класичного еволюціонізму ХIХ  століття,  прагнули виокремити всезагальні, універсальні у своїй основі, стадії розвитку культури (Г.Морган, Г.Спенсер, Е.Тайлор і ін.).

      Концепція універсальної, загальної еволюції уможливлювала з’ясувати основні закономірності  культурно-історичного процесу, його загальну тенденцію розвитку, розвитку основних культурних форм, підсистем, векторів культури.

    Концепція специфічної еволюції (вивчення локальних культур у діахронному аспекті) увиразнила конкретні культури, доповнила універсальну концепцію.   

      В марксистській ( радянській) традиції  набув поширення формаційний підхід як ще один із варіантів досліджень у діахронному аспекті. Суспільно-економічна формація розглядалася як тип суспільства, а в основу покладався - певний спосіб виробництва, який змінювався історично, визначаючи логіку та сходинки  прогресивного поступу людства – від первіснообщинного ладу через рабовласницький, феодалізм, капіталізм, соціалізм аж до комунізму.

    Цивілізаційний  підхід демонструє свій варіант класифікації культур за історичним типом. Поняття „культура”  і „цивілізація” не є тотожними, але взаємопов’язані, бо цивілізація – певний рівень розвитку культури, а також – певний тип культури з  характерними рисами.

    У контексті стратегій національного вибору України, пошуків самоідентифікації в глобалізованому світі, варто згадати ще один, нині  призабутий,  варіант типології, але може викликати інтерес з погляду теоретичного осмислення українського культурно-історичного феномена. Йдеться про теорію елементів К.Шмітта („Земля і море”,1942), у якій на основі просторової диссиметрії, зокрема, відмінностей культурогенезу континентального та морського, виокремлюються два  протилежні за сутнісними ознаками типи цивілізацій - таласократія і телурократія.

      Таласократія - уособлення морської  могутності (вода, текучість, демократія), характерним є кочівництво (особливо  морське), торгівля, дух індивідуального  підприємництва, рухливість етичних  та юридичних норм. Цивілізації  цього типу швидко розвиваються і легко міняють зовнішні культурні ознаки.

      Телурократія – втілення сухопутної  могутності (суша, постійність, ідеократія), характерним є пов’язаність із  фіксованим простором, стійкістю  його якісних орієнтацій і  характеристик. Ознаками цього  типу цивілізацій є осілість, консерватизм, закостенілість, наявність могутнього впливу ідеології, репресивність колективістської етики тощо.

    На  межі тисячоліть Україна здійснює свій вибір у цивілізаційних координатах  таласократія — телурократія. Україна  – „геополітичне  серце” Європи, а здійснення вибору  на користь таласократичної культури – це відновлення  історичної справедливості. Адже культура Київської Русі – таласократична, бо визначається глибинними архетипами ( індивідуалізму, працелюбства, індивідуальних цінностей, рухливості етичних і юридичних норм тощо), що  принципово не співпадала з нав’язаною російською культурою телурократії. В часи кризи Київська Русь через нерішучість і недалекоглядність своєї еліти поплатилася століттями рабства.  

     Характерні  риси історичного типу культури:

     1. Спосіб створення матеріальних  цінностей;

     2. Відношення до природи

     3. Неписані правила поведінки;

     4. Самоусвідомлення і само ідентифікація;

     5. Світогляд;

     6. Сприйняття інших народів;

     7. Суспільна форма організації  індивідів.

     Зазначимо, що В процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як: 

     1. спосіб освоєння світу,

     2. світобачення, 

     3. форми соціальної організації,  то історичний розвиток світової  культури буде поділятися на  культуру первісного, ранньокласового  (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства.

     Первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву спільну рису - це були аграрні культури. Існувала "пара": фізична сила людини - природа. Але в самій "парі" проходили процеси накопичення інформації про світ і саму людину, що переводили аграрну культуру з одного рівня на інший, її сходження було пов'язане з переходом до більш продуктивних засобів виробництва. На основі їх класифікації К. Томпсон ввів поняття трьох віків: кам'яного, бронзового, залізного.

     З першою спробою цілеспрямованого вирощування  сільськогосподарських культур  розпочинається найбільш довготривалий  історичний етап - етап аграрної культури. Радіовуглецевий аналіз предметів із стоянок первісних людей (залишків матеріальної культури) свідчить, що це сталося більш як сім тисяч років тому. Перехід до землеробства поклав початок суспільному багатству, осідлому способу життя. Ранньоземлеробські спільноти стали соціальною базою перших цивілізацій. Пам'ятки цього географічного району (VI тис. до Р.Х.) свідчать про високий рівень аграрної культури.

     Наступний етап у розвитку аграрної культури пов'язаний з формуванням перших ранньокласових держав. Найдавніша світова  цивілізація Єгипту зародилась в  Північно-Східній Африці. "Даром Нілу" називали Єгипет у сиву давнину, так його називав і Геродот. В цей період розвивається садівництво, городництво, виноградарство, окультурюється бджільництво. Зерно (ячмінь, пшениця) - головне багатство аграрної культури Єгипту. В період Середнього Царства (2200-1800 рр. до Р.Х.) використовуються предмети із бронзи, розробляються поклади міді на Сінаї, золота - в Північній Нубії. В епоху Нового Царства (1580-1085 рр. до Р.Х.) Єгипет займає провідне становище в Східному Середземномор'ї. В країну ввозиться велика кількість сировини, худоби, золота, полонених. В VII - VI ст. до Р.Х. повсюдно застосовуються предмети праці, виготовлені із заліза. На цей час припадає винайдення шадуфа (важіль, журавель біля криниці), способів муміфікації, вироблення скла.

     До  сьогодні вчені світу  ведуть дискусії щодо джерел Єгипетської культури. Знайдена в кінці XIX ст. доісторична культура на території Верхнього Єгипту, котра не була схожою на культуру Царських династій, породила теорії позаземного походження Єгипетської цивілізації.

     Пізніше виникають культури давніх цивілізацій Африки, Південної Аравії, Месопотамії, Малої Азії, Ірану, Закавказзя, скіфів, Середньої Азії та інші. Вони існували в період з III тисячоліття до Р.Х. до IV ст. нашого часу. Несхожі між собою, рознесені в часі і просторі, але всі вони мали єдину спільну рису - це були цивілізації аграрних культур.

     Період  культурного розвитку Західної Європи (V-ХІV ст.) поділяють на три частини: раннє, класичне, пізнє середньовіччя.

     Середньовічна культура, як і первісна та ранньокласова, за своєю формою була аграрною.

     Зародження  буржуазних відносин в італійських  містах в першій половині XV ст., наукова  революція XVII ст., переростання ремесла  у мануфактуру започаткували  глибинні зміни в житті тогочасного  суспільства. Відбувся перехід від аграрної культури до технічної.

     Структуризація (групування) відбувається не за типом  і значущістю продукту (аграрна культура, технічна культура), а за способом привласнення та виробництва (виробництво як технічний  термін: машини та їх види за енергетичними  параметрами).

     Наукові дослідження культури, що розпочалися в епоху Відродження і продовжувалися в епоху Нового часу, в основу яких покладений розподіл матеріальних благ, носили пошуково-гіпотезний характер. Зокрема, Ж.Кондорсе, розглядаючи генезурівнів господарської діяльності, виділяв культуру полювання, рибальства, землеробства. А.Фергюсон ділить весь історично-культурний період на дикість - варварство -цивілізацію.

     У вивченні еволюційного розвитку Землі  на основі археологічних досліджень використовують геологічну періодизацію. 

     Ери історичного розвитку Землі

     

     Виникнення  людини припадає на кайнозойську еру. Дослідження цього періоду дозволяє виділити визначальні детермінанти, що забезпечили подальший розвиток такого унікального явища природи, як людина та її культура.

     Нові  знання в галузі фундаментальних наук кінця XX ст. стимулювали увагу дослідників до проблеми культурно-історичної періодизації за рівнем духовного сприйняття світу. Науковий пошук тут в основному зосереджений на культурних закономірностях переходу соціальних спільнот від однієї системи світосприйняття до іншої. Однак автори досліджень не враховують однієї важливої особливості проблеми. Перехід до монотеїстичного світогляду відбувся в межах окремих народів, регіонів, а не всього людства. Політеїстичний світогляд трансформувався в монотеїстичний як за змістом, так і за формою на рівні уявлень конкретного індивіда, групи. На рівні всієї людської спільноти монотеїзм Проявляється лише в одному - визнанні Творця. Сьогодні людська спільнота Землі сповідує сотні різних релігій і є такою ж "язичницькою", як і дві тисячі років тому.

     З одного боку формування загальнолюдських цінностей вимагає монотеїстичного  світосприйняття (в широкому розумінні), а з іншого -соціально-історичні  протиріччя уже між сучасними "племенами" (читай державами) не адекватні рівню загальнолюдських потреб. Отже, періодизація культурно-історичного процесу, що ґрунтується на хронології духовних начал, може бути найбільш плідною при вивченні окремих галузей людської культури, особливостей її змісту і форми, розповсюдження серед народів - сусідів тощо.

     Як  зазначалось вище, Визначальним елементом культури є людина, яка одночасно виступає її суб'єктом і об'єктом. Зрозуміло, що сукупність Створеного людиною (матеріальні і духовні цінності) в різні історичні часи була різною як за формою, так і за змістом. Суспільні науки, враховуючи цю обставину, виділили певні особливості розвитку соціокультурного поля в різні історичні періоди.

     Насамперед, з поступальним розвитком людства  формувався певний культурно-історичний тип людини, якому був притаманний свій тип культури. Слід звернути увагу на те, що питання первинності чи вторинності в системі людина - культура є некоректним. Первинними є одночасно і культура, і людина. Культура існує постільки, поскільки існує людина, а людина самореалізується в полі культури. Самореалізація людини протягом тривалого історичного періоду веде до формування певного стилю як форми цієї самореалізації. Тому історична типологія культури через її основні стилі (романський, готичний, бароко, класицизм) дозволяє прослідкувати і зафіксувати культурно-історичні періоди на рівні їх прогресивного значення в історії людства.

     Нові  знання в галузі фундаментальних  наук кінця XX ст. стимулювали увагу  дослідників до проблеми культурно-історичної періодизації за рівнем духовного сприйняття світу. Науковий пошук тут в основному зосереджений на культурних закономірностях переходу соціальних спільнот від однієї системи світосприйняття до іншої. Однак автори досліджень не враховують однієї важливої особливості проблеми. Перехід до монотеїстичного світогляду відбувся в межах окремих народів, регіонів, а не всього людства. Політеїстичний світогляд трансформувався в монотеїстичний як за змістом, так і за формою на рівні уявлень конкретного індивіда, групи. На рівні всієї людської спільноти монотеїзм Проявляється лише в одному - визнанні Творця. Сьогодні людська спільнота Землі сповідує сотні різних релігій і є такою ж "язичницькою", як і дві тисячі років тому.