Ім'я

Основою для у творення українських прізвищ, стали українські чоловічі імена. Рідше прізвища виникали від жіночих імен. Найпродуктивнішою  основою виявилося ім'я Марія. Від нього утворилось 36 прізвищ. Це свідчить про те, що воно було найпоширенішим жіночим українським іменем. Прізвище утворилось від жіночих імен становлять серед виділених прізвищ 6%. Адже нащадки одержували прізвисько. Згодом прізвище від імені батька чи діда. І тільки в окремих випадках, коли батько помер, чи виїхав, був невідомий, або коли дружина перевищувала чоловіка як індивідуальність і несла весь тягар на своїх плечах, діти одержували прізвище від імені матері. Те ж саме стосується походження прізвищ, утворених від назви матері по чоловікові Платиха, Павлина.

Шлях до прізвища різні  народи приймали по - різному. У східних  слов'ян. Це був стихійний пошук  такого найменування, яке б позначало  і сім'ю як єдине ціле, і належність кожного її члена до цього цілого, і найменування кожного члена сім'ї зокрема.Прізвиська, особливо давні, містять багато цікавого: тут і давно застарілі слова, й буйна фантазія авторів, і спостережливість, і вміння виділити в людині такі риси, які одразу характеризують і того, кому дається прізвище.

 

Прізвисько

Прізвисько (вуличне прізвище, кличка) — вид антропоніма: неофіційне особове іменування, яким середовище індивідуалізує або характеризує особу.

В українській мові термін прізвисько фіксується з 14 століття.

Здавна на Україні  поруч з іменами і прізвищами були поширені вуличні прізвиська. Окрім даного від народження імені, прізвиська мали і сивочубий козарлюга, і малюк-безштанько. У 1886 році харківська губернська управа склала бланки для подвірного опису, у яких була графа, де записувались прізвиська та причини їх виникнення. Розповідали, як під час чергового перепису населення повітові чини заходили у селянські двори і занотовували прізвища. Деякі селяни (хто через лінькуватість, хто заради жарту) називали імена, а на запитання про прізвище лише знизували плечима. Переписувачі не довго ламали голову над тим, як звітувати перед начальством. Якщо у дворі було брудно, то господаря записували Дришлею, якщо хазяїн похропував у прохолодку на ряднині поза хатою, то його нагороджували прізвищем Тягни рядно, якщо помічали великий віз під навісом, то голова сім’ї і його дружина ставали Чумаками. Дітей, правда, могли прозивати, а через деякий час і записували Чумаченьками. І понині ці прізвища гуляють українськими селами, а прізвисько “чумак” одержують і неспокійні торговці, і тягаки, і неохаї.

Присліпа, Штиря, Харман, Сторчак, Підвечеря, Кабанець, Корж, Горб, Шмат, Шкода – ці та сотні подібних прізвищ значилися у списках  куренів Запорозької Січі. Але  вони напевно не були справжніми. Козаки не шукали слави у гучному імені. Хоч не красне прізвисько, проте власне. Важливіше було залишити після себе добрі справи. Більше того, часто зміни, навпаки, радували. Нове ім’я – нова доля. Адже серед запорожців було чимало втікачів, тих, кто прагнув швидше викреслити із пам’яті своє минуле. Загубившись у пониззі Дніпра, вони надовго, якщо не назавжди, розлучалися зі старими іменами. Від урядових осіб до Січі надходили різноманітні запити про втікачів. Але кошовий отаман незмінно надсилав одну й ту саму відповідь: у списках такого немає.

Відомого фаворита Катерини ІІ Григорія Потьомкіна в народі називали Катериничем. Та в нього було ще одне прізвисько, яким його нагородили козаки. Січовики нарекли Потьомкіна Грицьком Нечосою за те, що, як свідчать перекази, він носив довговолосу перуку і рідко коли її розчісував. Козак не зволікав, коли звучав заклик збиратися у похід. Його ніщо не могло втримати вдома. Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка. Ще б пак! Адже, якщо хтось виявить легкодухість або затягне побачення з коханою, ніякого суду не потрібно – мало того, що називатимуть гніздюком, сиднем, полежаєм, тюхтієм, так ще й приліплять таке прізвисько, що соромно буде людям у вічі дивитися. Зате хоробрих у бою і вірних у товариськості нагороджували звучними прізвиськами, котрі багато до чого зобов’язували.

Одна голова, та десять язиків у козацького дотепника. Нагородження прізвиськом у січовиків було своєрідним іспитом для новачків. Як повинен був почуватися молодий  козак, коли його називали, скажімо, Стріляй-Бабою  або Завий-Вовком? Комусь такі прізвиська здавалися образливими, і вони навіть кидалися з кулаками на товаришів. Таких не поважали. Але більшість козаків все ж витримували характер. Сказано на глум, а ти бери собі на ум, а ти бери собі на ум. Той, з кого кепкували спокійно ставився до витівок козацького гурту, розуміючи, що придумування прізвиськ – то своєрідна розумова забава для козаків. Він міг лише кинути: „каже чорт-зна що, аби даремно пара з рота не йшла”.

З тих часів вільного козацького товариства пішли гуляти Україною веселі прізвища і прізвиська. Сьогодні, дивись, та й зустрінеш і Паливоду, і Самодригу, і Жуйбатька, і Півторадня, і Бабородича, і Пужайчереду. Трапляються і такі: Нетудихата, Небиймуха, Попсуйшапка, Валяйбаба, Заплюйсвічка, Золотопуп, Покипотелеця. Поряд з іменами і прізвищами у селах продовжували звучати найрізноманітніші прізвиська. Якщо спитаєш про когось, трохи знайомого, то можеш почути у відповідь: „А по-вуличному не знаєте, як звуть?”

Багато сільських прізвиськ  давали за ремеслом – Коваль, Гончар, Тесля, Швець. Дітей майстра в цьому випадку кликали: Коваленки, Гончаренки, Тесленки. Дружина могла носити інше прізвисько. Зустрічались і незвичайні заняття, що відобразилися спочатку в прізвиськах, а потім і прізвищах – Давибаран, Сушириба, Козолуп, Кишкодеря.

  Кожна людина в сільській громаді – на очах у всіх, кожного по-своєму обдаровували природа та сімейне виховання, кожен мав рису, що відрізняла його від інших. Все це, звичайно, і місце в громаді визначало, і відбивалося у прізвиськах. Теліпайло, Говоруха, Тарабар, Чмихало, Зачепило, Острогляд, Дурноляп, Перевертун, Хандрига, Забігайло – влучне народне слово приклеювалося міцно, передавалося з роду в рід, нерідко втрачаючи свої початкові значення та зміст.

 

Класифікація прізвиськ 

Як зазначає Павло Чучка, прізвисько — найчисельніший, найрізноманітніший і наймінливіший клас антропонімів.

Найбільший розряд становлять прізвиська, що характеризують людину за її особистими зовнішніми чи внутрішніми  рисами (Головач, Переверникишка).

Крім фізичних і психічних ознак, мотивом для появи прізвиськ часто є рід діяльності, особливості мови чи мовлення, різні вчинки, територіальна чи етнічна характеристика особи, її соціальне становище (Перевізник, Притулинда, Француз). До цієї групи належить і більшість так званих шкільних чи учнівськ прізвиськ.

На відміну від прізвищ, прізвиська цього розряду зберігають лексичне значення та емоційний відтінок, чим близькі до язичницьких імен наших предків. Майже всі вони однопоколінні, рідко передаються  у спадок.

Менш численний розряд становлять прізвиська, які характеризують особу по відношенню до її родичів. Серед них, як і серед прізвищ, виділяються патронімічні, метронімічні, андронімічні, гінеконімічні та інші утворення. Прізвиська цього розряду, як правило, не виражають експресії, часто передаються у спадок, стають родовими прізвиськами.

 

Ономастика публіцистики Олеся Гончара – це своєрідне мірило духовності й моральності суспільства.

 

У публіцистиці Олеся  Гончара, видатного українського письменника, як і загалом у всьому літературному здобутку митця, вагоме місце посідають ономастичні мовні засоби. Особливості стилю мовлення й жанрового різновиду публіцистичного твору (стаття, рецензія, інтерв'ю, нарис, есе, вступне слово, передмова, виступ на радіо й телебаченні) зумовили специфіку функціонування в них власних назв, особливість їх системно-ієрархічних та динамічних асоціативне-смислових зв'язків Ономастичний простір публіцистики Олеся Гончара складається з численних власних назв українського ономастикону й іншомовних пропріативів. Найбільш частотними у ньому є антропоніми (прізвища й особові імена) - виразні засоби матеріалізації історико-філософської концепції дійсності й життєвого ідеалу письменника. Вони дозволяють простежити діалектику національного й загальнолюдського в художньо-образному мисленні прозаїка, мотивувати інтертекстуальні перегуки публіцистичності мемуаристики й естетичного змісту художніх творів прозаїка та його публіцистики як сфери громадської діяльності.

Антропоніми, як і топоніми та гідроніми. - це документальні факти у публіцистиці Олеся Гончара, "дискретні шматочки дійсності". Пропущені через свідомість і сферу чуття письменника, вони передають часо-просторовий зріз відтворених подій, несуть у собі відбиток складної діалектики об'єктивного й суб'єктивного в мисленні автора, баченні й оцінці ним змальованих суспільних явищ.

Публіцистична майстерність Олеся Гончара у використанні ономастичних одиниць виявляється  у створенні такого збірного факту-образу явищ, ситуацій, соціального типу, який фіксується в суспільній свідомості як загальноприйнятий образ суспільної поведінки й водночас як критерій її оцінки. Частина власних назв з "розкриле-ною" автором-публіцистом семантикою, стає не тільки художнім здобутком митця, а й національної культури народу.

Подорожуючи по Україні, де б не перебував письменник - на півдні республіки чи Галичині, у Криму  чи Закарпатті, - натренованим оком художника  він вихоплює з дійсності антізопоніми-факти, що породжують сьогоденні роздуми, і  фіксує їх у щоденнику. Таких записів чимало: Афанаска, Серафима, дід Психій (подільські особові імена), Ригор Няхай, Барсук, дід Мина, Цуккер, Долинюк Євгенія Олексіївна (записи 50-х років), Шабовта, Дзюндзя, Шнарковський, Кушнірук, Надія Титівна й Сильвестр Васильович, Муся (записи 60-х років) та ін.

У художній прозі Олеся  Гончара використовуються особові  імена, частовживані в національному  антропоніміконі та в українській  класичній літературі й фольклорі  як виразний засіб узагальнення й  символізації різного плану, здебільшого  як уособлення типового представника української нації, для якої характерні високі моральні якості. Таким є чоловіче особове ім'я Іван, що походить з д-євр. Yochanan й означає буквально: Божа благодать; дар богів, яке відзначалося високою частотністю в реальному іменнику з часів прийняття християнства й до початку XX століття. Це пов'язано з історико-культурними й релігійними традиціями українського народу, для якого наймення, обране з церковного календаря (а ім'я Іван поминалося в ньому 79 днів на рік), виконувало сакральну функцію, прилучало людину до релігії. У художніх творах Олеся Гончара особове ім'я Іван, відтворюючи хронотоп змальованих подій, озвучує публіцистичні мотиви спадкоємності поколінь, історичної пам'яті, уславлення подвигу "трудівника війни" - українського солдата: "У найдальших гаванях світу вже знають його (Івана Дорошенка. - В. Г.) в обличчя, і , коли прибуває, тамтешні називають його жартома "Іван з України"; "Для неї, для Вітчизни, долав ревучі сорокові широти, і для неї ж він просто, по-буденному, дбав про порядок на судні, і вся його оця особиста підтянутість, тактовність, культурність - це, певне, теж набувалося передусім ради неї, бо ти ж "Іван з України", ти мусиш будь-де гідно репрезентувати її..."; "Дітям приїзд офіцерів, видно був за святом.. Вигуками й красномовними жестами вони розповідали, що тут уже були руські, серед них якийсь веселий загадковий Іван Непитай, Іван теж кував коня,., а потім поїхав доганяти своїх"; "Фріц нетямиться, думає, що без мостів не доженемо. А наш Іван і через пекло пройде"; "Саме ці рештки мосту, що досі іржавіють над проваллям, як ми дізналися від Івана Івановича, й були останніми свідками тієї операції, в якій загинув наш брат, що для партизанів був комісар Іван і на знак дружби з яким цей словенець і взяв собі його ім'я, назвавшись Іваном Івановичем".

Отже, ономастика публіцистики Олеся Гончара - це не лише "дзеркало", в якому відтворилися реалії суперечливої дійсності з її позитивними й  негативними проявами, а й своєрідне  мірило духовності й моральності суспільства. Зіставлення ономастичних одиниць у художніх творах, мемуаристиці письменника й професійній публіцистиці допомогло виявити спільне й відмінне в їх функціонуванні, дозволило зробити висновок про те, що вони забезпечують цілісність художнього мислення митця в осмисленні злободенних проблем сьогодення Переборення семантичної спустошеності оніма стає естетично значущим як у художній, так і в публіцистичній творчості видатного прозаїка. Відкритість семантичної структури власної назви в художній публіцистиці митця змінюється на "відносну відкритість" у професійній публіцистиці. При цьому полісемія художнього слова, що формується зі значень різних лексичних полів, змінюється на багатозначність публіцистичного слова в межах одного лексичного поля, оскільки завданням публіциста є мобілізація у своєму творі зусиль розуму й чуття аудиторії в річище вирішення якоїсь однієї важливої суспільної проблеми. Перевага з-поміж усіх класів власних назв саме антропонімів у публіцистиці Олеся Гончара свідчить про те, що в основі його концепції буття неодмінно перебуває людина з її багатогранним духовним світом.