Сцїцидальна поведінка

План

Вступ

1. Історія самогубства
2. Суїцидальна поведінка
3. Причини скоєння суїциду
4. Аномалії душі, або теорії самогубства
5. Діагностика та способи корекції суїцидальної поведінки

Висновки 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

 Однією  з найболючіших проблем сьогодення  є проблема самогубства, зростання кількості самогубств у дітей, підлітків, молоді та дорослих.

Взагалі, самогубство — це хвороблива функція  діяльності головного мозку, яка  характеризується аутоагресивною поведінкою під впливом внутрішніх або зовнішніх  подразників, які виникають в результаті неадекватної оцінки отриманої інформації або ситуації.

Суїцидальна поведінка — поняття більш  ширше і крім суїциду, включає  в себе суїцидальні замахи, спроби та прояви.

До замахів  відносяться всі суїцидальні  акти, котрі не закінчились літально по причині, незалежній від суїцидента.

Суїцидальними спробами вважають демонстративно-установчі  дії, при яких суїцидент частіше  всього знає про безпеку здійснюючого ним акту.

До суїцидальних проявів відносяться думки, вислови, натяки, які не супроводжуються якими-небудь діями, направленими на позбавлення себе життя.

Об’єктом  дослідження є особи, які схильні  до суїцидальної поведінки.

Предмет дослідження – предметом дослідження  виступає робота соціального працівника щодо профілактичної допомоги особам, які схильні до суїциду.

Вивченню  життєвих криз особистості присвячені роботи Т.Титаренко, Н.Хазратової, И.Кон, І.Кравченко, Ф.Василюка, Г.Шихі та інших. А.Амбрумова, Е. Вроно присвятили велику кількість праць вивченню особливостей суїдидальної поведінки у дітей та підлітків.

Значну  увагу до проблеми самогубства у  неповнолітніх  почали приділяти  в період з кінця ХІХ століття, зосереджуючись на її психологічних, моральних  аспектах. Видатний російський фізіолог, психолог Володимир Бехтєрев (1857 – 1927) на основі досліджень стверджував, що більшість самогубств в цьому віці пов’язана не з психічними захворюваннями, а з недоліками морального виховання. Відомий український психіатр Іван Сікорськй (1842 – 1919) пов'язував суїциди учнів з морально-етичними чинниками.

Попри активний пошук ефективних способів боротьби з цією жахливою проблемою, показники самогубств у дітей  і підлітків зростають. Так в  країнах Європи та Америки з 1950 по 1994 він зріс утричі, а в Росії  у період з 1997 по 1999 рік покінчили  життя самогубством 10 000 дітей!

Самогубство може бути розглянуто і як порушення  сприйняття навколишнього світу  психічно хворих людей, які не розуміють  небезпечності своїх дітей, або  ж як свідомий акт протесту (відмова  від їжі і т.п.). Так звані  ритуальні самогубства були історично першими формами самогубства (ІІІ тис. до н.е., територія сучасного Іраку), коли в останню путь разом з властителем відправлялись воїни його власної охорони, які приймали отруту і навіки завмирали біля воріт вічності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.Історія  самогубства 

 Суїцид  як спосіб кардинального розв'язання  життєвих криз відомий з давніх-давен.  Феномен суїциду в різні епохи  та в різних цивілізаціях то  суворо переслідувався, то ледве  не возвеличувався.  Так, світогляд  Стародавнього Єгипту забороняв самогубство, але під впливом вчення єгипетських жерців про переселення душі стали траплятися випадки самогубства, а за часів Клеопатри в Єгипті навіть утворилася академія під назвою "сінапотануменон", у якій збиралися бажаючі позбавити себе життя.

Релігія народів Західної Азії: персів, фінікійців, асирійців, вавілонян не схвалювала суїцидальні замахи, але жертвоприношення в той час сприймалися як обов'язкові. Так само і євреї забороняли самогубство, керуючись в першу чергу заповіддю "не вбий", проте існують гіпотези деяких дослідників які знаходять в єврейській історії суїцидальні замахи, такі як самогубство Самсона, Разіса та інші.                    

В Індії  позбавляти себе життя було (і залишилося) звичайною справою, адже Браміни  вважають, що смерть є зміна місця життя душі, яка страждає у в'язниці тіла, і тому з вражаючою байдужістю були готові заподіяти собі смерть.

В Китаї  самогубство було доволі поширеним, адже так само, як і в інших  релігійних вченнях вони вірили, що душа хоче позбавитись від земних мук, тим паче, що сам Будда подав такий приклад.

Загальновідомими  для нас є акт хороброго  і величного позбавлення життя  через "харакірі", який в Японії зустрічався дуже часто.  "Харакірі" було "добровільне" і "примусове". У першому випадку самогубець урочисто прощався зі своєю родиною, надягав сукню білого кольору, сідав на килим посеред кімнати і розпорював собі живіт. У ту саму мить його найкращий друг або син відрубував шаблею йому голову. Якщо японець був ображений рівним собі, він мав право викликати його недобровільний "харакірі", і останній був зобов'язаний тоді загинути разом з ображеним.

 У  греків самогубство було явищем  вельми рідкісним, адже переслідувалось  законом, але якщо і траплялись  акти самогубства  на грунті  нещасного кохання або небажання розлучитися з коханою людиною, то тіло після сметрі такої людини зазнавало страшних знущань.

Умови грецького життя, як зазначалося, не сприяли розвитку самогубств, але  це не стосується римлян — увесь  склад їх життя ніби спеціально був  створений для сприйняття вчення стоїків. Самогубства в Римі в останні роки Республіки стали повторюватися так часто, що жодна сила не могла протистояти цьому. А між тим, кілька століть раніше самогубства в Римі були такою самою величезною рідкістю, як і в героїчній Греції. Закони Стародавнього Риму суворо карали самовбивць. Так, цар Гарквіній Приск, прагнучи припинити поширення у часи його царювання схильностей до самовбивств, що викликалися непомірне важкими роботами, на які прирікав їх сам цар, для настрашки міста видав наказ розпинати самогубців на хрестах, а потім віддавати їх на поживу диким звірям.

Коли  Рим стикнувся із грецьким світом, ідеї епікурейців, а особливо стоїків, стали ширитися з надзвичайною швидкістю. Навіть такі мислителі, як Цицерон, котрий засуджував самогубство, припускав добровільну смерть за певних обставин, наприклад, за фізичних страждань. Законодавство вже не переслідує самовбивць як злочинців, релігія не проклинає їх. Суспільна думка схиляється перед позбавленням себе життя подібно до Катона, Брута. Кассія.

Епікурієць  Лукрецій, який скінчив життя самогубством, висловив досить імовірні погляди на причину збільшення самогубств. Цією причиною переважно буває байдужість до життя, що розвивається, в свою чергу, під впливом надмірного страху перед смертю.

За доби середньовіччя, кили в Європі утверджується  християнська релігія, самогубства  так само переслідуються.

Питання життя та смерті, сенсу життя та безглуздя існування, цікавили філософів  від стародавнього світу і  до наших днів, нерідко відповіді на ці питання ми можемо знайти не лише в текстах, але і у вчинках самих мудреців.

За Шекспіром (Гамлет), самогубці — це ті, хто  повірив в абсолютний кінець, сой  без сновидінь, в суцільну смерть; це ті, хто не задалися думкою про  очікування його продовження. Єдина перешкода для всезагального вселюдського самогубства — боязнь нового буття, а зовсім не радість життя. "Самогубці, — писав Ф. М. Достоєвський у "Щоденнику письменника", — це люди, які байдуже ставляться до питання релігії, неначе вони ніколи не чули про те, що вони істоти безсмертні".

За виразом  В. Соловйова, між тими, хто заперечує  життєвий сенс, є люди серйозні, це ті, хто своє заперечення завершує ділом  — самогубством; та є несерйозні, які заперечують сенс життя лише роздумами та філософськими системами.

 М.  Бердяєв глибоко проаналізував  психологію самогубця, зазначивши, що людина, яка вирішує покінчити  з життям остаточно втрачає  віру, надію, а світ для неї  стає чужим та ворожим, як  наслідок людина повністю занурюється  в себе. М.Бердяєв зазначає, що по природі своїй самогубець егоїст, адже крім себе нездатна когось помічати.

"Самогубство  по своїй природі є запереченням  трьох найвищих християнських  істин – віри, надії та любові. Самогубець – це людина, яка  втратила віру. Бог перестав бути  для неї реальною, доброю силою, яка керує

життям. Вона також людиною, яка втратила віру, впала в гріх нудьги та відчаю і це найбільше. Нарешті, вона є також  людиною, яка не має любові, не думає  про себе та про інших, про ближніх."

     А.Камю вважає, що є одна справжня серйозна філософська проблема: вирішити, чи варто життю бути прожитим, або воно не варте цього, тобто треба відповісти на головне питання філософії. "Самогубство, зазначає А. Камю, завжди розглядалося виключно як соціальний феномен. Ми ж, навпаки, ставимо питання про зв'язок самогубства з мисленням індивіда".

Коротко розглянувши ставлення до суїциду  видатних мислителів попередніх епох, світових цивілізацій різних періодів можна зробити висновок, що воно було неоднозначним: від повного  заперечення до визнання та прийняття, проте завжди ці погляди формувались під впливом певних релігійних переконань. Розглянемо визначення поняття суїцид.

Суїцид  – виключно людський акт, психологічне явище і, щоб зрозуміти його, необхідно  зрозуміти душевний стан людини, бо, зазвичай, це страждання сильної депресії, душевного болю. В такому стані людина відчуває неспроможність самостійно вирішити свої проблеми. Психологія самогубства є, перш за все, психологія безнадії. Коли надія ще є, то можна спробувати вирішити проблему, а втрата надії часто призводить до думки про самогубство. В свідомості суспільства самогубство відносять до тих складних явищ життя, до яких відчувають подвійність відношення. З одного боку, людина, що покінчила життя самогубством, викликає жалість. З іншого – сам факт суїциду засуджується як гріх і навіть злочин. Часто рідні намагаються приховати цей страшний факт.

Самогубці – люди, що втратили віру, надію і  впадають в гріх відчаю, вони думають  лише про себе і зовсім забувають  про тих, хто поряд. Іноді трапляється, що людина зважується піти з життя, щоб не стати, чи не бути, тягарем для близьких. Це особливий випадок самогубства, не заснований на егоїзмі, він викликаний хворобою, немічністю без надії на покращення, втратою спроможності працювати. Однак, у будь-якій ситуації це трагедія для близьких.

Іноді самогубство може виглядати як вияв сили. Важко покінчити з собою, необхідна безмірна рішучість. Але  в дійсності, самогубство не є  проявом сили людської особистості, воно здійснюється нелюдською силою, яка за людину здійснює цей страшний вчинок.

Можна умовно виділити три основні концепції  суїцидної поведінки, а саме: 1)психологічна;

2)психопатологічна;

3)соціальна.

Психопатологічна  концепція виходить з думки, що всі  самогубці – душевно хворі  люди, а всі суїцидальні дії – результат гострих і хронічних психічних розладів.

Згідно  психологічній концепції, ведучими і основними в формуванні суїцидальних тенденцій є психологічний фактор. З.Фрейд розглядав самогубство  як прояв інстинкту смерті, який може виявитися в агресії проти інших і як одиничних випадок – в агресії проти самого себе.

Засновник соціальної концепції Е.Дюркгейм вважав, що самогубство в усіх випадках буде зрозуміло лише з точки зору взаємовідносин індивідуума із соціальним середовищем, причому соціальний фактор грає провідну роль.

У світі  кожні 20 секунд одна людина закінчує життя  самогубством, а кожні 2 секунди хтось  безуспішно намагається звести рахунки  з життям. Кількість смертей від  самогубства перевищує кількість  жертв вбивств і війн разом взятих. За офіційною статистикою, кожен рік йдуть з життя самогубством 1 100 000 людей. Україна в цьому списку посідає 6 місце (12 тис. самогубств) після Китаю, Індії, Росії, Америки, Японії. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Суїцидальна  поведінка 

Суїцидальна поведінка - поняття більш широке ніж суїцид, воно включає в себе будь-які внутрішні та зовнішні форми психічних актів, які спрямовуються уявленнями про позбавлення себе життя.

Внутрішня суїцидальна поведінка містить  у собі суїцидні думки, уявлення, переживання, а також суїцидальні тенденції, серед яких можна виділити задуми та наміри. Практично доцільно користуватися трьома ступенями цієї шкали: