Катування (ст. 127 КК України)

                                                                 Таблиця 2.1

     Зміни у статті 127

     Також були видалені частини 3 та 4 попередньої  редакції статті 127, які передбачали спеціального суб’єкта – працівника правоохоронного органу. Замість цього внесені зміни до частини 2 статті 127, яка тепер передбачає відповідальність більш широкого суб’єкта – службової особи, що діє з використанням свого службового становища.

     Загалом, можна позитивно оцінити зміну редакції статті 127, яка тепер передбачає більш широке коло цілей, за наявності яких дії можна вважати катуванням, а також передбачила такий мотив, як дискримінація.

     Хоча  з першого погляду складається  враження пом’якшення відповідальності за катування, але більш докладне вивчення системи кримінального законодавства доводить, що діяння, які передбачалися частинами 3 та 4 статті 127 у попередній редакції, залишилися караними за іншими статтями кримінального кодексу. Наприклад, катування, вчинене працівником правоохоронного органу, що призвело до загибелі людини, може кваліфікуватися за частиною 2 статті 127 та частиною 2 статті 115 Кримінального кодексу (КК), що за сукупністю передбачає покарання до довічного позбавлення волі.

     Залишається проблема з кваліфікацією дій, які не можна назвати насильницькими, але які спричиняють «сильний фізичний біль або фізичне чи моральне страждання». Такі дії можуть не охоплюватися діючою редакцією статті 127 КК усупереч зобов’язанням, передбаченими статтями 1 та 4 Конвенції проти катувань.[20, с. 92]

     Слід  додати, що остаточно вирішити, чи відповідає чинна редакція статті 127 вимогам  цих статей Конвенції проти катувань, можливо лише на основі судової практики її застосування. Наприклад, проблеми можуть виникнути з тлумаченням формулювання «з використанням службового становища».

     Однією  з гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина, закріплених  в міжнародних актах, є їх кримінально правовий захист. Важливим у цьому аспекті є питання удосконалення національного кримінального законодавства, приведення його у відповідність з загальновизнаними нормами міжнародного права, у т.ч. з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання.

     Стаття 1 Конвенції дає розгорнуте визначення катування як «будь-якої дії, якою будь-якій особі навмисно заподіюється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб одержати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди».

     Відповідно до згаданої Конвенції, ратифікованої Україною 26.01.1987р., Кримінальний Кодекс України (далі – КК) 2001 р. Був доповнений статтею 127. Положення даної норми передбачали відповідальність за за суб’єктом.

     Законом України № 270-VI від 15.04.2008 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» стаття 127 КК України зазнала змін: тепер катування визначено в ній як умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб.[20, с. 95]

     На  нашу думку, ці зміни (як і попередні,які  відбулись у 2005 р.), лише додали проблем  для тлумачення та застосуванням  зазначеної норми. Таке становище виникло  у зв’язку з порушенням правил юридичної техніки при конструюванні диспозиції статті й викладенні ознак злочину, передбаченого статтею 127 КК.

     Актуальність  вивчення цього питання, зумовлена, по-перше, активністю законодавчої діяльності в Україні щодо внесення змін та доповнень до КК України, в частині, що нас цікавить. По-друге, законодавець, намагаючись уніфікувати законодавчі акти та привести норми національного кримінального законодавства у відповідність до міжнародних, робить це, на нашу думку, не зовсім досконало.

     Одна  з проблем, яка виникає при тлумаченні ст.127 КК у новій редакції, стосується використання в її диспозиції терміну «дискримінація» для визначення мети катування.

     Незрозумілим  є таке положення: «катування… з  метою дискримінації». Тому є спроба відповісти на такі питання: чи входить мета катування до обов’язкових ознак злочину, і чи може катування вчинятися з метою дискримінації.

     Дослідження сутності та значення суб’єктивних ознак злочинів взагалі, та мети злочину зокрема здійснювалося у працях В.О. Беньківського, Б.А. Вікторова, Б.С. Волкова, П.С. Дагеля, А.Ф. Зелінського, Д.П Котова, М.Й. Коржанського, М.І. Панова, О.І. Рарога, А.В. Савченка та інших.

     Дискримінація, як форма порушення прав і свобод людини, розглядалася в міжнародних актах, національному законодавстві, у роботах таких науковців, як А.Х. Абашидзе,В.І. Крусс, М. Новицький, М.Н. Гуренко, П.М. Рабинович, Я.І. Гилинський тощо.

     Однак, розгляд питання щодо дискримінації  як цілі катування дотепер не здійснювався, і це дає нам підстави вважати  дане питання остаточно невирішеним.

     Мета  злочину поряд з мотивом і  емоційним станом є факультативною (необов’язковою) ознакою суб’єктивної сторони складу злочину. Більшість фахівців з кримінального права вважають, що суб’єктивна сторона складу злочину є внутрішньою стороною злочину, яка характеризує психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності) та до його шкідливих наслідків.

     В теорії кримінального права переважає думка, що мета злочину – це уявлення особи про бажаний кінцевий результат власної діяльності, який формується у її свідомості як ідеальний наслідок поведінки, до настання якого прагне винний, вчиняючи злочин [1, с.81; 2, с.78-83; 3].

     Хоча  ця ознака і є факультативною в суб’єктивній стороні складу злочину, проте вона має суттєвий вплив на вирішення питання кримінальної відповідальності. Так, деякі науковці стверджують, що мета завжди має кримінально-правове значення, оскільки впливає на індивідуалізацію покарання так само як і обставини, які впливають на ступінь суспільної небезпечності злочину і певною мірою характеризують особу винного.

     Однак, переважна більшість криміналістів вважає, що кримінально-правове значення мети злочину обмежується лише її впливом:

     а) на кваліфікацію – у випадках, коли вона передбачена як ознака основного або кваліфікованого складу злочину;

     б) на призначення покарання – в  якості обставини, що відповідно до статей 66 чи 67 КК його пом’якшує чи обтяжує [1, с.139; 4, c.347; 5, с.183-184; 6, с.230-231].

     У диспозиції ст.127 КК України передбачено, що катування може бути вчинене з «метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі», «отримати від нього або іншої особи відомості чи визнання», або з «метою покарати його чи іншу особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа підозрюється», а також з метою «залякування» чи «дискримінації його або інших осіб». Тим самим законодавчо встановлено, що цілі катування, вказані в диспозиції статті, мають значення обов’язкової ознаки складу цього злочину, що впливають на кваліфікацію.

     Оскільки  аналіз усіх зазначених цілей катування  виходить за межі однієї статті, зупинимось на тій, яка з’явилася у зв’язку  з новою редакцією ст.127, а саме - дискримінації.

     Заборона  дискримінації, принцип недискримінації  чи недопущення дискримінації, як і заборона катування, закріплені практично в усіх міжнародних документах, які стосуються прав і свобод людини, міждержавних відносин, діяльності міжнародних організацій, здійснення міжнародної політики. Порушення прав і свобод, а саме вчинення дискримінаційних дій засуджується не лише на рівні декларативних приписів міжнародних документів, але й шляхом встановлення кримінально-правових заборон. Наприклад, в КНР (ст.249) [7, с.171], Нідерландах (137с, 137d, 137e, 137f, 137g) [8, с.268-270], Швеції (ст.9) [8, с.120-130], Швейцарії (ст. 261 bis) [2, с.242] дискримінацію, як прояв порушення прав і свобод людини, було криміналізовано.

     Принцип недопущення дискримінації є частиною національного права України, його проголошено Конституцією України (ст.24) та рядом законодавчих актів [11, с.100].

     У кримінальному законодавстві України деякі аспекти проблеми дискримінації враховано в п.3 ч.1 ст.67 КК України, в якій передбачено, що вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, є обставиною, яка обтяжує покарання [20, с.24]. Про факт порушення прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статті, етнічного та соціального походження говориться і в статтях 161, 178,179, 180, 442.

     Водночас, дотепер поняття дискримінації не має однозначного визначення. Загальна декларація прав людини проголошує недискримінацію, як рівність всіх людей, міжнародні і внутрішньодержавні документи та угоди про права людини розходяться у визначенні дискримінації залежно від її типу.

     Поняття «дискримінація» (від лат.discriminatio –  розрізнення, розділення) тлумачиться  як навмисне обмеження або позбавлення  прав, можливостей, переваг певних юридичних, фізичних осіб чи певних соціальних груп за будь-якими ознаками, що вказані вище [13, с.382]. Ці ознаки «не є прийнятними і відповідними в умовах, в яких вони мають місце» [17, с.1]. Вважається неприйнятним обмеження за ознаками, які об’єктивно не впливають на здатність людини реалізувати свої права. Так, раса, колір шкіри, національність, сексуальна орієнтація, політичні або релігійні переконання, значною мірою стать – звичайно не впливають безпосередньо наздібність людини до виконання певної роботи, тому врахування їх, наприклад, під час прийому на роботу, при отримані освіти, в політичному світі, є необґрунтованим і вважається дискримінацією.

     М. Новицький вважає, що «будь-яка раціонально  необґрунтована, побудована на підставі фізичних чи біологічних ознак диференціація  прав і правоможностей є дискримінацією» [1, с.21]. Автор наводить такий приклад дискримінаційної дії, як заборона видавати водійські права білявкам або циганам.

     На  наш погляд, дискримінація – це діяння, яке скоюється по відношенню до людей на основі демонстрації відмінностей між ними і тягне за собою порушення прав та свобод або приниження честі та гідності особи.

     Феномен неприйняття «іншого» та похідні від нього прояви упередженості, ворожості, ксенофобії та навіть гострих конфліктів на цьому ґрунті – як міжособистісних, так і колективних – спостерігається протягом всієї історії людства. Наприклад, в Україні нерідко спостерігається упереджене ставлення по відношенню до мусульман, євреїв, кримських татар, що в деяких випадках є причиною нападів на них. Досить поширеними є випадки дискримінаційного ставлення до представників такої національної меншини, як роми (цигани), особливо у сферах доступу до місць загального користування, соціальних послуг, доступу до освіти, працевлаштуванні, наданні житла, сфері доступу до охорони здоров’я тощо [14, с.48-50].